Виборчий закон – склеп України

Хтось із прадавніх філософів відзначив, що світ ділиться на розумних, і тих, хто багато говорить. Усвідомлюючи примітивність залежності homo sapiens від потреби у реалізації вербальної функції, віддаю перевагу своєму обов’язку члена ЦВК сприяти реалізації виборчих прав громадян України. І оскільки саме зараз формується висока загроза їх реалізації, причому як активного, так і пасивного виборчого права, завдання будь-кого хоча б скільки-небудь дотичного до виборчої тематики пролити світло на питання, в якому всілякими пересмикуваннями очевидні і прості речі перекручуються мало не в свої протилежності.

Також усвідомлюю необхідність критичного ставлення до власної позиції, бо, як відзначав Шопенгауер, кінець чийогось кругозору – ще зовсім не кінець світу. Однак, на мій погляд, анонсовані зміни виборчого закону (принаймні у варіанті зареєстрованого в парламенті проекту провладної більшості № 9265-1) через свій загрозливий характер для вільних і демократичних виборів унеможливлюють відсутність реакції будь-якої тверезомислячої людини.

Насправді, більшість аудиторії, за увагу якої змагаються чисельні промоутери «виборчої реформи», прекрасно розуміє справжні спрямованість і мету цієї квазідискусії.

Чому квазідискусії? – занадто очевидною є маніпулятивна складова розгорнутої полеміки. І суспільне ставлення до неї сформувалося щось між ільфо-петровським «почем опиум для народа?»

І щоб у трьох соснах не відволіктися від очевидних істин на чисельні навіювання про захист самих же громадян – достатньо сфокусуватися на єдиному і чіткому критерії – інтересах виборців і досягненні продуктивного імпульсу для розвитку держави та суспільства в цілому.

Очевидно, що будь-які реформи повинні обумовлюватися виключно інтересами справжнього носія суверенітету – народу і спрямовуватися на створення умов для максимально вільного волевиявлення виборців та точної фіксації його результатів, а також захисту цих результатів від спотворення та подальших маніпуляцій ними.

Переходячи до змісту запропонованих змін, відзначу, що конкретні результати майбутніх виборів і список персоналій у майбутньому складі парламенту – не суть. Більшою мірою насторожує майже анекдотичний аспект: те, що повинно бути новацією чи, принаймні вдосконаленням, не є ні тим, ні іншим. І навіть навпаки – використаною і відкинутою суспільством річчю, що не здатна задовольнити потреби держави, яка динамічно розвивається і повинна чітко ідентифікувати і виражати свою геополітичну позицію.

Повернення до змішаної системи виборів на сучасному етапі є злом і для країни, і для виборців, як з точки зору користувачів цієї системи, так і з точки зору споживання майбутніх результатів. Водночас це зло є безумовним і абсолютним, оскільки реанімує найгірші «жахи» виборчого процесу, які, здавалося, безповоротно відторгнуті державним організмом: засилля підкупу виборців, адміністративного ресурсу, політичної корупції і т.д. (гірко уявляти, що власника мандату у мажоритарному окрузі можуть визначати не виборці, а заздалегідь розкладений пасьянс).

Складно утриматися від апеляції до Гуго Гроція, який вказував, що закон, що не підлягає критиці (у даному разі поки законопроект у частині однозначності змішаної системи), може бути тільки несправедливим законом. Головне, що риторичним залишається питання, чи зникли в Україні чинники, які свого часу змусили відмовитися від змішаної системи (потреба у структурованості парламенту, викорінення в ньому політичної корупції...)?

Загальновідомо, що Україна є мало не світовим рекордсменом із частоти зміни виборчих правил. І знову ж, як не згадати Вольтера, який підмітив, що чисельність законів у державі – що й велика кількість лікарів: ознака хвороби і безсилля. У розгорнутих дискусіях часто використовується набір тез та антитез, на користь змішаної системи, зокрема стосовно її мажоритарної складової, які є абсолютно неприйнятними і відверто фальшивими, як, наприклад апеляція до досвіду розвинутих європейських демократій. Очевидно, що європейські терапевтичні рецепти нейтралізуються особливостями національної правової дійсності. І те, що вітчизняні реалії (зокрема, специфіка функціонування судової системи) вносять суттєві поправки, які роблять мажоритарну складову надзвичайно вразливою, а вибір громадян – беззахисним, є неспростовним фактом, ігнорування якого загрожує фатальними наслідками.

Без перебільшення, сьогодні Україна перебуває в своєрідній точці біфуркації, адже те, як буде проведено наступні вибори (не стільки їх персональний результат) є визначальним детермінатором розвитку держави і суспільства в цілому. Тому саме порядок проведення виборів, включаючи, переш за все, виборчу систему є надпринциповим.

Загалом, ці метаморфози не були б проблемою самі по собі, якби не являли собою тривіальний засіб консервації – щось на зразок політичного нафталіну (у сукупності зі скасуванням реєстрації кандидатів, їх реєстрацією в округах, незахищеними бюлетенями, де-факто не функціонуючою системою оскарження рішень виборчих комісій, завідомо визначеною більшістю в цих комісіях... ці зміни стануть просто склепом, в якому почине стала еволюція державності в Україні).

Проте, чи не найбільшою вишуканістю в цинізмі стало зізнання, що дане підтасування виборчих процедур є лише одноразовим засобом, і цей закон спрацює в режимі «ad hok» – під досягнення конкретних результатів.

Ніхто не стане сперечатися, що Україна має достатньо серйозний досвід із експлуатації різних виборчих систем, які змінювали одна одну, власне, через їх вади та з метою нейтралізувати «хвороби», на які весь час нездужав наш парламент.

Однак наразі пропонується дістати сумнозвісні граблі й зайняти вже відпрацьовану позицію в очікуванні, коли цей міфічний сільськогосподарський інвентар традиційно і зі всією силою невідворотності завдасть відчутного удару по місцю, призначення якого, власне, і полягає в тому, щоб уникати больових струсів.

Здається очевидним, що немає жодного сенсу вкотре вигадувати велосипед, адже напередодні президентських виборів (та й деякий час після них) практично консенсусом в якості панацеї сприймалася ідея запровадження відкритої пропорційної системи так званих регіональних списків.

Аналіз причин, які спонукають реформувати очевидно недосконалу закриту пропорційну систему, безальтернативно свідчить на користь її відкритого аналогу, яка одночасно поєднує сильні сторони мажоритарної та закритої пропорційної систем і нейтралізує їх недоліки. І ще одна деталь на користь відкритих списків – вітчизняні фальсифікатори, сподіваюсь, ще не встигли напрацювати методологію фальсифікацій.

Відкрита пропорційна система жорстко стимулює партії до формування виборчих списків виключно із конкурентноспроможних кандидатів. При цьому виборець отримує максимально диверсифікований інструментарій для свого волевиявлення: з одного боку – вибір є персоніфікованим, оскільки громадяни обирають конкретну особу, а з іншого – забезпечується струнка партійна структурованість парламенту, бо кандидати пов’язані визначеною політичною платформою.

На жаль, згадується спостереження Зейме, що в деяких державах законність втискують у форму, в якій вона стає гіршою за беззаконня. Досвід останніх місцевих виборів з усією силою переконання продемонстрував, як легко маніпуляції більшості у виборчій комісії чи волюнтаризм бюрократа безальтернативно множить на нуль право вибору. Те, що квінтесенцію виборчої реформи – тему виборчої системи витискують за межі дискусії, по-перше, перетворює цю дискусію в словоблудіє, а по-друге, і головне, доводить маніпулятивну спрямованість цієї реформи, яка, власне, зовсім не є реформою, а лише атавізмом.

Автор: Жанна Усенко-Чорна, заступник голови Центральної виборчої комісії.