«Червона Атлантида» Ганни Герман. Рецензія

28 квітня побачила світ книга Ганни Герман «Червона Атлантида», яка, на мою думку, є одним з дуже цікавих, знакових явищ сучасної української художньої прози.

До цього видання ввійшли: роман «Піраміди невидимі», повість «Червона Атлантида» і оповідання (фрески). Попри жанрове розмаїття, ці твори об’єднує глибоке знання людських доль і характерів, що знайшли втілення в типізованих персонажах, вмотивоване філософське і психологічне підґрунтя і, де це необхідно, – напружений драматизм дійства, а також – ніби зримий, кінематографічний, розвиток сюжету. Я зупинюсь, здебільшого, на романі, хоч про інші твори теж можна було б говорити більш розлого і плідно.

Почну з цитування кількох рядків роману, написаних курсивом: «…мої піраміди Хеопса стоятьна березі Ріки. Тієї самої, з якої щовечора повзе на село густа їдка мряка…Піраміди невидимі. У єстві мусить викристалізуватися згусток пам’яті, аби через цю призму, через цей кристал уздріти, розгледіти, побачити величні піраміди-привиди...»

Тут я зупиню цитування. Піраміди – це, вважається, – перше чудо світу. Життя, по суті, теж чудо. У романі змальовані драми і трагедії персонажів з короткими веселощами, святами, радощами молодості, гіркота самотності і очікування кінця. Все це чудо життя. І це життя побачене автором не з потяга, не з екрана телевізора, а з галицької сільської глибинки і з пам’яті поколінь, бо як пишеться у творі: «у ланцюгу, в сув’язі народження і смерті все поєднане».

У романі – непересічні оповіді, які не нагадують вже щось прочитане. У багатьох місцях твору вони є хвилюючими і вражаючими, збагаченими роздумами про плин часу, зміну поколінь.

Глибоко западає в пам’ять образ баби Курихи, неабиякої характерниці: «Здавалося, що Куриха ніколи не минеться, як та мряка над Рікою. Та раптом стара вмерла. У самісіньку повінь».

Цікавий, дещо комічний образ радянського чиновника Кровзаллє – ось таке прізвисько дали йому селяни – який одружився з Красунькою. І та викрадала у нього, нетверезого, ключі від каплички, де б люди могли помолитись... Ненав’язливо, не прямолінійно, але переконливо показана глибока релігійність від діда-прадіда наших селян, що особливо мала місце на Галичині.

Зворушливо описана приязнь і вірна дружба малюка Ольоші та мовчазного дивака, гробокопача Марка.

У романі не раз згадується цвинтар на гірці, де колись жив Шай з дружиною. Була у них маленька донька Сарця, така лагідна, сердечна, що її кликала завжди сусідка, аби розраджувала прикуту до ліжка Зосю. З вуст Сарці часто лунало: «Моя мама була брехачка, казала, що буде бити і не била». Може хтось у дитяче єство ту думку намагався втиснути, бо мачуха казала, що буде бити, і била дитину... А коли везли поліцаї на розстріл маленьку Сарцю, то вона тільки запитала, чи не буде це дуже боляче.

«Дуже, але не довго», – реготали поліцаї... Такий згусток чорного злочину в кульмінаційних словах поліцаїв, так майстерно побудована оповідь, що вона є ніби вироком: і всім війнам, і всім геноцидом, і всім нелюдам.

Уміння зрозуміти внутрішній світ, переживання і бажання дитячої душі знайшло втілення у сюжеті про Фесуню, про те, як вона мріяла собі купити рукавички у кооперативі за рікою: «Фесуня бігла гостинцем ( тобто дорогою) аж до ріки». Тоді було їй увечері трохи страшно, самотньо, зимно. Але допомагала йти мрія. Хвилювання за дівчину передається читачеві, інтерес до здавалось такої незначної події у читача не спадає впродовж усієї розповіді.

Багато сучасних прозаїків і не мислять своїх творів без метафізичного змісту. Подекуди містика аж зашкалює. У романі Ганни Герман, загалом дуже реалістичному, з невеликими пейзажними замальовками є вкраплення містичного, але досить органічне. Наприклад, в оповіді про діда Файку. Про те, як звикли бачити селяни старезного самотнього діда, як швидко забули – коли не виходив лютої зими із хати. І не написала автор, що дід помер, а написала, що явився йому образ покійної дружини Файчихи: «Збирайся, Юську, підемо». І це, безумовно, поглиблює враження про відхід старого у вічність.

Про те, що страх колишнього тоталітаризму містився і в думках людей, які жили у вже значно м’якшій радянській системі, але, одначе, все ж небезпечній для вільної думки, навіяла мені оповідь про сільську бібліотекарку Касю, яка зберігала на горищі літературу дисидентів. Але коли про це довідався брат, що часто пив – злякалася, не довіряючи й брату, замкнулася, спалила книги, лишила роботу.

Можна було б ще багато висловити вражень і про інші сюжети, не менш пам’ятні, ніж ті, про які я вже сказав. Але хочу ще звернути увагу на художню мову роману з опоетизованими пейзажами і дуже природним вкрапленням у розмовну мову персонажів суто галицького діалекту. Як ось, каже мати: «Фесуню, ниньки до Ріки не підеш (...) Ані на променаду...»

Або фрагмент розмови:
«– Куди біжиш, Марійцю?
– До нашого Івана ладитися».

Справді, яке приємне слово з полонини «ладитися», тобто готувати святкові страви. І таких прикладів можна навести багато. Короткі поетичні замальовки також імпонують настрою сюжету пластикою барв, музичним пробудженням природи, як ось: «Сивіє роса. Потім на якусь мить природа наче завмирає, очікуючи коли відчиняться небесні двері і вийде сонце. У передчутті привітання Золотого Пана не сміють подати звук навіть найбільш ранні птахи. Вони чекають особливого знаку від польового маестро – від жайворонка».

Правдиво показано в епілозі, як повертаються наші заробітчани з-за кордону, їхні митарства, поневіряння ради заробітку; чого варті ті духовні приниження і чому це трапилось на нашій щедрій землі? – постає мимоволі думка у читача. І навіщо саме такою заробітчанською стелиться наша дорога за кордон? Знову повертаюсь думкою до попередніх сторінок роману, де малій Фесуні щасливо прослалась дорога-гостинець за рукавичками по замерзлій Ріці, і остання дорога баби Курихи до вічного супокою по цій же Ріці...

Така вже людська властивість, повертаюсь читацькою думкою і до своїх родинних сільських доріг вже не на Галичині, а на Чернігівщині, до свого села Грабів на Ічнянщині, у зоні Національного природного заповідника, де і за двадцять п’ять років жоден голова колгоспу чи районний посадовець так і не подбав, щоб було прокладено 4 кілометри асфальту від села до траси, на якій є добре автобусне сполучення з містами... Наші дороги – реальні, віртуальні й духовні багато в чому залежать від нас самих...

Цей роман Ганни Герман «Піраміди невидимі» – є правдивим художнім досягненням і спонукає замислитись про людей, які є сіллю землі, про впорядкування цієї нашої землі, про вибір доріг життєвих і духовних.

«Червона Атлантида» – повість, яка читається з цікавістю, оскільки долі і життєві перипетії трьох жінок Нелі (з колишньої еліти), Жанни з сучасного досить успішного середовища і близької за віком до Нелі художниці Лариси – правдиві, драматичні й трагедійні, обрамлені п’янким відчуттям і переживаннями минулої молодості. Водночас відчувається присмак безпорадності перед часом – особливо на прикладі Нелі – колись такої чуттєвої, такої витонченої, талановитої та успішної, а тепер хворої, майже нікому не потрібної, бідної і літньої. Сюжет приводить мене до думки Еклезіяста, що все здебільшого, марнота марнот, чи до екзистенціальних роздумів про сутність життя. Оцей інтуїтивний чи цілеспрямований хист письменниці передати людські долі й життєві колізії як функції часу дуже важливий, він морально може шліфувати душу читача у молодому віці, щоб бачити істинні сенси справжнього і тимчасового. Є тут шар цікавий і сучасних суспільних процесів, але про це треба говорити детальніше, як і про непересічні оповідання – фрески.

Тож, можна привітати автора талановитої книги «Червона Атлантида», яка може стати в ряд кращих видань сучасної української прози.

Від редакції: «Главком» готовий опублікувати також інші відгуки, рецензії та думки наших читачів щодо книги «Червона Атлантида» Ганни Герман.