Угода про асоціацію: навіщо Київ грається із Брюсселем

Багатотисячні виступи українців за підписання Угоди про асоціацію з ЄС два роки тому запустили процес ствердження України як держави. Можливо, найвідчутніший у національній історії. Але цей документ може зіграти й злий жарт з нами…

Українці, які підтримують євроінтеграцію своєї країни, частіше пояснюють «свій європейський вибір» можливістю їздити до Старого Світу без віз, мати високий рівень життя, можливість отримати освіту в західних закладах і продовжити внутрішні реформи в Україні. Такими є дані дослідження «Фонду демократичних ініціатив» і Центру Разумкова, опубліковані наприкінці лютого.

Співпраця із ЄС досі сприймається як засіб досягнення високих стандартів життя та модернізації політичної системи.

На сьогодні ключовим документом, що декларує сталу співпрацю Києва та Брюсселя, є Угода про асоціацію України та ЄС. Але цей документ зараз стає, радше, фактором дезорієнтації, аніж позитивних змін України. Фонд «Демократичні ініціативи» у тому ж дослідженні також з’ясував, що позитивних результатів від інтеграції з ЄС очікують 50% українців. 2015 року українці розчаровувалися у євроінтеграції: у грудні 2014 року підтримка була вищою на 7-9%, за різними даними. Це видно і з того, у чому люди бачать «вигоди» руху на Захід: виділення можливості лібералізації візового режиму та навчання у країнах Європи як переваг інтеграції свідчить про відсутність наміру реформувати свою країну або ж нерозуміння суті реформування.

Зміна ставлення до самої Угоди про асоціацію говорить про це. Ставши однією із причин Євромайдану, власне підписання документа сприймали як безумовну перемогу України, як гарантування досягнення «європейського рівня життя та верховенства права». Тоді словосполучення «Угода про асоціацію» було чи не найпопулярнішим в українському дискурсі взагалі.

Із початком війни на Сході України оцінки ролі Угоди з ЄС ще більше зросли: її виконання почали вважати запорукою перемоги в боротьбі з російською окупацією. Тож день остаточного підписання договору новий Президент Петро Порошенко порівняв із миттю проголошення української незалежності.

Сьогодні ж в Україні риторика стосовно документа дещо змінилася: у дискурсі політиків вона поступилася місцем непослідовності реформ, їх саботуванню, а трендом медіа стали корупційні скандали у вищих ешелонах влади.

Ми увійшли не тільки в період «утоми від реформ», а ще й стали перед необхідністю переосмислення реальних завдань Угоди про асоціацію.

-- Складнощі впровадження

2015 року наші продукти попрощалися із радянськими «гостами», для підприємців скасували ряд ліцензій і скоротили терміни отримання дозволів на ведення бізнесової діяльності, система державних закупівель перейшла в електронний та прозорий формат.

За умовами плану лібералізації візового режиму із країнами ЄС прийнято «антидискримінаційні норми» до трудового законодавства, створено Національне антикорупційне бюро та введено в обіг біометричні паспорти. Напередодні початку дії Зони вільної торгівлі з ЄС Верховна Рада України скасувала ряд мит, внесла зміни до податкового кодексу та змінила систему стандартизації і контролю за якістю українських товарів.

Якщо відслідковувати процес імплементації Угоди про асоціацію в Україні, то можна із патріотичним запалом стверджувати, що нашій владі важко закидати саботаж впровадження вимог ЄС: майже всі пункти, винесені на 2014-2015 роки виконані. Але це омана.

Хоча в документі заявлені конкретні вимоги до України у питаннях законотворчості, виміряти стан його імплементації виміряти практично неможливо. План впровадження, прийнятий українськими чиновниками, написаний так, аби неможливо було вирахувати ступінь реалізації положень документа у той чи інший період. «Провести заходи щодо», «забезпечити виконання», «провести роботу» — такими є бюрократичні формулювання завдань у рамках впровадження.

Політичний аналітик Лео Літра пояснює, що український уряд, звітуючи про виконання умов асоціації, вдало підмінює огляд оцінкою змін: «В ідеалі для кожного заходу, передбаченого Національним планом дій, повинні бути встановлені індикатори успішності, відповідальні установи та кінцеві терміни виконання. На практиці ж індикатори успішності у багатьох випадках не встановлені або не співвідносяться із заходами з імплементації. За таких умов важко оцінити, наскільки успішними є ті чи інші реформи/заходи».

Оцінка впровадження умов показує дещо гіршу за представлену урядом картину.

Досі не ратифіковано Римський статут, що не дає Україні доступу до міжнародного кримінального суду. В Україні не створено обіцяної нової стратегії подолання бідності. По-друге, варто згадати із якими складнощами приймаються потрібні акти. Зміни до регламенту роботи міністерств і управління країною загалом викликали неабияке обурення, а, наприклад, «безвізові закони» були прийняті в останній момент лише після тиску громадськості.

Але за бажанням відслідкувати темпи впровадження Угоди про асоціацію губиться усвідомлення кінцевої мети документа. І можливостей, які він може принести нам.

-- Що насправді приносить співпраця з ЄС

Найкраще мету асоційованої співпраці Україну з ЄС, як не дивно, сформульовано не в Угоді. Рік тому президент Порошенко презентував план реформ для України – «Стратегію 2020». У ній пояснюють, що Угода про асоціацію допоможе нашій країні відповідати «Копенгагенським вимогам» – стандартам права і рівня демократії у країні. А це головна запорука вступу до ЄС.

Для цього в Адміністрації президента розробили план із десяти головних конкретних реформ: судова, правоохоронна, податкова, національної безпеки, охорони здоров'я, децентралізація, дерегуляція бізнесу, антикорупційна реформа та оновлення влади, програми енергонезалежності та популяризації України у світі.

Формула «Угода = реформи» не працює. ЄС не зобов'язує нас бути успішними. Це лише наша мрія. ЄС хоче бачити власні правові норми в українському законодавстві. Тільки так Угода про асоціацію буде діяти: Україна зможе працювати у європейських органах, впливати на їхні рішення. Також ЄС відкриває свої ринки для української продукції, скасовуючи мита.

«Україна далека від вступу до Європейського союзу. Та й саме Об'єднання зараз не у тій формі, аби приймати нових членів. Але українці хочуть членства в ЄС: вони отримали асоціацію. На цьому шляху ви маєте дивитися на Туреччину, яка отримала статус кандидата на вступ 1999 року. Зараз вона далі від ЄС, ніж навіть Україна», – резюмувала бажання європейців бачити Київ у своєму об'єднанні депутат Європарламенту Ребекка Гармс.

Складно сказати напевне, чого саме чекають від України у Брюсселі саме зараз. Західні чиновники, попереджаючи Київ, що повільні та неповні реформи означатимуть і затягування інтеграції України до ЄС, навряд чи дійсно серйозно думають про вступ нашої країни до об'єднання.

Зрештою, виокремлення прагматичних і щирих мотивів Євросоюзу від співпраці із нами насправді для нас не має принципового значення. Чи це геополітичне протистояння із Росією, чи це бажання зберегти ЄС під час кризи, чи це новий ринок, чи допомога боротьбі України за європейські цінності — це зараз не так важливо. Ми, у час великої трансформації цілого світу, у час появи нових диктатур у Росії та на Близькому Сході, у час руйнування цілісності Європи, змушені реанімувати країну.

Але питання «реанімації» економіки та боротьби із корупцією – це питання до нашої гідності та бажання жити дійсно цивілізовано. Наскільки ми успішні у вирішенні цих проблем, настільки іноземні інституції готові допомагати нам.

Підписана ж Угода про асоціацію вже означає, що у Брюсселі зважили на «західний вибір» українців, що Україну розцінюють як партнера.

Угода про асоціацію не є кисневою маскою для реанімації. Вона не містить плану для зміни нашої країни. Вона вимагає від нас дотримання стандартів, аби провадити співпрацю із західними інституціями. Вона долучає нас до великого цивілізованого світу.

Але до цього світу ми йдемо, навіть не знаючи, якою буде наша країна завтра. Ми не маємо візії тієї держави, яку хочемо побудувати. Ми говоримо про «віднайдення європейської ідентичності», нас «дістала корупція», ми «стомилися отримувати найменші зарплати на континенті». Але натомість ми вдоволено киваємо, коли американський посол вішає на нас ярлик «аграрної мегадержави», коли німці пропонують нам новий «план Маршала» і самовпевнено сміємося над «русским миром». Ми хочемо високого рівня життя, але не маємо стратегії розвитку країни. Ми маємо конкретну мету перед собою. Але не знаємо, що робитимемо по тому. «Якось буде» – це по-нашому.

Звісно, терпіти реформи – річ невдячна. Людина має одне життя і не хоче віддавати його майбутнім поколінням. Але не терпіти реформи – це погоджуватися із тим, що є зараз.