Україна: між Дейтоном і Евіаном

Ситуація, що склалася сьогодні в Україні, все частіше нагадує безвихідну. А безвихідна ситуація – за Станіславом Єжи Лєцом – це ситуація, жоден вихід із якої нам не подобається. І при цьому цей вихід шукати доведеться.

Війна – це не вихід. Це стан, який рано чи пізно закінчується. Навіть Тридцятилідня війна чи Столітня війна мали своє логічне завершення, створюючи якісно нову систему відносин між учасниками бойових дій. Кожна війна закінчується компромісом – або за принципом взаємних поступок, або за принципом «vae victis». Нинішня війна на сході України – не виняток. Вона не стала блискавичною антитерористичною операцією. Вона вимотує Україну і стає все більше непопулярною в народі (про що говорять насамперед дані соціологічних досліджень та масове ухиляння від мобілізації). Говорити про необхідність «війни до переможного кінця» можуть сьогодні лише або фанатики, адепти «перманентної національної революції», або ж ті, хто вчасно зорієнтувалися і роблять на війні великий бізнес. «Переможного кінця» не буде – перемога може виявитися Пірровою, хто би не виявився переможцем.

Тим більше, давайте говорити відверто: за рік Україна не продемонструвала жодної суттєвої перемоги на фронтах, а у те, що ми маємо найкращу і найбоєздатнішу у Європі армію, вірять лише наші високопосадовці. Примусові мобілізаційні заходи з полюванням на призовників не створюють боєздатну армію. Боєздатність армії вимірюється не кількістю гарматного м’яса, кинутого у окопи, а матеріально-технічним та професійним рівнем.

Дипломатичні баталії Україною також, по суті, програно: Мінські домовленості не можна вважати перемогою України – хоча їх компромісний характер може запобігти подальшій ескалації конфлікту та допомогти нормалізувати ситуацію на Сході. До того ж ми стрімко втрачаємо підтримку з боку Заходу, перетворюючись на камінець, що потрапив у черевик і постійно нагадує про себе. Європа не бачить позитивних перетворень в Україні і не розуміє, чому він повинен терпіти збитки від втрати торгових зв’язків із Росією (а для Європи це – 485 мільярдів доларів обороту станом на 2013 рік!) через злодійкувату і безпорадну українську владу, яка не здатна продемонструвати бодай якесь позитивне зрушення всередині своєї країни і прикриває свої помилки війною. США розуміють, що у них сьогодні є чимало інших проблем у світі, насамперед на Близькому Сході і в Центральній Азії. До того ж усі пам’ятають, як українська тематика, активно опрацьовувана в 90-ті роки, обернулася великими проблемами і неприємностями для віце-президента Ела Гора після того, як демократів змінили республіканці, – а оточення Обами вже готує свої «золоті парашути», не зовсім вірячи у можливість перемоги висуванця Демократичної партії на виборах наступного року.

Зрозуміло, що у таких умовах війна на Сході України, що має аналогії із Громадянською війною у Іспанії 1936 – 1939 років, Анголі у 1975 - 2002 або у Нікарагуа 1980 – 1990 років, мала би підштовхувати до пошуку моделей, які би дозволили вийти із ситуації і закласти підвалини майбутнього миру.

Звісно, що найбільш прийнятною схемою для врегулювання конфлікту на Сході України, як неодноразово наголошували експерти та дипломати, видається формула, закладена у Охридську угоду 13 серпня 2001 року, яка допомогла врегулювати ситуацію у Македонії. Тоді сторони конфлікту погодилися на мирне врегулювання з наступними позиціями:

- недопустимість використання насильства з політичною метою;

- збереення суверенітету, територіальної цілісності та унітарного характеру держави;

- неможливість територіального вирішення етнічних суперечностей;

- відображення поліетнічності Македонії у суспільному житті;

- демократичний курс держави;

- міжнародні стандарти прав людини;

- розвиток місцевого самоврядування;

- обов’язкове надання статусу офіційної будь-якій мові (поруч з македонською), якою розмовляє понад 20% населення країни або на тих же умовах в рамках окремих територіальних громад.

Значною мірою це наштовхує на думку про можливість запровадження Охридського сценарію в Україні (не даремно Македонію жартома називають «балканською Україною» – ця маленька держава має конфліктний характер і постійно свариться чи не з усіма сусідами). Однак є одне «але»: Охридська формула могла би бути прийнятною рік тому – на самих початках війни на Донбасі, доти, доки рахунок жертв з обох сторін не пішов на тисячі, а взаємні образи не досягли піку. Сьогодні маємо Мінську формулу, яка є значно гіршою і важчою для України, ніж Охридська угода для македонців. Тоді, у 2001 році, президенту Петру Трайковському серйозно допомогла Україна, надавши військово-технічну допомогу і забезпечивши перевагу над силами проалбанських повстанців. В України такої переваги немає і її отримання не вирішить справу, а лише поглибить конфлікт.

Якщо Мінський процес зайде в глухий кут (що ми сьогодні, по суті, спостерігаємо), у України залишиться, по суті, лише два варіанти розвитку ситуації. Врахуйте той момент, що продовження конфлікту з одночасною очевидною кризою суб’єктності України призводитиме і до того, що питання врегулювання ситуації на Сході України перестане бути внутрішньою і суверенною справою самої України – нашу проблему вирішуватимуть за нас, ставлячи нас перед фактом. І це – найгірше у даній ситуації.

З-поміж цілого ряду історичних аналогій та схем найбільш логічними за умови подальшого загострення ситуації видаються два варіанти – Дейтонська угода 1995 року та угода у Евіані 1962 року. Саме за цими схемами може вирішуватися українське питання тоді, коли великі світові гравці дійдуть до чергового компромісу і замирення, а Україна та «ЛНР-ДНР» виявляться лише розмінними картами у великій геополітичній грі.

Нагадаю, що Дейтонська угода 21 листопада 1995 року вирішила статус і устрій Боснії і Герцеговини після тривалої війни. Лідерів Сербії, Хорватії та Боснії зібрали на військовій базі США Дейтон (штат Огайо) і змусили визнати той стан речей, який був напрацьований американськими, німецькими та французькими дипломатами. Де-факто, створювалася система, за якою Боснія і Герцеговина лише формально зберігала суверенітет і територіальну цілісність. Державу було поділено на дві частини – Федерацію Боснії і Герцеговини (з переважним мусульманським та хорватським населенням і столицею в Сараєво) і Республіку Сербську (з переважно сербським населенням і адміністративним центром у місті Банья-Лука). Республіка Сербська у свою чергу ділилася на дві частини вузьким анклавом «округ Брчко». У кожній із республік є свій президент із доволі обмеженими функціями, обирається спільний парламент, формується спільний уряд. На чолі Боснії і Герцеговини стоїть «колективний президент» – президія, до складу якої входидять по одному представникові від сербів, хорватів та мусульман. Але реальна влада належить зовнішньому керівництву – Верховному представникові з питань Боснії і Герцеговини.

Тобто, у результаті Дейтонської угоди, згодом підтвердженої на конференції у Парижі, Боснію і Герцеговину перетворено на конфедерацію (де-факто) під зовнішнім управлінням і з частковою втратою суверенітету. Цього року виповніться 20 років з моменту, коли подібний стан речей став реальністю для БіГ. При цьому виконано головне завдання: зупинено війну, країну підготовлено до членства в НАТО (Боснія просунулася в інтеграційних процесах далі за Україну), ВВП на душу населення вищий, ніж в Україні.

Чи готова Україна до подібного сценарію? Гадаю, навряд. Але якщо він не спрацьовує, залишається ще один, більш фатальний сценарій – сценарій Евіану.

Протягом 1954 – 1962 років у Алжирі відбувалися масові виступи сепаратистів, які бажали відокремитися від Франції і створити власну незалежну державу. Режим Четвертої Республіки з її постійними політичними сканадалами сприяв тому, що провінції виражали ірредентистські на самостійницькі настрої. Варто зазначити, що для більшості французів, для їх свідомості Алжир не був колонією – на зразок Гвіани чи Сенегалу. Це була територія, що з 1830 року входила до складу Франції і яка дала французькій історії і культурі велику кількість прославлених імен – таких як Жан-Клод Бріалі, Жак Дерріда, Альбер Камю, а з більш близьких до наших днів – письменник Крістіан Комбаз та філософ Жак Атталі. І повстання проти французів у Алжирі сприймалося надто болісно самими французами.

Французька преса писала, що проти Франції воюють не алжирські повстанці, а «терористи з ОАС» та «банди так званого Фронту національного визволення». При цьому обов’язково вказувалося, що проти французів насправді воюють СРСР та Китай, які підтримують сепаратистів. Було декілька показових процесів, на яких показали китайських найманців, захоплених у полон в Алжирі. У засобах масової інформації не вживалося слово «війна» – лише «відновлення громадського порядку» (вам це нічого не нагадує?). Війною події в Алжирі, в ході яких загинуло до мільйона громадян, 70% з яких – мирні жителі, у Франції офіційно визнали лише у 1999 році! Французькі політики у той час закликали не допустити до порушення територіальної цілісності країни і не погоджувалися на жодну автономію для Алжиру – так само, як і алжирських повстанців з 1958 року перестала задовільняти ідея автономії.

У березні 1962 року президент Франції Шарль де Голль і лідер алжирських постанців Ахмед Бен Бела змогли потиснути один одному руки і погодитися на те, аби провести референдум з питання майбутнього статусу Алжиру. Де Голль ризикував, ідучи на референдум. Але і 8 квітня 1962 року на материковій частині держави, і 1 липня на території Алжиру був продемонстрований один і той же результат: 91% голосів за незалежність колишньої суверенної частини Франції.

Велич де Голля проявилася у тому, що він, бажаючи закінчити війну, не задавався питанням щодо легітимності тих, хто сидів по ту сторону столу переговорів. Він вів переговори з тими, від кого залежало кінцеве вирішення проблеми. Де Голь не піддався на тиск генералів, які навіть намагалися влаштувати путч. Він не став чіплятися за фетиші типу «непорушності кордонів» – він поставив крапку у війні.

У випадку України, якщо ситуація зайде у тупик, їй обов’язково пригадають Евіанський прецедент і, можливо, підштовхуватимуть до нього. Але і Дейтон, і Евіан стануть можливими лише після того, як стане зрозуміло, що Мінські домовленості повністю поховані. І над цим варто задуматися гарячим головам. Перемогти у цій війні немає шансів – або вони близькі до нуля. Продовжувати цю війну – заганяти себе у глибокий цугцванг. Свій шанс відбутися «українським Охридом» ми вже профукали – минулого літа. Зараз втрачаємо шанс на втілення Мінських домовленостей – подобаються вони нам чи не подобаються.

За кілька місяців нас поставлять перед вибором: або Дейтон, або Евіан. І ставитимуть в тому числі ті, кого ми сьогодні вважаємо нашими союзниками.

... Якщо на карті провести пряму лінію, яка з’єднає між собою дві точки – американський Дейтон і французький Евіан – рівно посередині виявиться те місце, де на дні океану лежить затонулий «Титанік».

Символічно?

Думки авторів матеріалів не завжди збігаються з позицією редакції