Думки (про) дракона. Чи підштовхував Китай Путіна до агресії в Україні?

З моменту початку агресії РФ проти України керівництво Китайської Народної Республіки постійно займає досить неоднозначну позицію та провадить акції, які вигідні і Росії, і Україні та її союзникам. Такими діями останніх місяців можна вважати з одного боку допомогу у побудові енергомосту в Крим, а з іншого – нарощування імпорту з України, домовленості щодо можливості реалізації свого проекту «Шовкового шляху» таким чином, щоб він йшов у обхід російської території тощо. І основною метою даної стратегії, очевидно є не банальне бажання «розкладати яйці в різні кошики» чи приєднатися в перспективі до переможця, а більш далекосяжні плани.

На початку весни 2014 року нове українське керівництво очікувало, що до засудження анексії Росією Криму та розв’язання нею гібридної війни на Донбасі приєднається і Китай. Для цього було принаймні три причини:

1. Політична. Підпис КНР стоїть під Будапештським меморандумом та Спільною декларацією про встановлення та розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР 2011 року.

2. Економічна. Китай проявляв серйозну зацікавленість у розвитку торгівельно-економічних відносин з Україною (в тому числі і з метою перетворити нашу країну у «майданчик» для просування своїх товарів до ЄС) та в реалізації масштабних проектів на її території (про це Главком писав незадовго до описуваних подій).

3. Безпекова. Дії Кремля можуть не тільки активізувати і так наявні сепаратистські настрої у неспокійних китайських провінціях – Тибеті та Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, а й стимулювати до остаточного оформлення відділення від КНР «китайський Крим» – острів Тайвань. При цьому, в разі перетворення Тибету і СУАР в «китайські ДНР та ЛНР» правителі та жителі Тайваню могли б так само як і дехто з кримчан стверджувати, що «відокремившись, уникли громадянської війни».

Але якщо 28 лютого 2014 року представник МЗС КНР Цінь Ган, коментуючи повідомлення про акції протесту в АРК, заявив, що Китай поважає суверенітет і територіальну цілісність України, то після схвалення Радою Федерації РФ дозволу на застосування російських військ за кордоном, риторика політиків, дипломатів та офіційних ЗМІ КНР стала іншою. Оспіваної російськими ЗМІ «підтримки» дій РФ у Криму, щоправда, не було, але заяв про історичні передумови ситуації та звинувачень в сторону Заходу у дестабілізації обстановки в Україні було достатньо. Особливо показовим у цьому плані був «Коментар» урядового інформагентства «Сіньхуа» від 7 березня. В ньому китайська сторона, звинувачує західні країни у втручанні «у внутрішні справи України під заяложеним приводом підтримки демократії», внаслідок чого «на прикладі України люди інших країн світу в черговий раз побачили, як одна велика країна розкололася на частини через грубу й егоїстичну поведінку Заходу, який пишається своїми численними благородними ідеями, проте рідко коли може запропонувати практичні рішення». В цій же заяві, яка була оприлюднена більше, ніж за місяць до знаменитого краматорського «парєбріка» вже говорилося про те, що «військові сили РФ знаходяться у східній Україні, щоб захистити легітимні інтереси Росії і проросійськи налаштовані регіони, що вимагають виходу зі складу країни», а Україна, до того ж, була названа «заднім двором» РФ. Ці вислови давали можливість припустити: влада КНР спрогнозувала розвиток ситуації в Україні та міжнародну реакцію на неї за аналогією з агресією Кремля проти Грузії, з тією тільки різницею, що російські танки не зупиняться в 70 кілометрах від столиці. Отже всі плани Китаю в Україні залишилися б нереалізованими, а серед них були і достатньо важливі для оборони КНР: Київ продавав Пекіну озброєння та військові технології, які Росія або відмовлялась поставляти, або ж хотіла продати за значно вищу ціну (в ті дні китайці якраз спішно вивозили з Криму тільки-но побудований для них десантний корабель «Зубр», щодо будівництва якого з РФ домовитись не змогли).

Але це лише вірогідна причини того, чому Китай не засудив підтримку Росією сепаратизму, проти проявів якого він постійно виступає. Більш глибинною причиною перекладання Китаєм вини за події в Україні на Захід є категоричне неприйняття Пекіном так званих «кольорових революцій», якими він вважає два українські Майдани чи революційні зміни влади у сусідній з ним Киргизії у 2005 та 2010 роках (спробою такої, звісно інспірованої Заходом, революції китайські вчені та публіцисти зараз називають і трагічні події на площі Тяньаньмень у 1989 році).

Певні причини бачити в таких революціях загрозу своїм планам Пекін, мусимо визнати, має. В Киргизії (на ту пору – важливий шлях потрапляння китайського ширвжитку на ринки країн СНД) друга революція мало того, що була значно кривавішою за першу, але й «знесла» владу поставлену цією ж першою («тюльпановою») революцією 2005 року. А внаслідок Помаранчевої революції в Україні серйозно пригальмувався розвиток українсько-китайського співробітництва, зокрема знизилася інтенсивність двосторонніх контактів на вищому рівні. Китайські журналісти і вчені якийсь час перекладали вину за це на «підступи Заходу», а не на українські внутрішньополітичні чвари, внаслідок яких навіть аж ніяк не прозахідний Янукович у якості прем’єра відмінив свій візит до Піднебесної. Проте це - лише «вершина айсберга».

Дійсною причиною неприйняття Пекіном революційного повалення авторитарних режимів є те, що він бачить у цьому намагання Заходу (в першу чергу США) зашкодити його національним інтересам. Адже ці режими зачасту не тільки піддаються критиці з боку США чи ЄС за порушення прав людини, але й знаходяться під західними санкціями. І КНР досить успішно перебирає на себе ту роль, яку за часів «холодної війни» відігравав СРСР – єдиного джерела передових технологій, озброєння та інвестицій для країн, які принаймні декларують неприйняття «гегемонії США» (правонаступниця ж Радянського Союзу «по бідності» цю роль вже відігравати не може і вимушена мовчки спостерігати, як Китай її витісняє, наприклад з Африки). Тільки на відміну від СРСР, який міг допомагати виключно за політичну підтримку (внаслідок чого і «надірвався»), КНР ще й перетворює ці країни і на джерела сировини, і на ринки збуту для своєї промисловості.

Саме так розвивались і його відносини з Україною часів Януковича, що можна побачити за змінами в обсягах та номенклатурі двосторонньої торгівлі. Частка китайського імпорту в ньому (в основному готові вироби) постійно зростала, а українського експорту Китай (в основному сировина та вироби з низьким ступенем обробки) падала. Щоправда Україна, на відміну від колишніх радянських сателітів ще була в змозі продавати в Китай якусь кількість високотехнологічної ( в основному, оборонної) продукції. Але її відсоток постійно падав, оскільки Пекін уже встиг «викачати» з Києва практично всі цікаві для нього технології.

Відмовою від підписання договору про асоціацію з ЄС Янукович робив себе ще більш залежним не тільки від Росії, але і від Китаю. Тому політичними причинами, що спонукали КНР до заяв, у яких РФ побачила «розуміння» своїх дій в Україні, можна вважати саме бажання продемонструвати Заходу небажаність його «втручання у внутрішні справи» партнерів Піднебесної.

Економічні вигоди, отримані КНР від конфронтації РФ з Заходом з українського питання, описані багатьма авторами, зокрема і на Главкомі. Варто лише додати, що окрім

• переорієнтації у східному напрямі постачання російської енергосировини, яка ще й значно здешевіла;

• санкцій, внаслідок яких російський ринок стане менш примхливим щодо китайських товарі;

• узалежнення Росії від китайських кредитів, внаслідок чого вона через деякий час виявиться вимушеною приймати продиктовані Піднебесною умови по цілому ряду питань.

Нинішні «кормчі» зуміли прорахувати також усунення російських товарів з ринків багатьох країн, які не захочуть потрапити під західні санкції через співробітництво з компаніями з РФ. І на цих ринках їх цілком може замінити китайська продукція, завдяки так званій «пострадянській сумістності». В першу чергу це стосується військової техніки, але поступово поширюватиметься на всю продукцію, яку у Росії ще купують інші країни.

Мабуть тільки з майбутніх мемуарів чи відкриття матеріалів спецслужб, можливо, стане відомо чи підштовхував Китай Росію до агресії в Україні своїм «розумінням» та утриманням при голосуваннях в РБ ООН по «кримських» і «донбаських» питаннях свідомо і цілеспрямовано, чи «образився» на Захід виключно з вищенаведених політичних аспектів, а потім вже намагався «витиснути максимум» з російського протистояння з Заходом. Але зараз Піднебесну називають стороною, яка виграла найбільше від ситуації, що склалася. Навіть більше: на адресу Пекіна лунають звинувачення, що саме його підтримка (не тільки моральна, а й фінансова) дозволяє збіднілій російській економіці виділяти кошти на війну в Україні (а тепер і в Сирії).

В цьому контексті багато експертів з певною тривогою звертають увагу на те, що КНР останніми роками все більше відходить від зовнішньополітичних заповітів «творця сучасного Китаю» - Ден Сяопіна. Зокрема за період з початку російських військових авантюр в Україні та Сирії Пекін встиг порушити наступні:

Холоднокровно спостерігати. Попри те, що Китай заявляв, що в українсько-російському конфлікті він притримується принципу невтручання, вищезгадані заяви від березня минулого року були витлумачені в світі все ж таки як політична підтримка (до того ж досить емоційна) однієї зі сторін конфлікту. А нова концепція зовнішньої політики, згідно якої «на міжнародній арені Китай повинен краще розкривати роль відповідальної держави і проявляти свої особливості», явно виходить за рамки «спостереження». Ще менше цьому відповідає поставлена Головою КНР Сі Цзіньпіном задача до 2020 року підготувати Національно-визвольну армію Китаю до ведення бойових дій за межами своєї території.

Вичікувати в тіні. З цим заповітом не дуже узгоджуються постійні суперечки Китаю зі своїми сусідами за спірні острови в Південно-Китайському морі. А намір КНР створити військово-морську базу на африканському Золотому розі, звідки можна буде не тільки проводити операції проти сомалійських піратів, а й втручатися у справи навколо Перської затоки, привернув до Піднебесної увагу принаймні ЗМІ та військових експертів у всьому світі.

Вести себе скромно. В кінці березня – на початку квітня поточного року світові ЗМІ обговорювали китайську операцію з евакуації своїх громадян з охопленого громадянською війною Ємену. Вона була проведена двома фрегатами Північного флоту КНР і супроводжувалась перестрілкою через висадку китайського десанту, яка була настільки «скромною», що була сприйнята як початок наземної операції антихуситської коаліції (за повідомленнями ряду ЗМІ ця операція супроводжувалась також заявами про перехід аденського порту під контроль китайського флоту).

Не претендувати на лідерство. В кінці минулого року китайське керівництво заявило про наміри формувати «мережу партнерств» по всьому світу. Цей крок подавався як альтернатива вступу до військового блоку з Росією чи США (чого КНР категорично не збирається робити). Але багато хто підозрює, що за модним і сучасним словом мережі Піднебесна приховує наміри створити із своїх партнерів (які поступово перетворюються в сателітів) більші чи менші військово-політичні об’єднання, які контролюватиме через кредити та поставки зброї. А експерти з Інституту досліджень Китаю Mercator в Берліні навіть вважають, що Китай, не виходячи з існуючих міжнародних організацій, «провадить тіньову зовнішню політику і розвиває мережу структур, альтернативних вже існуючим міжнародним інститутам і організаціям». «Кінцевою метою подібної діяльності Китаю є створення альтернативи існуючому формату його участі в міжнародних справах, щоб Пекін міг поширювати і розширювати свій вплив і обходити при цьому перешкоди з боку міжнародної системи, в якій домінують США,» - вважають німецькі вчені. Як підтвердження цьому можна розглядати, що КНР вже намагається через існуючі міжнародні інституту створити більше можливостей для тих регіональних організацій, які сподівається контролювати. Як приклад цього можна розглядати цікаві пропозиції представника Піднебесної в ООН Лю Цзеі щодо змін у проведенні миротворчих організацій: «ООН повинна зміцнити координацію та взаємодію з регіональними організаціями в миротворчому питанні, повністю проявити особливі переваги регіональних організацій і об'єднати всі зусилля. З погляду довгострокових перспектив, ООН слід збільшити підтримку Африканського союзу та інших регіональних організацій, підвищити здатність африканських країн підтримувати мир власними силами, а також надати Африці допомогу у врегулюванні африканських проблем африканським способом». Прийняття на міжнародному рівні таких пропозицій загрожуватиме Україні проведенням миротворчої операції на Донбасі силами підконтрольної Росії Організації Договору про колективну безпеку.

І це лише невелика частина з дій та заяв Піднебесної на міжнародній арені, яка є достатньо складною, щоб її можна було відобразити в одній статті.

Завершуючи, варто зауважити: на даний момент у висновках вчених, експертів та публіцистів, які досліджують зовнішню політику КНР нема навіть натяку на співпадіння, натомість часто спостерігається діаметральна протилежність. Наприклад: одні вважають, що Піднебесна використає приклад анексії Росією Криму для встановлення суверенітету над Тайванем, а інші, що Китай дочекається повернення Криму Україною (звісно ж за підтримки Заходу) і діятиме схожими методами щодо Тайваню. Одні вважають, що КНР готується до збройного протистояння зі США та їх союзниками навколо спірних островів у Південно-Китайському морі. Інші ж, що це – лише відволікаючий маневр з метою приспати пильність росіян, у яких за донбаським сценарієм відберуть Сибір та Далекий Схід (підтвердженням цьому є той факт, що Піднебесна уже «обкатує» цей сценарій, наплодивши руками місцевих китайців з десяток ЛДНР у сусідній М’янмі).

Причиною такої розбіжності в оцінках є те, що в китайській внутрішній та зовнішній політиці тільки розпочались кардинальні зміни, зокрема військова реформа, формування «мережі партнерств», відміна демографічної політики «одна родина – одна дитина» тощо. І досить важко зі стовідсотковою впевненістю стверджувати не тільки про те, яких результатів досягне Піднебесна, а й про те, наскільки співпадають задекларовані та реальні цілі цих тривалих реформ.

Більш-менш впевнено можна стверджувати, що китайський дракон переконаний у незворотності запущених кримським референдумом змін у системі міжнародних відносин, заснованій на тільки на гельсінських (непорушність кордонів), а й на ялтинсько-подстамських (розподіл зон впливу) домовленостях. І його дії спрямовані як мінімум на те, щоб бути готовим вчасно та з найбільшою вигодою з точки зору власних національних інтересів на ці зміни реагувати. А як максимум – спрямовувати ці зміни несправедливого з його точки зору світоустрою у вигідне для себе русло.