«Наша людина в Україністані». Несподіваний фінал голландського референдуму

4 травня поліція Нідерландів затримала журналіста, який став відомим завдяки своїм репортажам про Україну. 25-річний Стефан Хуйбоом вважався в Нідерландах фахівцем з українських питань та відчайдушно агітував співвітчизників голосувати на референдумі проти асоціації України з Євросоюзом. Тепер йому загрожує чималий строк у в‘язниці за банальне шахрайство. Про це повідомляють голландські ЗМІ.

-- Доля журналіста

Цього молодика зі «звучним» прізвищем Хуйбоом багато хто знає як в Україні, так і в Росії, а також Голландії – щоправда, в Голландії таки більше. Він працював, як незалежний журналіст і коментатор, для багатьох тамтешніх ЗМІ, навіть для таких відомих, як Algemeen Dagblad. Донедавна він також писав статті для українського англомовного видання KyivPost та російського «Супутника».

Напередодні голландського референдуму саме він, стверджуючи, що є «знавцем України», палко виступав на сторінках газет проти асоціації з Євросоюзом, закликаючи співвітчизників сказати Україні своє «Nee». Заради обґрунтування своєї позиції він розповідав про розгул злочинності та безнадійну відсталість країни, про загрозу, яку нібито несуть Європі «десятки тисяч українських гастарбайтерів та біженців» та багато чого іншого. Його залюбки цитували голландські коментатори, а інформаційний портал GeenStijl, для якого він теж писав деякі матеріали, називав його не інакше, як «нашою людиною в Україністані». Він і насправді довгенько пробув в Україні, але покинув її поспіхом, бо отримав на свою голову ордера на арешт за звинуваченням в шахрайстві та маніпуляціях з кредитними картками.

Покинувши Україну, Хуйбоом не уник арешту на батьківщині: в голландському місті Тілбург на нього вже чекала поліція, бо в Нідерландах теж було видано аж два ордери на його арешт – знову ж таки за шахрайство. Більш на те: ще в 2012 році він був засудженний в Голландії до позбавлення волі строком на півтори роки. Звинувачення те ж саме – шахрайство, а до того ж ще – підробка документів та розтрата. Ще раніше, на початку того ж 2012 року, його заарештовували в Бейруті, де він викрав кредитні карти двох готелів. Отака нелегка доля «журналіста-міжнародника», який раптом став «знавцем України».

Нині багато голландських видань повідомили про те, що розірвали свої контакти з цим «фахівцем» - нічого не чути поки що лише від KyivPost та російського «Супутника» - певно, в обох тих редакціях вирішили, що такими цінними кадрами кидатися гріх. Він ще з тюрми напише, яка погана та Україна – а чого ж, він же фахівець?

-- Що воно таке – Україна?

Що ж, українцям, певно, можна трохи порадіти – зрештою, бодай один з чорноротих брехунів, які нині всім гамузом накинулися на Україну та оббріхують її вздовж та поперек, як то кажуть, спікся. Проте, прикро з того, що свою брудну справу він таки довів до кінця: як відомо, більшість голландців, які прийшли на референдум, таки віддали свої голоси проти асоціації. Звичайно, серед всіх голландських виборців це аж ніяка не більшість, на референдум прийшло менше третини виборців, та й з голосування того нічого путнього не вийшло – парламент королівства підтвердив свою ратифікацію угоди про асоціацію Україна – ЄС. Але гірке відчуття, як не крути, все ж таки нікуди не поділося.

Але це ще не найгірше. Проблема для українців полягає у тому, що таких от Хуйбоомів у Європі нині – ну, як не сила-силенна, то все ж таки вельми багато. Взагалі-то треба визнати, що про Україну жителі країн Євросоюзу, хіба що окрім чехів та поляків, мало хто що знає. До пам‘ятної перемоги Руслани на Євробаченні взагалі кожний перший житель Західної Європи «точно знав», що Україна – то є така частка Росії, а коли автор цих рядків у далекому нині 1996 році намагався купити собі у Кельні залізничного квитка до Києва, тітонька-продавчиня спочатку подумала, що мова йде про Кіль, а потім спитала – мовляв, біля якого це великого міста?

Все це змінилося з першим Майданом – за тодішніми подіями європейці слідкували вельми уважно, проте й тоді через погане знайомство з предметом припускалися часом смішних помилок: приміром, диктор новин німецького телеканалу ARD розповів глядачам про «кандидата в президенти України Віктора Ющенковича», змішавши вочевидь Ющенка та Януковича, бо ж обоє – Віктори, хто їх там розбере... Але тоді вже в Європі бодай перестали змішувати Україну з Росією – і це вже був прогрес.

Але як би там не було, а надто багато інформації про Україну до Європи з тієї пори так і не просочилося: знали братів Кличків, які перемагали на гамбурзьких, кельнських та берлінських рингах під українським прапором, знали Юлію Тимошенко, яку запроторив до буцегарні злий Янукович (його тоді вже перестали плутати з Ющенком)... та й усе. Взагалі, за часів Януковича Україну стали вважати такою ж країною, як Білорусія – тобто, державою, яка втратила свій шанс на демократію та посадовила на свою шию місцевого «бацьку».

-- Як правильно ловити ротом джмелів?

Все це раптово змінилося з другим Майданом. Українці, яких європейці вже списали до розряду «російських васалів», знову повстали, знову скинули все того ж Януковича – і знову прикували до себе увагу. Цього разу вона трохи слабне, інколи – трохи зростає, проте нині знайдеться вже небагато жителів Європи, які б бодай загалом не знали, що таке Україна та що в ній відбувається.

Звичайно ж, ЗМІ не могли не відреагувати на подібну зацікавленість і почали сяк-так намагатися змальовувати українські події для своїх читачів, слухачів та глядачів. І тут раптом виявилось, що компетентно прокоментувати те, що відбувається на українських теренах, нема кому. Ну, немає в Європі фахівців з українських питань. З російських – аж надто багато, а з українських – кіт наплакав! І на отому «безриб‘ї» майже всі європейські масс-медіа знайшли собі найпростіший вихід із цієї скрути: вони почали запрошувати для коментарів та дискусій... фахівців з Росії. Росіян, німців, французів... безліч їх з‘явилося на екранах, почали публікувати свої дописи на шпальтах газет, коментувати на радіо... В Німеччині знову «заблищав» відомий політолог та біограф Путіна Олександр Рар – слід зазначити, що він і насправді є неабияким фахівцем та політологом (на відміну від «політологів», які цієї науки жодного дня не нюхали, проте теревенити неабияк навчилися), але, по-перше, він не є фахівцем саме з українських питань, по-друге ж – його позиція завжди була такою залізобетонно пропутінською, що свого часу його перестали запрошувати на німецькі телеканали, бо стало просто нецікаво – кожен знав, що він скаже в будь-якій ситуації: «Путін правий».

Щодо українських та проукраїнських фахівців, то їх виявилося в Європі просто замало. Зазвичай, ЗМІ звертались до журналістів, репортерів українських телеканалів, як ото берлінська кореспондентка ТСН Наталя Фібріг, коментарі також давав професор Андреас Умланд. Їх розбирали нарозхват, але ж на всіх не вистачало, та й втомлює це, увесь час із лаятися з путінцями, протистояти напрочуд дурній, але напрочуд же галасливій пропаганді...

Саме в цю ситуацію, здавалося б, треба було втручатися вже новій українській владі – насамперед, Міністерству інформаційної політики, очолюваному Юрієм Стецем. Проте цього зроблено не було – важко сказати, чому. Але ситуація за два роки не змінилася: на європейському медійному полі панують коментатори, які знаються на Росії та коментують будь-які українські події у ліпшому випадку – через призму подій у Росії. У гіршому ж – з кремлівського голосу. Навіть в славетній брюсельскій групі з протидії російській пропаганді, яка порівняно нещодавно почала діяти при Єврокомісії, українських фахівців станом на даний момент нема. Є російські. Виняток становлять, певно, лише дві європейські радіокомпанії: «Свобода» у Празі та «Німецька хвиля» у Бонні – там було відкрито українські редакції, куди зібрали українських же журналістів. Але це – крапля в морі. Море складається з «крапель», серед яких – аж надто багато всіляких Хуйбоомів. Один вибув – інші крячуть.