Політичні підсумки 2010 року

Нинішнє десятиліття звершилось для України Роком Януковича. Саме він за короткий термін повернув президентсько-парламентську модель правління, випробувані методи Кучми у балансуванні зовнішньої політики та спроби побудови керованої демократії. Віктор Федорович сконцентрував у своїх руках всю повноту влади, хоча експерти застерігають, що це небезпечно в першу чергу для нього самого. Можна будь-який режим побудувати в країні, маючи рейтинг в 70%, але коли підтримка населення не дотягує й до 50%, це зробити просто неможливо. До того ж якщо твої безмежні повноваження раптом потраплять у руки твого наступника, то тікати з країні доведеться дуже швидко.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський та директор Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

Михайло Погребинський: «Конфлікти у владі припинені, але ми зробили крок від демократичного, від європейського устрою влади»

Надзвичайно багатий на події та зміни був 2010 рік. Це стосується і внутрішньої політики, і самовизначення України в зовнішній політиці. Дуже важко визначити рейтинг найважливіших подій, але я спробую. Рік розпочався з кінця Майдану-1. Перемогу Януковича багато назвало «четвертим туром президентських виборів». Отже, історія, яка почалася з Майдану-1, завершилась фактично перемогою Януковича. До речі, він отримав на 5% більше, аніж Тимошенко. Рівно настільки більше він отримав у 2004-му у другому турі президентських виборів, який був визнаний таким, що не дозволяє визначити переможця. Так що певна правда є в тому, що тоді у нього вкрали перемогу.

В подальшому ми отримали дуже важливу зміну, яка полягає в тому, що унеможливили конфлікт між гілками влади. Остаточна крапка в цьому була поставлена відміною політичної реформи. Багато людей вбачають тут позитиви, оскільки конфліктів у владі немає, є один центр прийняття рішень та наводиться в країні порядок. Дійсно, конфлікти у владі припинені, але ми зробили крок від демократичного, від європейського устрою влади, стали далі від нормальної європейської країни. Ми ускладнили і, навіть, унеможливили справжню політичну конкуренцію. Крім того, ми дісталися такої точки, де можливі надзвичайно небезпечні помилки, оскільки рішення приймається одноосібно, можливості отримання інформації обмежені. Думаю, що Майдан-2 – це один із прикладів таких не фатальних, але серйозних помилок, яких не було б, якби була конкуренція у визначенні важливих політичних рішень.

Важливою, як на мене, є зміна влади в Києві, що дає шанс зрозумілої нормальної київської політики. Хоча, з іншого боку, Партія регіонів обіцяла підвищення можливостей місцевої влади, в тому числі і фінансових. А стосовно столиці, як ми бачимо з рішення по бюджету, податок на прибуток раніше повністю залишався в Києві, а зараз частково чи повністю мусить передаватися в центр, а звідти вже будуть субвенції. Думаю, сам факт зміни влади – це позитивно.

Щодо зовнішньої політики, тут є явний приклад того, як можна, залишивши пріоритети європейської інтеграції (навіть в останньому виступі Президента на щорічних зборах дипломатичного корпусу було чітко сказано, що українська перспектива – це наш спільний дім Європа), значно поліпшити стосунки з Росією. І при тому ще й демонструвати схильність до визначення в різних питаннях своєї автономної позиції. Хоча не завжди це виходить і має в тому числі негативні наслідки. Скажімо, мені не подобається рішення, коли спочатку вирішили не посилати посла на вручення Нобелівської премії, а потім таки направили його заступника. Я вважаю, що не треба було ходити цей спектакль, бо Нобелівська премія миру політизована та дискредитована. Значить, немає ще впевненої позиції, як себе поводити як незалежна держава.

Щодо Росії також є як позитиви, так і негативи. Вирішені певні питання, які довго не вдавалося вирішити. Зняте питання напруги навколо Чорноморського Флоту. Але Росія продовжує пропонувати інтеграційні проекти, а Україна ні на що не погоджується. Спільна газотранспортна система, консорціум, поглинання? Україна каже «ні». Митний союз? Можливо, але – ні. Це певною мірою пояснює роздратування російських керівників. Можливо, навіть Путін не сказав би неполіткоректну фразу стосовно перемоги у війні, якщо б не було такого роздратування. Тобто, були позитивні очікування, але нічого не виходить справжнього по інтеграційних планах у зовнішній політиці.

Стосовно виконання своїх обіцянок перед виборцями в гуманітарному напрямі, крім істерики щодо міністра освіти і його певних висловлювань, нічого реального в сенсі законодавчих, нормативних змін гуманітарної політики не відбувається. Закон про мови так і не прийнятий і так далі.

Володимир Фесенко: «Очевидно Янукович не хоче бути диктатором та прагне шукати баланс інтересів і в середині суспільства, і зовні»

Хоча закінчується 2010-й, це був новий рік в різних сенсах в українській політиці. Це був рік нового президента, тож ми можемо назвати його Роком Януковича, тому що він надзвичайно вплинув на політичну та соціально-економічну ситуацію в країні. Це був рік нового уряду. Це рік, коли в Україні почав формуватися новий політичний режим.

Але одночасно це й повернення у минуле з претензією на нове майбутнє. Така парадоксальна суперечлива формула. Чому? Тому що новий політичний режим, який формується зараз, за формальними ознаками – це повернення до президентсько-парламентської системи, до Конституції 1996 року, повернення в минуле. Якщо ми подивимось на обличчя, які зараз уособлюють владу, то також значною мірою це повернення в минуле, але заявлені реформи і навіть гасло Партії регіонів «Будуємо нову Україну!», яке ми побачили на місцевих виборах – це претензія на нове майбутнє. Головна інтрига полягає в тому, чи буде здатна влада, яка за своїм складом, стилем, характером політичної діяльності є достатньо консервативною, побудувати це нове майбутнє. Те, що влада має рішучість проводити соціально-економічні реформи, це очевидно. Інша річ, наскільки вони будуть послідовними та результативними, це питання відкрито. І пов’язано це не лише з тим, хто і як проводить реформи. Тут одні готують, а інші є виконавцями, тож починаються проблеми. Є ще одна проблема: наскільки ці реформи відповідають інтересам суспільства? Стратегічно те, що заявлено, відповідає, але те, як вони готуються та як їх проводять, – тут виникають серйозні складнощі і протиріччя з окремими частинами суспільства. Що ми побачили, зокрема, і в листопаді на Майдані. Чи буде суспільний запит на реформи та їх підтримка, це також питання відкрите. Якщо влада буде його оминати, то матиме достатньо серйозні проблеми.

Коли ми кажемо про старе нове, то я б відзначив ще одну сумну тенденцію цього року – це занепад українського парламентаризму. Вже можна казати не про кризу, а про відвертий занепад. Юридично це пов’язано з поверненням до президентсько-парламентської системи, а фізично ознакою цього стали нещодавні події у Верховній Раді. Коли ми бачимо вже вдруге таке грубе фізичне насилля, на жаль, це ознака того, що український парламентаризм розвивається в неправильному напрямку. Фактично він втратив статус законодавчого органу, і лише формально фіксує та оформлює законодавчі рішення, які готуються та ухвалюються в зовсім інших місцях. Замість пошуку компромісу у найбільш важливих політичних рішеннях, ми бачимо їх формальне ухвалення або перетворення Верховної Ради на такий собі політично-боксерський ринг. Це абсолютно ненормальна ситуація, яка нас веде не до Європи, а в зовсім протилежний бік. Хоча дехто каже, що конфлікти бувають і в європейських парламентах, але боюся, що ми в цьому сенсі знов стаємо рекордсменами. Те, що відбувається, - це пляма для репутації не лише Верховної Ради, а й України в цілому. І як це не парадоксально, але оскільки президентсько-парламентська республіка, то все, що відбувається в Україні, – це ще й удар по репутації Президента.

Тут ми підходимо до ще однієї серйозної проблеми – як далі буде розвиватися країна? Фактично у нас формується не просто новий політичний режим, чимось він нагадує російський. Я б казав про те, що зараз формується українська модель керованої демократії. Можливо, в light-варіанті, тому що вона м’якша поки що, ніж в Росії, але формування російського аналогу з російською специфікою дуже помітно. Проте помітно й інше – значна частина суспільства це не сприймає. На жаль, в цьому році ми побачили посилення політичної напруги, одночасно ще й посилення політичної апатії. Я звернув вашу вагу на ці дві тенденції, тому що, з одного боку, це пасивне несприйняття того, що відбувається, а з іншого є і активне політичне несприйняття. Фізичні бійки в парламенті небезпечні тим, що вони, на жаль, можуть провокувати фізичне насилля і в суспільстві. В Росії зараз всі обговорюють події на Манежній. Зіткнення з використанням фізичної сили в Москві також може бути перспективою для нас, якщо це насилля в середовищі політичної еліти знайде продовження і свою реакцію в суспільстві. Певні паростки цього, на жаль, є, тому саме політична еліта має зрозуміти та усвідомити свою відповідальність за те, як буде далі розвиватися суспільство.

Кілька слів про зовнішню політику України. Янукович намагається шукати баланси, в цьому сенсі він виглядає не авторитарним чи напівавторитарним керівником. Очевидно він не хоче бути диктатором та прагне шукати баланс інтересів і в середині суспільства, і зовні. В Україні це вдається далеко не завжди і це залишається серйозною проблемою для Януковича. В своєму оточенні він реалізує принцип стримувань та противаг, йому вдається утримувати цей баланс. В усякому разі ми не побачили в цьому році конфлікту всередині команди. Хоча дуже часто це було і в першій команді Кучми, і у Ющенка з гучними відставками та взаємними звинуваченнями. Януковичу цього вдалося уникнути. Тож в команді він утримує цей баланс, а в суспільстві такого балансу немає.

Ми бачимо розбіжності інтересів, які загострюються, їх не вдається владнати. Це стосується і вибору геополітичного напряму розвитку України. Треба відзначити, що Янукович намагається знайти такий баланс інтересів між Заходом, в першу чергу між Європою, та Росією. Особливо це помітно в другій половині року і проявляється в тому, що Янукович підтвердив курс на європейську інтеграцію, одночасно відмовився від претензій на вступ до НАТО та оголосив позаблоковий статус. В економічному та навіть політичному сенсі ми готові рухатись далі в бік Європи, але в той же час зацікавлені в тому, щоб у нас були не просто нормальні дружні стосунки з Росією, а відновилися відносини стратегічного партнерства. Думаю, це вже питання наступного року, тож постане нова інтрига – який головний вектор економічної інтеграції України? Зараз ситуація виглядає таким чином, що ми офіційно підтвердили наш зовнішньополітичний вектор – це ЄС. Ведуться переговори про зону вільної торгівлі з Європою, причому про поглиблену зону, а це фактично означає часткову економічну інтеграцію України до ЄС. Але одночасно виникає питання Митного союзу. Російські керівники нас запрошують в цей альянс, і Янукович натякнув наприкінці року, що це навіть можливо. Але як це поєднати? Це неможливо. Тут питання – або ми спробуємо знайти якусь гнучку формулу поєднання наших економічних інтересів і відносин з Європейським Союзом та Росією (це дуже складне завдання), або 2011-й може стати роком боротьби за визначення вектору економічної інтеграції. Якщо загальмують переговори з ЄС, то я не виключаю, що може виникнути спокуса, бажання переорієнтуватися і почати інтегруватися на схід. Хоча наш інтерес в тому, щоб поєднати наші економічні інтереси і в Європі, і в Росії, бо в кожному напряму приходиться до третини нашого зовнішнього торгівельного обороту. Це буде дуже серйозна інтрига.

Але бажання Януковича утримати баланс між Європою та Росією має не тільки економічне обґрунтування. Думаю, що це і складова нового політичного режиму, який розуміє, що крен в один чи інший бік створює додаткову внутрішньополітичну напругу, тому треба знов балансувати, як це робив свого часу Кучма. З іншого боку, цей баланс ще і дає фактично можливість зберігати владу в країні, тому що різкий крен в бік Росії означає, що український президент стане просто васалом Росії і перестане бути господарем своєї країни. Думаю, що Янукович це розуміє, як вже зрозумів Лукашенко. Оскільки Олександр Григорович вчетверте став президентом, ми знову бачимо його хитання між Росією та Європою, і це не найкращий варіант з точки зору зовнішньої політики. Але той внутрішній режим, який він вибудував у Білорусі, навряд чи є зразком для Януковича, тому він знову шукає баланс, щоб уникнути таких крайнощів. Хоча українська багатовекторність за Януковича є такою більш об’ємною, оскільки туди включаються і США, бо Янукович демонструє лояльність до найбільш впливової світової держави в політичному та військовому сенсі в першу чергу. А з іншого боку, він шукає інтересу зараз за формальними обсягами із найбільш потужною економічною державою Китаєм. От вам багатовекторність за Януковича.

І останнє: якщо говорити про міжнародні події, то їх було багато в цьому році. Я б на перше місце поставив глобальні кліматичні зміни. Ніхто не може сказати, що буде з нашим кліматом, коли у нас глобальне потепління поєднується з глобальним похолоданням.

Але є ще одна цікава політична і інформаційна тенденція. На мій погляд, людиною та скандалом року стали події навколо Wikileaks та його засновником, оскільки це нова політична реальність. Зараз все складніше буде приховувати великі дипломатичні таємниці. Ми в Україні це зрозуміли ще у 2000 році, але світ з цим зіштовхнувся так серйозно вперше і, думаю, не востаннє. Ця нова політична реальність має впливати на публічну та непублічну поведінку всіх політиків і за кордоном, і в Україні.

Михайло Погребинський: В основному я погоджуюся, але є одне серйозне заперечення. Йдеться про порівняння російської та української моделей, про те, що у нас нібито є спроба створити модель керованої демократії. Я себе ставлю на місце людей біля Януковича. По-перше, швидше за все, йому самому подобається ця модель, бо Янукович говорив, що йому до вподоби те, як керує Путін. По-друге, про це говорять такі авторитетні політологи, тож може туди рухатися? Може, щось і вийде?

Я хочу в который раз сказать, что ничего похожего не получится. У нас в принципе разная структура политического пространства. Во-первых, у нас отношение к власти существенно отличается от российского. Для России власть сохраняет некий сакральный характер. Это было при самодержавии, это было, начиная от Филофея и заканчивая ЦК КПСС с генсеками и нынешними руководителями. Они имеют зашкаливающие рейтинги, поддержку по 70% населения. Ничего похожего у нас нет, и самое главное в принципе быть не может. У нас даже 50% не может быть, потому что обязательно какая-то часть на востоке и юге будет против. Значит, если у вас рейтинг около 30%, вы не можете организовать такой режим, когда у вас есть 70%. В принципе не можете!

Поэтому авторитетные политологи должны объяснять: Виктор Федорович, ничего у тебя не получится, никакой управляемой демократии не выйдет! Путь сосредоточения в своих руках всей власти без сдержек и противовесов для тебя же вредный!

Более того, обычно в истории получается так, что политические игроки меняют политическое пространство. Им кажется, что они это делают под себя, а оказывается, что этими условиями пользуются те, кто приходит после них. Вы представьте себе что-то невероятное, но завтра пришла вместо Виктора Федоровича Тимошенко, так ей вообще ничего делать не надо: вся власть у нее, прокуратура у нее, суды под ней, все! Ну, тогда надо быстро бежать из этой страны всем, кто сегодня при власти. Разве можно так организовывать власть, что если вдруг придет кто-то другой, то мало места будет. Это категорическая принципиальная ошибка, которую они, похоже, не понимают. То есть, они это делают для других, а не для себя. Они не успеют этим, как следует попользоваться, потому что они еще достаточно молодые люди.

Есть еще один важный итог года, о котором мы не вспомнили. Это победа «Свободы», причем не на выборах, а после них. При голосовании по областным советам они получили треть во Львове и только 15% в Ивано-Франковске, и, не имея большинства, получили глав областных советов. То есть, под них легли. Теперь можно понять, что такое национал-демократия. Теперь мы понимаем, какая свобода является идеалом для национал-демократии. Особенно мне тут нравится позиция Яценюка, который говорит, мол, «я не пойду, у меня идеология другая, не такая, как у Януковича или Тимошенко». А под «Свободу» пошел, замечательно договорился, получил заместителей… Это колоссальный успех радикальной партии, еще недавно называвшейся Социал-националистической. Удивляют разговоры главных евреев типа того, что «свободовцы» сейчас будут становиться более умеренными, чем больше будут получать. Другие мои коллеги уверенны, что власть все организует для того, чтобы Тягнибок был ей партнером и тогда понятно за кого проголосуют. Да за Тягнибока проголосуют, а не за Януковича! Это тоже не понимают мои коллеги, которые учат начальство, мол, давайте, ведите его дальше, у вас будет хороший спарринг-партнер. Тягнибок выиграет президентские выборы!

Володимир Фесенко: По-перше, коли я казав про керовану демократію, – це в жодному разі не був заклик рухатися в цьому напрямі. Я до цього ставлюся критично і ставлю діагноз. Але згоден з Михайлом Борисовичем в тому сенсі, що спроба сформувати саме такий режим дійсно матиме серйозні проблеми та негативні наслідки. Значна частина суспільства це не сприймає, поки що далеко не більша частина.

Я вже говорив про апатію суспільства, люди не довіряють зараз ні владі, ні опозиції. Коли вони відійшли і дивляться це з боку, але напруга зростає. Тут є ще одна можлива тенденція, пов’язана не лише з формуванням нового політичного режиму, а й з тими ж реформами, на які наклали ярлик «непопулярні». Їх так називають, хоча насправді далеко не всі реформи такі вже непопулярні, більшість з них потрібні. Але ставлення до цих реформ та реакція на них може стати однією з проблем наступного року, оскільки може призвести до посилення соціальної і політичної напруги. Якщо реформи не будуть сприйматися, зростатиме напруга в суспільстві, а воно у нас неоднорідне, тому можуть наростати нові негативні тенденції для влади.

Ми якось оминули опозицію і, думаю, невипадково. Українська опозиція в цьому році була не дуже помітною і не дуже привабливою. Повернення у минуле з претензією на майбутнє – це Майдан-2. Як би ми його не оцінювали, але це позитивна тенденція. Хоча це зовсім інший Майдан за масштабами і за тим, як він проходив, але в цьому році ми бачили кризу української політичної опозиції, а це перші парости громадянської позиції. Підприємницький Майдан був не тільки в Києві, це зростання якраз громадянської позиції в окремому соціальному прошарку, при всіх недоліках і вадах цього процесу. Були студентські протести, я маю на увазі не тільки проти Табачника, а в першу чергу проти позбавлення певних пільг студентів, які були у Львові, Харкові і багатьох інших містах. Також були деякі інші прояви такого громадянського протесту. Поки це поодинокі, непов’язані між собою акції, масштаби не дуже великі, але, можливо, це паростки нової тенденції, з якої може вирости і нова опозиція.

Цивілізована політика - це самообмеження. Абсолютна влада необмежена. Якщо рухатися до абсолютної влади, будуть неминучі проблеми. Треба самообмежувати себе і створювати систему стримувань та противаг не тільки в своїй команді, а й в політичній системі. Поки цього не відбулося, навпаки, ми бачимо зовсім іншу тенденцію. Події в парламенті – це також самообмеження. Парламентська культура взагалі будується на самообмеженнях і на інституціях, які зараз фактично порушуються. Це самообмеження і щодо використання фізичної сили, що є абсолютно ненормальним, а з іншого боку, самообмеження стосовно парламентських методів, тобто блокування – це теж непарламентський метод. І те, і інше руйнує український парламентаризм. Тому нам потрібно політичне самообмеження в різних сенсах: і в політичній системі, і в методах політичної діяльності, і з точки зору формування нової соціально-економічної системи.

Ви як політологи на початку каденції Януковича могли розраховувати на такі миттєві зміни правління: повернення до Конституції 1996 року, пролонгацію угоди перебування Чорноморського флоту і т.д.?

Михайло Погребинський: Щодо повернення Конституції, я був впевнений, що так буде, трошки знаючи цю команду. Тут у мене сумнівів, на жаль, не було. А щодо Чорноморського флоту і такої масштабної пролонгації, мені видається, що це було несподіванкою навіть для Кремля. В основному все решта для мене було більш-менш прогнозовано. Але що такою безпорадною виявилася опозиція, я не очікував. Все ж таки думав, що опозиція буде хоч щось значити. Найкращим прикладом були події з побиттям опозиції. Виявилося, що вони пішли блокувати і абсолютно не очікували, що ситуація змінилася, що правила гри вже інші. Раніше говорили: ми блокуємо, а ви обурюєтесь, але всі стоять. Все, країна стала іншою, влада стала іншою, встановлено президентський режим. Про що може йти мова, коли треба прийняти бюджет? Вони принесли залізяччя, цепи, забули, де вони лежать і їх побили – це приклад повної безпорадності. Тому зрозуміло, чому вони лягають під «Свободу». Опозиція в такому стані, як зараз, не може бути ефективною. Вона має переформатуватися, визначити свою позицію, працювати. Для нас дуже важливо, щоб вона була.

Володимир Фесенко: Мушу самокритично визнати, що я і багато моїх колег не очікували такої швидкої концентрації влади в руках Януковича. Де-факто президентсько-парламентський режим, режим особистої влади Януковича склався в перші місяці цього року (березень, квітень). Було декілька фаз, зокрема, посилення впливу на судову владу через судову реформу, потім конституційна контрреформа, легалізація президентсько-парламентського режиму, повернення до Конституції 1996 року – це був суто формальний крок. Він також посилив вплив Президента юридично, дав можливість напряму знімати будь-якого міністра без зайвої парламентської процедури. Ще більше посилено вплив Президента на систему влади внаслідок адміністративної реформи.

Ще одна тенденція, яку б я відзначив, стосується адміністративної реформи і взагалі останніх місяців року, – це посилення впливу не тільки Президента, а й Адміністрації Президента. Фактично в країні зараз два уряди, один політичний - це Адміністрація Президента, де готуються всі найважливіші рішення, а інший уряд виконавчий, господарчий - Кабінет Міністрів.

Зближення з Росією внаслідок перемоги Януковича очікувалося, але що воно відбудеться так швидко, це стало повним сюрпризом. Поступка по пролонгації, можливо, стала певним приємним сюрпризом і для росіян.

В чому ми помилилися? Ми думали, що Янукович розслабився в опозиції, навчився різним речам, не буде діяти так жорстко, а більш повільно та демократично. Але виявилося, що є така річ як інстинкт. Інстинкти почали дуже швидко працювати в напрямку якраз концентрації влади «плюс» було помітно в перші місяці президентства Януковича, що він просто отримував фізичний кайф від влади. Нагадаю одну важливу ситуацію. Коли формували коаліцію, я почув від представника Партії регіонів таку оцінку: у нас є три варіанти дій, перший – діяти, згідно з буквою Конституції, другий – шукати компроміс з опозицією, третій – діяти за принципом «та пішли ви всі на…», незважаючи на опозицію, на несприйняття якихось речей громадською думкою як всередині країни, так і на Заході. От за третім варіантом вони і діяли у більшості випадків. Але найшла коса на камінь, що засвідчили події листопада. Перший раз за весь рік, коли нова влада змушена була відступити і піти на певний компроміс, це була ситуація навколо Податково кодексу і події на Майдані. Феномен Майдану існує в громадській свідомості, про це не потрібно забувати ні Януковичу, ні всім. Інша річ, що ніщо не повторюється так, як було раніше, завжди в нових формах.

Думаю, що Янукович в другій половині року вже трохи розслабився, діє трохи повільніше. Між іншим, темпи зближення з Росією також зменшилися, зокрема, і тому, що у Януковича зрозуміли, що не можна іти на постійні поступки росіянам. Крім того, є об’єктивні розбіжності тих же економічних інтересів. Тут треба шукати якщо компроміс, то взаємовигідний, не може бути нових поступок, які були в Харкові. В цьому сенсі темпи зближення і навіть темпи концентрації влади стали трохи меншими, але поки тенденції ці залишаються.

На вашу думку, чи відбулося згортання інформаційної політики та свободи слова? Чи є посилення уваги до журналістів наприкінці року, зокрема, допит Володимира Сича та затримання Наєма - це тенденція чи просто випадковість?

Михайло Погребинський: Относительно задержания Наема, таков уровень культуры, это случалось и раньше. Я не вижу тут ничего особенного, просто не узнали, перед ним извинились. Хотя недавно опубликованный опрос общественного мнения позывает, что в стране растет ксенофобия очень интенсивными темпами, и вообще это опасно.

Что касается свободы слова, я не думаю, что ситуация существенно изменилась по сравнению с той, что была до прихода новой власти. Я могу судить по двум самым популярным шоу, особенно Шустера, причем со своей политической установкой. Ведь Шустер - не просто независимая свобода слова, это свобода антироссийского слова, которая очень эффективно работает, и это не соответствует концепции самой власти. Поскольку у них рейтинг сумасшедший, оно покрывает многие проблемы в других средствах массовой информации.

Володимир Фесенко: Чим наша модель керованої демократії відрізняється від російської? В Росії одна з її головних складових – це повний контроль над федеральними телеканалами. Там все, що стосується політики, тематика та головні месиджі узгоджуються з Кремлем. У нас ситуація зовсім інша, у нас є лояльність власників і менеджменту каналів до влади, це помітно. Але люфти, лаги залишаються дуже великі. Більше того, у нас все ж таки зберігається плюралізм в медіа і, зокрема, навіть на телеканалах. На початку подій на Майдані я був в Одесі на ефірі одного з ток-шоу каналу «Україна», який ми всі знаємо, кому належить. З точки зору керованої демократії, не можна було жодним чином піднімати цю тему. Про події на Манежній російські телеканали почали говорити після цих подій, оскільки приховати завдяки Інтернету не можна було і вже почалися дискусії. А тут дали слово підприємцям, які дуже критично висловлювали своє ставлення до цього Податкового кодексу, і це на, нібито, провладному каналі.

Що непокоїть? Погіршилася інформаційна і політична атмосфера. Взагалі випадків фізичного насилля по відношенню до журналістів в цьому році стало набагато більше. Можливо, є певні тенденції. Але це скоріше пов’язано з тим, що, на жаль, зараз ми бачимо свавілля з боку деяких представників правоохоронних органів. Мені здається, що рядовий міліціонер зараз відчуває, що він головний в країні, що він може зробити все, що завгодно. У мене також відчуття, що зараз є план не тільки по штрафам, але і по хабарам в ДАІ і т д. Це набагато сильніше проявляється, і воно не прямо, але б’є по інформаційній сфері.