Боєць «Правого сектору» Олексій Бик: Ви маєте розуміти, що ми – це «організоване злочинне угрупування»

Боєць «Правого сектору» Олексій Бик: Ви маєте розуміти, що ми – це «організоване злочинне угрупування»

Колишній журналіст про фронтові будні, Гуантанамо для сепаратистів та пісні, якими заробив піввантажівки набоїв

Війна на Донбасі триває шість місяців. Тільки за офіційними даними ООН, за цей час в регіоні загинуло більше 3,6 тис. людей, більше 500 тис. виїхали. Одним з перших активну участь в обороні України від озброєних російських найманців і сепаратистів, які їх підтримують, бере Добровольчий український корпус «Правий сектор», двоє лідерів якого восени були обрані народними депутатами України. Ще на початку літа лави націоналістів-добровольців поповнив Олексій Бик. До війни він працював журналістом «Главкома». Друг «Бик», як кличуть нині Олексія побратими, відомий не тільки в медійному середовищі, але й серед музикантів. Саме музикою він разом із друзями збирає гроші для свого 5-го окремого батальйону. «Ми, як цигани. Поїздили, виступили, гроші зібрали і поїхали далі», - розповідає Олексій.

На що вистачає грошей, зібраних під час таких концертів?

Зрозуміло, що вони не покривають усіх потреб на війні, але окрім грошей є така важлива річ, як піар. Не тільки грішми можна виміряти цю користь від концертів. Чим більше людей знає, що ми воюємо, тим більше готові нам допомагати. Основне джерело доходів – пожертви і допомога волонтерів. Наприклад, у Києві на Оболоні хлопці з мого батальйону, ті, хто був поранений, чи просто на ротацію приїхав, організовують серйозну волонтерську структуру: тепер практично кожен тиждень до нас приїжджають машини з продуктами, одягом і так далі.

На сайті Правого сектора вказані рахунки для пожертв. Які ще способи самофінансування ви використовуєте?

Крім офіційного рахунку, у нас є неофіційні джерела. Багато що отримуємо через особисті зв’язки. Люди просто передають готівку чи якійсь необхідні речі провіднику. Дуже багато роблять волонтери. Зараз у Києві стоять біля супермаркетів кілька точок Правого сектора, збираємо допомогу на АТО. Ці скриньки у нас завжди опечатані. Коли їх привозять, при свідках відкриваються, складається відповідний акт про це, вписуємо зібрану суму в акти, а потім гроші ідуть на потреби батальйону. Волонтери допомагають усім: від їжі до одягу, тепловізорами, наприклад.

Чи достатньо тих самих тепловізорів, адже ця річ далеко не дешева?

Їх завжди мало, але зараз на кожну бойову точку є принаймні один тепловізор, нічник (прилад нічного бачення – «Главком»), або те і інше. Волонтери допомогли нам із захисною формою, яку не бачить тепловізор.

В порівнянні з армією у нас постачання цілком нормальне. Дуже часто продукти чи алкоголь вимінюємо на боєприпаси чи зброю. Я знаю випадки, коли людина виміняла трофейний автомат на 2 блоки цигарок Marlboro. Були випадки, коли автомат вимінювали на 7 літрів спирту. Як кажуть, ложка дорога до обіду. Чого воякам зараз не вистачає, можеш їм дати, виміняти, і матимеш ще 1 одиницю зброї.

Яка кількість бійців «Правого сектору нині беруть участь у війні?

Якщо мені не зраджує пам'ять, у нас 11 батальйонів. З них 10 резервних і 1 на передовій. В основному в кожному батальйоні близько 500 бійців. Скільки точно, ніхто вам не скаже. Хтось приїжджає, хтось виїжджає, ми ж не армія. Окрім того, багато членів «Правого сектору» воюють в «Айдарі», «Азові», «Донбасі», дуже багато наших хлопців у «Дніпро-1». У 5-му окремому батальйоні добровольчого корпусу «Правого сектору», до якого я належу, десь до 500 чоловік є.

Батальйони «Правого сектору» не мають легального статусу в Україні. Як зараз здобуваєте собі зброю, чи вистачає її?

Зброї завжди не вистачає. Якби вистачало зброї для усіх, у нас був би не один батальйон на передовій, а всі, які є. Зброї у нас насправді немає. Добуваємо ми її усіма можливими способами. Це злочин кримінальний, але я не побоюся цього казати, якщо завтра людина запропонує купити мені ствол, то я його візьму і поїду з ним воювати тому, що це плюс одна бойова одиниця. Я не пошкодую на це грошей, або візьму їх у Яроша. Він, до речі, сам казав, що ми зброю купуємо на чорному ринку, якщо є така можливість. Раніше основними джерелами постачань зброї у нас були трофеї. А зараз, оскільки іде окопна війна, переважно артилерії, то трофеїв різко поменшало. Ти ж не побіжиш за кілометр на ворожу позицію дивитися, чи влучив, а потім якщо так, то щось збирати. Найбільше зі зброєю нам допомагають вояки, регулярна армія. Я не називатиму номери частин, але у них завжди є «неучтьонка». Наприклад, загинула людина, а в документах пишуть, що зброю на місці загибелі не знайдено. Пишуть, що забрав ворог. Насправді приносять, і віддають нам, умовно кажучи. Якщо є можливість, списують. Пишуть, що, мовляв, ворог влучив у склад боєприпасів. Один командир одного з підрозділів регулярної армії за цю війну «списав» вже десь півтисячі автоматів. Не тільки нам, іншим добровольчим батальйонам ця зброя також іде.

З боєприпасами простіше. На війні ти ніколи не порахуєш, скільки солдат відстріляв патронів, скільки кинув гранат, тому, зазвичай, вони частенько допомагають. Я вже казав, що ми як цигани. Другого серпня день ВДВ. «Правосеки» збираються і їдуть в десантну частину яку-небудь, співають пару пісень про «Чорний тюльпан», батальйонну розвідку і «голубые береты», після чого везуть півКамАза боєприпасів.

Тобто військові порушують закон, віддаючи власну зброю?

Наскільки я розумію, ця зброя походить зі складів, які ще залишилися з Радянський часів. Цієї зброї надзвичайно багато. Набої не є дефіцитом. Ніхто не рахує, скільки вночі я відстріляв, чи 10 рожків, чи 8, чи 5.

Невже ніхто не знає, скільки зброї на складах, чому вона не на обліку?

Про склади я не скажу. Скажу лиш без зайвих скромнощів, що вояки дуже поважають «правосеків». Одне те, що вони нас озброюють, обходячи офіційні структури, ризикуючи попасти під кримінальну відповідальність уже свідчить про те, що вони нам респект і «уважухи» роздають.

Був такий випадок, пішла чутка, що усіх збираються виводити з донецького аеропорту, як нам сказали військові, був такий наказ. Здається, це було наприкінці серпня, чи на початку вересня. Ми сиділи в Пісках (село під Донецьком, - «Главком»), реально були на валізах, але «Дніпро-1» і наші відмовилися виходити з аеропорту. Військові також лишилися. Вони сказали, що якщо «правосеки» не ідуть, то і ми не підемо.

У «Правому секторі» завжди було негативне ставлення до голови МВС Арсена Авакова, який після формування нового уряду залишився на своїй посаді. Тепер він вас уже влаштовує?

Скажу так. Ми зараз воюємо на Донбасі, а Аваков і його менти здали в регіоні всі міста.

Але це почалося ще за Захарченка, не Аваков призначав на посади міліціонерів, які зрадили присязі.

Коли місто за містом захоплювали, тоді вже Аваков був. Наливайченко, до речі, також має відповідати, бо він тоді також був головою СБУ, а управління СБУ тоді так само вільно захоплювали бойовики. До Авакова ставлення досить негативне, так само як і, до речі, до Порошенка. За моїми спостереженнями і спілкування з побратимами, їх у нас не люблять. Якби у нас зараз не було війни, то їм обом зараз було трошки лячно. Тому, що зараз така велика кількість обстріляних, хлопців, які понюхали пороху. «Правий сектор» бояться, не хочуть давати легальний статус тому, що розуміють, що хто-хто, а «правосєкі» зброю не повернуть. Їх не злякаєш нічим, ані тюрмою, ані іншими покараннями.

Чи продовжує «Правий сектор» наполягати на легалізації своїх озброєних формувань, на яких умовах вона можлива?

Ходять чутки, що нібито при СБУ буде створюватися батальйон, до якого увійдуть не тільки «правосеки», а і інші добровольці, якщо матимуть бажання. Багато людей воюють в міліцейських батальйонах зараз, але не дуже цього хочуть. Нам пропонували стати міліцейським батальйоном, але враховуючи непопулярність такого рішення в середовищі Правого сектора, від цього вирішили відмовитися. Мені особисто цей легальний статус не потрібен. Я взагалі, коли їхав на цю війну, все купував собі сам. Тобто я ще гроші плачу, щоб захищати Батьківщину. Якби я йшов за статусом, я би пішов до Національної гвардії, чи в якийсь міліцейський батальйон на кшталт «Київ-1». Аваков не випадково створює батальйони при МВС, колишній «Беркут», внутрішні війська у ньому, щоб йому було що протиставляти («Правому сектору» - «Главком»). Правда, їхня боєздатність викликає певний сумнів. Це все (батальйони, створені Аваковим, - «Главком») – «пітомнік» для синочків Порошенка, Авакова та інших.

А з іншого боку кажуть, що батальйони «Дніпро-1», «Дніпро-2», той же «Правий сектор» - формування Коломойського. В чому тоді між вами різниця?

Пов’язувати можна що завгодно. Повірте мені, у стосунках «Правого сектору» і Коломойського не все так райдужно, як пишуть тролі в Інтернеті. Чому почали такий зв'язок закидати? Та тому, що як тільки почалася війна, «Правий сектор» висловив бажання воювати, а Коломойський висловив бажання захищати Дніпропетровську область. Зійшлися інтереси. Він не те, що фінансував. Так, трохи допоміг матеріально якимись речами, пальним, на обласному рівні підтримку надав. «Правий сектор», «Дніпро-1» і «Дніпро-2» втримали Дніпропетровську область від просування сепаратистів, на тому наші дороги розійшлися. Я знаю, що пару «бусіків» приватівських інкасаторських їздять в «Дніпро-1». Щодо батальйонів «Дніпро», то у них все «ок» з озброєнням, у них набагато менше проблем, ніж у нас, бо вони офіційні. Нам такої видимої регулярної допомоги від нього немає. До Коломоського ставляться по-різному. Позитивне і негативне у співвідношенні, може, 50 на 50. Я особисто не дуже підтримую Коломойського, як і Авакова... В тому сенсі, що після війни він контролюватиме пару батальйонів, контролюватиме кілька областей…

Щодо статусу. Один з моїх побратимів нині у лікарні з пораненням. Записали, що він отримав поранення через необережне поводження зі зброєю. І жодного слова про те, що він був на війні немає. Звичайно, всі б хотіли мати легальний статус, щоб були якісь гарантії, щоб дітям, батькам якась допомога мінімальна була. З легальним статусом все просувається дуже туго. Нам пропонували іти під міліцію. З очевидних причин ми туди не хочемо. У «Правому секторі» дуже багато людей, які мають не бездоганне минуле. Тобто багато політрепресованих, футбольних ультрас, у яких купа проблем із законом. Це перша причина. Друга полягає в тому, що погодитися іти в міліцію, це погодитися, щоб нас усіх пасіонаріїв, патріотів, які готові до справжніх дій для зміни цієї держави, переписали. Як ви думаєте, як цими списками скористується «ментура»? Я поясню. Як тільки почнеться новий Майдан, до цих усіх людей прийдуть менти, візьмуть під руки. У кожного знайдуть кілограм героїну, чи арсенал зброї, і всі вони дружньо помандрують на Лук’янівку (київський СІЗО, - «Главком»), умовно кажучи. Революція буде придушена. Тому ми і не хочемо дозволяти ментам складати списки людей які хочуть захищати Батьківщину.

Натомість один із очільників УНСО Ігор Мазур не боїться розкривати дані своїх хлопців, оскільки нещодавно оголосив про формування батальйону УНСО, погодившись увійти до структур Міноборони.

Дуже багато було УНСОвців в «Айдарі» на самому почутку війни. Але потім, коли в «Айдарі» було дуже багато жертв, то я мав розмову з лідерами УНСО, які сказали, що командування не береже людей, тому їх треба звідти забирати. Наскільки я знаю, з «Айдару» багато УНСОвців поїхали, якщо не всі. От після цього вони створюють свій власний батальйон. Тут кожен робить власний вибір. УНСО хоче офіційного статусу і легалізації, «Правий сектор» (5-й батальйон, уся наша структура створена на основі «Тризуба», є такі звичайні позапартійні як я) не хоче цього.

У Верховній Ради збираються створити групу «Укроп». Бійці покладають сподівання на своє лобі у Раді?

Ні. До багатьох комбатів, які потрапили у Раду дуже упереджене ставлення, і для цього є певні підстави.

Кого саме маєте на увазі?

Наприклад, Семен Семенченко. Навіть у самому батальйоні «Донбас» про нього думки дуже неоднозначні. Їхня група розвідроти розташовувалася у нас на базі. Так от, мій побратим розповів, що із 47 їх людей всього двоє вийшло з Іловайського котла. Всі дуже чекають Семенченка у батальйоні, щоб поцікавитися, як так сталося? Може це окремі випадки, не можу говорити про всю картину (ставлення до Семенченка – «Главком»), бо знаю всього кількох людей звідти, але так чи інакше Іловайський котел – серйозний удар по репутації Семенченка. До цього можна додати усі історії про Семенченка, і кримське його минуле, і донецьке, все це бонусів йому не додало.

Чи затримували бійці «Правого сектору» озброєних сепаратистів і найманців? Якщо так, то чому не показуєте полонених?

Сепаратистів затримували багато. На нашій базі в підвалі навіть було невеличке Гуантанамо. Там є карцер, де сиділи сепаратисти. Зазвичай їх було 10-15 людей, коли більше, коли менше. Харчувалися вони так само, як і ми. Інша справа, що ми їх «люто» катували: змушували хором співати гімн України, створили народний хор імені Вови Х…ла. О 7:30 ранку ми їх виводили, вони шикувалися і співали. Полонені виконували якісь господарські роботи, і до них зверталися «Слава України!», вони мусили відповідати «Героям слава!», «Смерть москалям!», «Україна понад усе!», все як має бути. Вони вчили декалог українського націоналіста, 10 заповідей, а потім вранці складали іспит по декалогу. Ми з них виховували людей. Саме собою, на допитах вони багато розповідають, але прикол в тому, що їх кількість ми світити не можемо з об’єктивних причин. Були у нас такі випадки, наприклад, коли ми допитуємо бойовика, здаємо його Службі безпеки, а потім знову беремо в полон. Якщо ми засвічуємо, що він у нас в полоні, його одразу викуповують. А зараз у нас в полоні кілька сепаратистів, ми колекціонуємо їх для подальшого обміну. Траплялось і таке, що ми їх здаємо СБУ, а потім виявляється, що вони громадяни Росії.

Але якщо ви нікого не показуєте громадськості, які докази того, що це російські найманці?

По факту у нас іде війна. І за законами військового часу їх потрібно розстрілювати на місці. Тобто допитали, розстріляли. Але враховуючи, що офіційно у нас війни немає, розстрілювати людей також злочин. Утримувати в полоні і допитувати – також злочин. Те, що я нині кажу, – це кримінал. Ви маєте розуміти, що ми усі – це організоване злочинне угрупування зі зброєю в руках. Нам усім пожиттєве (ув’язнення) світить, усім, хто приїхав туди (на передову), взяв автомат до рук, вистрілив у бік ворога. Сепаратисти у нас бувають різні. Наприклад, один батюшка УПЦ Московського патріархату влаштував у себе перевалочний пункт і постачав зброю сепаратистам. Потім дуже каявся.

Траплялось і таке: потрапив до нас один хлопака років 17-18, пожив пару місяців серед «правосеків», його попустило, мізки стали на місце, то сказав, що нікуди не поїде, і залишився з нами. Саме собою, у батальйоні його ніхто не лишив, зброю на всякий випадок йому в руки ніхто не дасть. Один з наших побратимів відвіз цього хлопця до себе додому, він живе зараз у його матері, допомагає по господарству. Може, людину з нього зроблять, а так би спився, «зколовся».

В яких умовах ви живете?

Наша база знаходиться на кордоні з Донецькою областю, 120-130 км від Донецька, це закинутий піонерський табір. А на передовій у Пісках – це порожні хати. Ми займаємо ті, які нам підходять позиційно. Перший критерій вибору точки – це укриття, наприклад, наявність підвалу. Було таке, медгрупа оселилася в підвальчику, будинок з міномету зруйнували, а підвали залишився неушкодженим.

Як до вас ставляться місцеві?

Щоб це зрозуміти, потрібно подивитися на результат Яроша на останніх парламентських виборах. Він балотувався в Покровському, жодної агітації не вів, почепив лиш пару бігбордів і все. Виграв.

Важко погано ставитися до людей, які мають зброю. Навіть якщо хтось і не любить «провосеків», то він не дуже це афішує. Звичайні люди до нас ставляться чимдалі, тим краще. Наприклад, там, де ми стоїмо – райцентр Покровське у Дніпропетровській області – місцеві селяни нам допомагали чим тільки могли. Фермери, наприклад, кожної суботи привозили нам тушу свині. Кажуть: сепаратиста вам привезли.

Красномовний випадок вам. Заходимо в магазин купити якісь сигарети, даємо гроші, а «баришня», яка за прилавком стоїть дивиться на нас і каже, що «вот те денег не давали», маючи на увазі сепаратистів. Можна розповідати багато історій, що всі за «Рускій мір» тощо, але це російській аудиторії можна таке розповідати по каналу «Вести24»: про те, що «укропи» обстрілюють з «Градів» Донецьк. Місцеві ж знають, звідки воно прилетіло і хто куди стріляє. Звичайно, що є і непробивні, які нас не долюблюють, а є такі, які приїжджають на блокпост і кажуть, що працюють у Донецьку. Мовляв, неподалік від місця їх роботи стоять з десяток «Градів». Пропонує людина сама показати це місце на карті.

Чи не здається вам парадоксальним той факт, що на окрузі №39 виграв Ярош, натомість практично на всій Дніпропетровщині виграли колишні соратники Януковича, які й досі не вважають Росію ворогом.

Так. Це те, що іноді доводить мене до розпачу. Люди не розуміють, що відбулося. Якщо «Опозиційний блок», до якого входять люди, які сприяли війні і анексії Криму, проходить в парламент, а партія, яка веде війну за територіальну цілісність України, не проходить до парламенту («Правий сектор»), це реально свідчить про те, що наші люди, м’яко кажучи, недалекі.

Тобто недалекі люди проголосували за Яроша на виборах?

Там, де люди бачили, що таке «Правий сектор», там де Ярош балотувався, його знають. Тому він і виграв.

Ви не припускаєте, що лідер «Правого сектору» виграв тому, що так захотілося Ігорю Коломийському?

На цьому окрузі було зрозуміло, що ніяких фальсифікацій не буде. Тут неможливо якихось «тітушок» привозити, дільниці віджимати.

Кому підпорядковуються бійці «Правого сектору», коли Дмитро Ярош працює у Верховній Раді?

Комбату з позивним Чорний. Він балотувався по одному з округів, але не пройшов. Окрім цього у нас є командир корпусу, член проводу з позивним Летун.

Як відбувається координація з військовим керівництвом?

Ми виконуємо завдання і тримаємо ділянку фронту, яку ми можемо тримати. Будь-які дії узгоджуються з військовим керівництвом. Це навіть з метою виживання потрібно робити. Якщо ми почнемо займатися самодіяльністю, може «щось» прилетіти. Була така історія. Сидимо ми в Пісках «на хаті», навіть не на передовій. І тут між нашими хатами, де ми базуємося, і передовою хтось починає нашим хлопцям на передовій в спину стріляти. Вони нам по рації кажуть, що тут хтось над головами валить, мовляв, підіть, подивіться. Ми з побратимом серед ночі зриваємося, ідемо через усі городи, паркани, починаємо шукати, звідки стрільба іде. Ось знаходимо двір, з якого ведеться стрільба, але зайти туди не можемо, бо потрібно лізти через паркан. Якщо це зробимо, то нас почують, побачать і вб’ють. Тому ми просто обійшли з іншого боку і стрілянина припинилася. Тут ми розуміємо, що вони починають тікати. Сідаємо над дорогою, і бачимо, виходять двоє людей. Ми їх, вирішуємо не валити, а брати. Вони ідуть в 20 метрах від нас у повний зріст і нас не бачать. Черга над головою, вигукнули «зброю на землю!». Їм пощастило. Побратим вистрілив над головою і далі тримає їх на прицілі. Тут же моментально вони кидають зброю і тримають руки догори. Якби вони не кинули зброю на землю, то полягли б. Виявилося, що це пацани з одного із військових підрозділів. Вони вирішили піти і пошукати нову позицію якусь. Нібито найшли позицію, почали стріляти в напрямку сепаратистів, але не врахували нашу позицію на флангу. Реально міг би бути дружній вогонь. Вони могли у нашого влучити, а ми могли їх покласти.

Але це якраз яскравий приклад того, що координації недостатньо.

Весь військовий досвід, все, що ми знаємо про війну, здобуто кров’ю. Є просте правило: якщо ти лежиш на позиції і ведеш стрільбу, то після автоматної черги міняєш позицію тому, що зараз щось прилетить.

Зрозуміло, що від помилок не застрахований ніхто. Координація на рівні керівників ведеться, але від самодіяльності не застрахований ніхто.

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: