Герман: «Це моя вина!»

Творча зустріч Ганни Герман із студентами та викладачами Київського національного університету імені Шевченка тривала лише годину. Та навіть за цей час політик встигла зізнатися у провині перед Президентом за книгу, помріяти про кондиціонер, поспівчувати Юлії Тимошенко, пожалітися на фігуру та пояснити, куди не можна пхати диплом.

-- Мрії про прохолоду та майстер-клас з журналістики

Зал у червоному корпусі університету був переповнений ще задовго до початку заходу. Чула, як одна студентка іншій казала, що тут «на халяву ще й книжки роздаватимуть». Саме книжка Анни Герман «Червона Атлантида» і стала приводом для цієї зустрічі. Щоправда, після невеличкого вступного слова її авторки про неї аж до «халявної» роздачі більшість присутніх і забули…

Ганна була налаштована на жартівливий настрій, навіть розмову розпочала з запитань, на кшталт, навіщо оце студентам сидіти в приміщенні, якщо в цей же час можна гуляти містом та насолоджуватись життям? І запропонувала всім бажаючим піти розважатися і не затьмарювати свої голови теревеньками вже давно не молодої особи:

- Я не вмію говорити з такими, як ви, бо ви – люди майбутнього. І я не знаю, як ви мислите. У вас інші, відмінні від мрій вже старих людей, мрії, оцінки, життя. Я боялася цієї зустрічі, бо я спілкуюся зі старими людьми. Я сама вже стара.

Пожалілася радник президента перед усіма студентами університету не тільки на свій вік, але й на зайву вагу:

- Я жінка, 160 сантиметрів росту, могла б бути трохи худішою.

І одразу запевнилась, чи не має за її спиною екрану із написом «оплески». Певно, щоб саме їх і почути. Пораділа тому, що в університеті дуже гарно і немає жодних запахів з туалетів, і легенько натякнула на духоту у приміщенні, де зустріч і проходила:

- І сподіваюся, що колись ви ще й кондиціонер тут мати будете!

Почавши гуморити, пані Герман надалі намагалася не втрачати тональність. Проте вже час був переходити до запитань. У відповідь на словесну тираду першої ж студентки, зголосилися на згадку свого журналістського минулого і провела для всіх присутніх міні майстер-клас «як задавати питання»:

- Ви повинні ставити свої питання по черзі, а я по черзі маю на них відповідати. По-перше, так ви сто відсотків отримаєте відповідь, по-друге, я нічого не забуду з того, що маю відповісти. Це ж головне правило журналістики!

-- «Які-не-які» гроші та без чого не вмре Україна

Як виявилося під час зустрічі, не дивлячись на усю «яскравість» святкування двадцятої річниці незалежності країни, Ганна Герман сумувала. Їй сподобалося лише біля пам’ятника Святому Володимиру – бо там були і духовенство, і інтелігенція, «і всі співали».

- Це було так симпатично і правильно. А мені було сумно. Бо неможна відчути свята, коли хоч хтось його не відчуває. Люди не змогли об’єднатися навколо такої дати, відкласти на час суперечки та відсвяткувати разом. Так вже було…

Згадала політик 2004 рік, коли через програш на виборах Партії регіонів не змогла відчути себе причетною до Дня Незалежності:

- Я хотіла пройти тоді до пам’ятника Шевченка, де клали квіти Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, але охорона мене не пустила. Я не розуміла? Невже можна приватизувати пам’ятник Шевченка?

Певно, що спогади трохи нагадали Ганні Герман про минулі образи, бо і «искрометный» гумор зник, і посмішка з обличчя спала і голос більш серйозним (навіть трохи трагічним) став.

Щоправда, незважаючи на сум, змогла вона і посперечатися зі студентами, які вважали незалежність України тільки декларативною. Перш за все, звісно, говорила про будування незалежної економіки, проте контраргументом стали «які-не які гроші»:

- Я впевнена, що ми – незалежна держава. Ми маємо кордони, ми маємо військо – яке-не-яке, ми маємо гроші – які-не-які…

Присутні не змогли втриматися від сміху: ледь-ледь за животи не хапалися, проте Анна, приміряючи на себе лаври вже не тільки журналіста-політика-письменника, а й гумориста, нещадно продовжувала:

- Ще не вмерла Україна без нафти та газу. Це є актуальним на сьогодні. Ми зараз повинні постаратися не вмерти без нафти та газу.

Ото був контрольний в голову. Навіть охоронець біля дверей «поїхав» по стіні униз, закриваючи обличчя руками і щосили намагаючись не дриґатися.

-- «Жінка не має сидіти за гратами»

Оминути політичні баталії та судові справи, навіть на зустрічі, присвяченій, головним чином, книзі, було просто неможливо. Протягом вечора Ганна Герман сама, без сторонньої допомоги, кілька разів згадувала про Юлію Тимошенко і навіть цитувала її, пояснюючи студентам, що за краще майбутнє треба боротися:

- Як Юлія Володимирівна казала, справедливість є, і за неї треба боротися. Вона, дійсно, є, за неї, дійсно, треба боротися.

Цими спогадами, мабуть, і накликала біду, тобто питання про авторку цитати. Коли пані Герман попросили прокоментувати справу Тимошенко, на кілька секунд вона навіть скривилася (чи питання не сподобалося чи сама справа?), кілька хвилин подумала:

- Зараз спробую щось сказати…

Заспокоїлася і гордо проголосила:

- Я вважаю, що жінка не має сидіти за гратами.

На наступне запитання, чи є відмінність між тим, хто скоїв злочин взагалі – чоловік чи жінка, відповіла, що «не має», але … «жінка не має сидіти за гратами». Оплески пролунали і без нагадування про екран із написами.

-- Студенти про плагіат президента: «Різати!»

Згадати про суперечки з приводу плагіату у книзі президента «Opportunity Ukraine» в стінах університету виявилося просто святою справою. Кому, як не студентській братії, знати про допомогу у написанні курсових та дипломів чарівного сполучення клавіш «Ctrl A – Ctrl C – Ctrl V». І кому, як не тій же студентській братії, знати про можливі покарання за використання цього методу.

- В університету за плагіат «ріжуть» дипломи, - виголосив один із студентів, - а інколи навіть виганяють. Чому у політиці трапляються такі випадки?

І тут Ганна зробила просто колосальний подвиг. Як великомучениця на стовпі політики, несподівано для усіх присутніх взяла усю провину на себе.

- Знаєте, поляки, коли сповідаються, кажуть так: «Moja vina, moja vina, moja bardzo wielki vina». Це я у всьому винна і готова понести покарання.

За новими, до цього вечора невідомим, подробицями, у місцях книги, які і викликали суперечки в масах, спочатку були зноски на першоджерела – за всіма правилами. Але якось так вийшло, що перекладач на англійську їх видалив.

Чому цей перекладач так вчинив, чи був він тверезий та при здоровому глузді, вносячи без узгодження якісь поправки у текст гаранта, і що тепер отримає на горіхи – доводиться тільки здогадуватися. А от пані Герман тяжко-важко картає себе за те, що не перевірила перед друком англійську версію.

-- Диплом не прийме банкомат

Дуже, дуже турбували студентів і проблеми освіти в Україні. Тема була найпопулярнішою після політичної. Більшість зізналася, що не розуміє причин розділення освіти на два щабеля – бакалавра та магістра, і скаржилася на неможливість після отримання першого наукового ступеню піти на другу вищу до іншого навчального закладу. Та питання були не за адресом, і пані Герман радо і швидко про це повідомила:

- Я, взагалі, не розумію в тих ваших схемах – бакалаври або магістри. Я не міністр освіти, і не хочу ним бути.

Також вона зголосилися взяти до себе на роботу людину і без вищої освіти, і навіть без атестату про середню, якщо та буде «вміти все, що потрібно». І порадила не заморочуватися отими всіма пластиковими картками, чим, здається, як політик та колишній журналіст, трохи збентежила студентський люд:

- Беріть знання, скільки можете, і ну їх ті пластикові картки – дипломи. Вони нічого не варті. Їх же навіть в банкомат не запхаєш.

Навряд чи подібне нововведення сподобалося б дійсному міністру освіти Дмитру Табачнику, проте від слів до діла це не перейде. Тим паче, пані Ганна говорить все це, за своїми ж словами, не для того, щоб її обрали в парламент, і не для того, щоб всі робили, як вона скаже, а просто, щоб люди знали, «як має бути». А притча «як має бути» в нашій державі є найулюбленішою у всіх політиків у процесі годування народу. Та то вже літературний відступ.

Закінчилося все з того, з чого і почалося. З привітань, проте вже ректора університету Леоніда Губернського. Потім - жовті троянди, як подяка пані Герман, та її урочисте нагородження почесною відзнакою університету.

Наприкінці Ганна Герман знов згадала про книгу і до роздачі автографів ще повідомила: якщо хтось захоче поділитися враженнями чи обговорити твори, можна буде просто їй подзвонити. От номера тільки, на жаль, не залишила. Забула, мабуть. Проте свою порцію оплесків знову отримала.

Фото: Ірина Гопкало