Євген Шибалов: Логіка української влади на Донбасі - «або там будемо ми, або там не буде нічого»

Волонтер гуманітарної організації «Відповідальні громадяни» Євген Шибалов вважає, що точка неповернення в конфлікті на Донбасі ще не досягнута, але примирення навіть не почалось.

На початку лютого Євгена Шибалова та його колег із гуманітарної організації «Відповідальні громадяни» затримало так зване міністерство державної безпеки окупаційної адміністрації в Донецьку. Волонтерів намагалися схилити до співпраці з так званою ДНР, а потім вислали з окупованої території без права повернення. І на окупованих, і на вільних територіях Донеччини «Відповідальні громадяни» принципово уникають політики, надаючи допомогу тільки мирному населенню. Проте Євген Шибалов, у минулому журналіст «Дзеркала тижня», відкрито критикує українську владу за те, що вона знімає з себе відповідальність за українських громадян окупованої частини Донбасу. Про це і про те, як держава, на його думку, повинна домовлятись із сепаратистами про забезпечення прав мирного населення, Євген розповів після лекції у Школі журналістики УКУ у Львові.

Євгене, чому ватажки так званої Донецької народної республіки витискають аполітичні міжнародні організації та місцевих активістів, які допомагають мирному населенню окупованих територій виживати?

Як на мене, це пов’язано з прагненням керувати всіма процесами, й гуманітарною діяльністю також. Інформація, яку збирали гуманітарні організації, дуже різко розходилась із «офіційними» даними або з пропагандистською каринкою. Тож ці організації страждають через те, що знають правду: чим живе місцеве населення, які в нього потреби, що справді важливе нині для мешканців окупованих територій.

Так звана ДНР скопіювала російський підхід до міжнародних організацій: будь-яка організація з іноземним фінансуванням за замовчуванням розглядається як потенційний шпигун. Їх підозрюють у розвідувальній роботі, політичних та інформаційних диверсіях. Це прагнення не лише встановити силову монополію, а й контролювати громадську думку.

Ви писали, що Україні варто було б мати лояльну переговорну групу в так званій ДНР для вирішення практичних питань. Із кого ця група мала би складатись і які саме проблеми могла б допомогти вирішити?

Проблем, які вимагають співпраці сторін конфлікту, нині чимало. Обидві сторони декларують, що роблять усе заради захисту цивільних громадян, а відтак повинні робити все, щоб полегшити страждання мешканців зони бойових дій. Є проблема з доступом громадян до адміністративних послуг. Тільки нещодавно з’явився законопроект уряду про реєстрацію смерті й народження громадян України на непіконтрольних територіях. Проблематично отримати термінову перепустку через лінію розмежування – наприклад, у випадку, якщо потрібне лікування. Лікарня в Донецьку, яка підпорядковується адміністрації так званої ДНР, може видати медичну довідку про те, що пацієнт потребує термінової операції в київській лікарні. На цій довідці буде печатка з гербом так званої ДНР. Виникає питання до українських органів: визнавати цей документ чи ні?

Те саме стосується людей, які втратили всі документи й хочуть їх відновити. Хто видасть їм довідку про те, що всі документи згоріли в будинку після влучення снаряда? Служба з надзвичайних ситуацій так званої ДНР. Чи визнавати її? Такі формалістичні дрібниці потребують взаємодії сторін конфлікту.

Ще одне поле для співпраці – система водопостачання, якою спільно користуються дві сторони. Жодна з них не може керувати нею окремо. Захист від техногенних та екологічних ризиків теж потребує уваги з обох боків. Як на мене, немає нічого ганебного і злочинного в тому, щоб задля порятунку людей, які є громадянами України, вступити в переговори з іншою стороною.

Ви знаєте серед бойовиків та їхньої самопроголошеної адміністрації людей, які могли би входити в цю лояльну групу?

Чесно кажучи, я не настільки цікавився їхньою внутрішньою політикою. Моя думка базується на тому, що люди, які вестимуть будь-які переговори чи то в межах мінського процесу, чи то в якихось альтернативних від імені самопроголошених республік, тим самим збільшуватимуть свою вагу всередині цього утворення. В межах переговорного процесу всі учасники набувають суб’єктності, вони чогось варті, допоки розмовляють один з одним. Було б добре, якби українська сторона мала на тому боці групу впливових осіб, які були б із нею в постійному контакті.

Якщо Україна як держава нині не має змоги повноцінно захистити своїх громадян на непідконтрольних територіях, то вона повинна делегувати частину повноважень іншій стороні. Так бувало не раз в інших конфліктах. До прикладу, на Філіппінах. Перша угода між повстанцями й урядом полягала в тому, що влада сказала: «Окей, хлопці, ви нам не подобаєтесь – це факт, але ви контролюєте частину нашої території, це теж факт. Поки що ми маємо з цим змиритися. Якщо ви вже контролюєте територію, то ви берете на себе відповідальність за людей: відтепер ви самостійно збираєте там податки та забезпечуєте соціальні виплати». Повстанці відразу відповіли: «та ні, ми ж не вміємо, ніколи таким не займались!». «Маєте, що маєте. Взяли територію та людей – значить, маєте відповідальність», – наполягали у філіппінському уряді.

Ви говорили, що маєте претензії до української влади через те, що вона не забезпечує дотримання громадянських прав на окупованих територіях…

Радше не хоче робити це там, де можливість є. Суто через якийсь снобізм, який не дозволяє поговорити з неприємними тобі людьми. Звісно, влада не має причин їх любити, адже ці люди беруть участь у збройному конфлікті. Але, повторюся, цього потребують інтереси громадян, перед якими держава має зобов’язання. Захищати громадян, допомагати їм – не бажання держави, а зобов’язання, закріплене в Конституції.

Тому головна претензія нашої гуманітарної місії до влади полягає в тому, що вона не надто активно шукає механізми захисту українських громадян. У більшості випадків, коли механізм мирного часу перестає працювати, влада капітулює й каже, що це неможливо. Це можливо! Просто треба проявити більше креативності. Нині на Донбасі відкритий простір для будь-яких управлінських та законодавчих експериментів. Тим паче, що пропонуються готові рішення, які працювали в багатьох подібних історіях. Українська влада їх ігнорує; поки що діє логіка «або там будемо ми, або там не буде нічого». Як на мене, такий підхід, коли йдеться про твою територію і твоїх людей, є щонайменше негуманним і в ХХІ столітті просто диким.

Як журналістам із-поза окупованих територій добувати офіційну інформацію від так званої ДНР щодо соціальних проблем? Наприклад, статистику…

Вступати в контакт із ними. У так званій ДНР існує процедура акредитації журналістів. Наскільки я знаю, формальної заборони на роботу українських медіа в них немає. Багато українських журналістів приїжджали до Донецька до останнього часу; дехто з них співпрацював із нашою організацією, висвітлюючи гуманітарну тематику. Багато приїжджає туди з акредитаціями міжнародних медіа. Я дуже не раджу займатись на цих територіях прихованою журналістикою – це надто небезпечно. З’їздити швиденько на кілька днів і втекти можна і без акредитації, проте, якщо ти плануєш повертатись, не варто щось приховувати. Базове правило нашого протоколу безпеки: на війні небезпечно мати секрети, тому ти повинен усе робити відкрито. Інакше тебе запідозрять у шпигунстві або в чомусь іншому: коли ти приховуєш, люди додумують те, що саме ти приховав.

На вашу думку, конфлікт на Донбасі вже пройшов точку неповернення на шляху до примирення?

Точкою неповернення традиційно вважається рубіж у п’ять років. Ми пройшли вже половину шляху до нього, залишилось замало часу на обговорення варіантів досягнення миру а ми ще навіть не почали.

Фото Олени Зашко