Як ставляться українці до Голодомору?

Як ставляться українці до Голодомору?

Сьогодні Україна вшановує пам`ять жертв Голодомору.

Сьогодні Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору. Цю страшну трагедію визнали геноцидом 67% українців. Проте нинішня верхівка досі не може визначитися. Хоча ще в недалекому 2003 році тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович на віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник вважали Голодомор геноцидом. У 2010-му вже Президент Янукович на засіданні ПАРЄ змінив свою думку. Зараз незрозуміла і неприємна ситуація для дипломатів, тому що 23 країни, які прийняли свої рішення про Голодомор як геноцид, вже не будуть їх переглядати в залежності від політичної кон’юнктури в Україні.

Цього дня о 16:00 по всій Україні пройде загальнонаціональна хвилина мовчання. Українці запалять свічки, вшановуючи пам'ять жертв Голодомору.

Про цю трагедію в прес-центрі «Главкому» говорили члени Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років доктор юридичних наук, професор Києво–Могилянської академії Володимир Василенко та історик Володимир В’ятрович.

Володимир Василенко: «Якби не було двох катастроф в історії України – Голодомору та Другої світової війни, то сьогодні нас було б десь 100 мільйонів»

Українське суспільство в переважній більшості схиляється до того, щоб підтримати думку українських та зарубіжних істориків і юристів про те, що Голодомор – це була спланована акція, метою якої було знищення частини української нації. Тобто, що це був геноцид. Після того, як Верховна Рада ухвалила 28 листопада 2006 року Закон про Голодомор 1932-33 років в Україні, де він кваліфікується як геноцид, а Служба безпеки України у 2009 році провела розслідування, на базі якого відбулося судове слухання і апеляційний суд 13 січня 2010 року підтвердив висновки слідства про те, що Голодомор був актом геноциду, створено надійне правове підґрунтя для того, щоб цю подію кваліфікувати саме як геноцид.

Цьому процесу передувала титанічна робота з опублікування архівних матеріалів та свідчень десятків тисяч українців. Тобто, у нас сьогодні є солідна правова база, яка дозволяє вважати, що Голодомор – це геноцид. Головне - не фіксація фактів сухою політичною мовою. Важливо, щоб суспільство усвідомило причини цієї трагедії, які полягають в тому, що Україна опинилася у 1921 році під більшовицькою окупацією без українського уряду. Українського не в етнічному сенсі, а уряду, який би захищав і обстоював інтереси України та її громадян.

Ця трагедія сталася тому, що з 20-х по 30-ті роки сталінський режим розглядав Україну як потенційну небезпеку для самого існування комуністичної імперії, тому що там були колосальні селянські повстання. В Україні утвердився режим в наслідок трьох більшовицьких окупацій, тут було розміщено військове угрупування чисельністю більше як мільйон людей. Розуміючи, що силою не можна утримати Україну, була зроблена поступка: Ленін визнав Україну як незалежну державу, але це було декларативне визнання. Для того, щоб українці не бунтували, кинули як кістку, політику українізації. Мовляв, чужорідний більшовицький комуністичний елемент в Україні має вивчити українську мову, має поважати національну культуру і т.д. Але це було зроблено для того, щоб за допомогою українізації насаджувати тут комуністичні доктрини та реалізовувати їх на практиці, зокрема шляхом колективізації в сільському господарстві. Цей спротив спершу припинився, а потім розпочався з новою силою, коли українців заганяли в колгоспи. Він викликав несприйняття в країні. Спецслужба тоді повідомляла про те, що селяни обов’язково повстануть і підуть під гаслом створення української незалежної республіки. Для того, щоб вирішити українське питання раз і на завжди, і було влаштовано Голодомор руками неукраїнського уряду, який був насаджений Кремлем.

Суспільство має усвідомлювати страшні наслідки цієї трагедії. За даними експертизи, яка була проведена в ході слідства СБУ, в Україні в 1932-33 роках було виморено голодом 3 мільйони 941 тисяча людей. Але ця цифра, як на мене, не точна, тому що вона базується на тій статистиці, яку ми успадкували і витягли з радянських архівів. Справа в тому, що в 32-33 роках була практично знищена вся статистична служба, ніхто не реєстрував, скільки людей померло, їх просто ховали на подвір’ях та у братських могилах. По-друге, була спеціальна вказівка не зазначати причину смерті. По-третє, в ході розслідування було виявлено всього 3 300 книг реєстрації смертей - це мізер.

До речі, в 1935 році в архівах було знайдено документ, в якому служба обліку населення України повідомляла у партійні інстанції про те, що на кінець 1934 року Україна не дорахувала 4 мільйони 179 тисяч людей. Тобто, й тут є розходження цієї цифри з даними експертизи.

Специфіка злочину геноциду полягає в тому, що важливий намір знищити якусь групу – національну, етнічну, расову, релігійну як таку, тут якраз це було. Колосальні втрати Україна зазнала й під час Другої світової війни. За даними демографів, якби не було цих двох катастроф в історії України, то населення у нас сьогодні було б десь 100 мільйонів людей. Але це втрати в кількісному плані, а в якісному вони стали набагато сильніші. Голодомор – це не акція, яка стосується лише українських селян і лише в період 30-х років. Це акція знищення селян як потенційної сили, яка могла збунтуватись і дати кадри для повстання. Крім того, у 30-му році був організований процес «Спілки визволення України», там були і відверті, і потенційні вороги радянської влади. У Харкові на лаві підсудних опинилося 45 осіб, 29 з них були представниками Академії наук України. Невдовзі було знищено ще 700 людей з української еліти. Всього за період з 30-го по 33 роки було репресовано 30 000 представників української еліти. Про це говориться у роботах Шаповала та Пристайко на підставі документів. Тобто, відбувалася зачистка не просто трудового населення, а й української еліти. У суспільстві запанувала атмосфера страху, зневіри, моральної деградації. Штучно була знищена структура українського суспільства, на жаль, цей процес відбувається і зараз. Сьогодні фізично не знищуються мільйони людей, але той закон про землю, який пропонує нинішня влада, позбавляє всіх українців (не лише тих, хто живе у селі) колосального стратегічного ресурсу, без якого не може існувати жодна нація.

Той неукраїнський уряд, який сьогодні керує в Україні, здійснює на замовлення з Москви гуманітарну агресію, намагаючись знищити цю ж націю іншим шляхом – позбавити її мови, історичної пам’яті, церкви та культури.

До речі, коли Янукович був прем’єр-міністром України, а Табачник - віце-прем’єром з гуманітарних питань, вони визнавали Голодомор геноцидом.

Володимир В’ятрович: «Багато історичних питань розділяють українців. Трагедія Голодомору об’єднує»

Останні соціологічні опитування говорять, що 67% мешканців України визнають Голодомор геноцидом. Така висока цифра не випадкова. Історія у нас була дуже різною і багато історичних питань розділяють українців. Трагедія Голодомору об’єднує українців, тому що протягом 20 років незалежності України поступово відкривалася правда про Голодомор, поступово українська громадськість та влада доходили до того, чим була ця трагедія. Нагадаю, що вперше на офіційному рівні відзначення пам’яті жертв Голодомору відбулося в 1993 році указом Президента Кравчука. У 1998 році указом Президента Кучми було запроваджено День пам’яті жертв Голодомору. У 2006 році прийнято Закон, який визначав Голодомор як геноцид. Врешті це вилилося в міжнародне визнання і на сьогодні маємо 23 держави, які визнали Голодомор геноцидом.

Отже, ми бачимо постійне зростання інформації про Голодомор та розуміння цієї проблеми в українській історії. На жаль, це обірвалося в 2010 році сумнозвісною заявою Президента Януковича в ПАРЕ, в якій він по суті озвучив майже слово в слово позицію російського МЗС, що звучала з 2008 року. Отже, він сказав, що ми не можемо говорити про Голодомор як про геноцид, бо це була спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу.

Так, як сказав тут колега, теперішні політики у 2003 році визнавали Голодомор геноцидом. Отже, їхнє несприйняття не є результатом внутрішнього переконання, це політична кон’юнктура. На жаль, теперішня влада, яка не має жодного морального ідейного стержня, намагається нав’язати цю політичну кон’юнктуру нам, намагається перетворити нашу пам’ять в розмінну монету політичних ігор. Відповідно, на сьогодні єдиною гарантією, що цього не станеться, що українська національна пам'ять не буде мінятися в залежності від того, хто керує державою, є активність громадськості. З минулого року, відтоді, коли прийшло нове керівництво країни, державна влада не зробила нічого для вшанування пам’яті жертв Голодомору, не бере жодної участі в цих акціях. Тому було створено Громадський комітет, який перейняв цю ініціативу і минулого року організував вшанування пам’яті жертв Голодомору, вшановує їх і сьогодні. Минулого року було дуже показовим, коли до останніх днів відзначення не було відомо, чи буде взагалі щось робити державна влада. В результаті про це стало відомо лише напередодні. Це вилилося в те, що Президент Янукович, попри те, що існує 16.00 в суботу як загальнонаціональна хвилина мовчання по всій країні, встановлена Указом Президента ще з 1998 року, не приєднався до громадськості, а підійшов до меморіалу та поставив свої квіти в 10.00 ранку. Схоже, цього року буде аналогічна ситуація. Після критики з боку Громадського комітету минулого тижня ми отримали доволі нечітку заяву від імені влади, що вони будуть брати участь у громадських заходах.

Це означає, що сьогодні на плечі громадськості спадає відповідальність за збереження цієї пам’яті і передача її наступним поколінням. Пам'ять про те, чим була трагедія Голодомору. Це надзвичайно важлива інформація, яку ми маємо передати нащадкам, тому що це єдина гарантія того, що це ніколи не повториться у майбутньому.

Можливо, я некоректно проведу паралель, але Німеччина вже багато років не будучи фашистською, спокутувала довго свої гріхи і перед євреями, і іншими націями, надаючи різні програми, політичний захист, соціальні блага і т.д. Я не хочу звинувачувати Росію, але хто буде спокутувати гріхи перед Україною і яким чином?

Володимир Василенко: В жодній заяві українського уряду чи будь-якого офіційного органу влади ніколи не було навіть натяку на те, що винна в цьому сучасна Росія. Акцент робився і робиться на тому, що винен комуністичний режим, який існував на той час і в Москві, і його філіал був в Україні. Поки ми не засудимо цей режим за ті злочини, які були вчинені, в тому числі геноцид, поки все суспільство не очиститься, у нас толку не буде в країні. «Сталін - ефективний менеджер та великий політичний діяч». Ви уявіть собі, щоб у Німеччині так сказали про Гітлера…

Володимир В’ятрович: Мова йде не про компенсації, а про засудження цього злочину. Це потрібно і Україні, і Росії, яка повинна позбавитися від тягаря тоталітарного минулого. На жаль, сучасна Росія орієнтується на зразки тоталітарного минулого і намагається в тій чи іншій формі їх відновити. Свідченням цього - думки про ефективного менеджера Сталіна, спроби повторення деяких тоталітарних практик, що виливається у придушенні свободи слова і тому, що влада передається з рук в руки мало не спадково. Теперішня російська влада вибрала абсолютно неправильний орієнтир, далекий від демократії. Для залякування російського населення там запускається інформаційний міф: якщо ми сьогодні визнаємо Голодомор, то завтра будемо годувати всіх українців, бо вони нам висунуть величезні репарації. Ця інформаційна страшилка в чомусь має виправдати позицію, яку зараз займає російське суспільство.

Литвою було нараховано кілька мільярдів євро, які Росія мала би заплатити за політику окупації на території Литви протягом 50-ти років. Але литовські політики замість цих мільярдів запропонували, аби Росія заплатила 1 євро і визнала ці злочини. Тобто, мова йде не про матеріальні чинники, а про засудження цього режиму, на що російська влада не готова. Більше того, політику реабілітації тоталітарного минулого вона дуже впевнено експортує в Україну і через українських політиків провадить його в українському суспільстві.

Ви сказали про те, що суспільство та громадськість має взяти на себе відповідальність за збереження пам’яті для прийдешніх поколінь. Яким чином цьогоріч вони візьмуть на себе цю ношу, які заходи будуть проведені?

Володимир В’ятрович: В Києві та по всіх обласних центрах створені громадські комітети, які об’єднали представників різних громадських організацій. На сьогодні вже зроблено кілька важливих заходів, зокрема, вчора відбувся відкритий урок для школярів на самому Меморіалі. Такі уроки мали б відбуватися в школах систематично, чого зараз немає. Сьогодні відбудеться відкритий урок для журналістів про Голодомор в інформаційних війнах ХХ-ХХІ ст.

Найважливіші заходи відбудуться в суботу 26 листопада. В Києві вони почнуться о 14 годині із скорботної ходи пам’яті дітей-жертв Голодомору. О 14:30 – панахида, заходи за участю дипломатичного корпусу. Такі ж заходи відбудуться по всій Україні. І о 16 годині, як це заведено з 1998 року, по всій Україні буде оголошено загальнонаціональну хвилину мовчання і будуть запалені свічки.

Що означає для влади те, що дві треті суспільства визнають Голодомор геноцидом, а влада ні?

Володимир В’ятрович: Це означає тільки те, що сучасна влада представляє інтереси не свого населення, а дуже вузької корпоративної групи, яка з цим населенням не співвідноситься. Це дуже тривожний сигнал, тому що влада, яка втрачає суспільну підтримку в демократичній державі, повинна розуміти, що вона програє.

Володимир Василенко: Це означає для влади недовіру громадян. Влада нехтує громадською думкою, вона з нею не рахується. Це дуже важливо особливо в такому питанні, адже це ж не впливає ні на бюджет, ні на підвищення пенсій чи зарплат, це просто моральний борг та обов’язок віддати шану людям, які були замордовані голодом, та їх родичам, які живуть сьогодні. Причому така позиція влади зумовлена не якимось принциповими міркуваннями, а тому що так кажуть з Кремля.

Наскільки змінилося ставлення до Голодомору у світової спільноти?

Володимир Василенко: Світова спільнота досі належним чином не поінформована про те, що у нас відбулося. Коли почалися активні дослідження цієї теми, коли був ухвалений закон про Голодомор, нам треба було одразу починати розслідування і провести його більш масштабно та поглиблено. А потім судову постанову та відповідні документи розіслати скрізь по світу, щоб люди побачили, що є підґрунтя. А тодішня влада сказала, хай ООН зробить це за нас і визнає Голодомор геноцидом. Це дикість, тому що цим займатися повинен насамперед національний уряд, а вже потім міжнародні інстанції.

Зараз відбувається перелом в суспільній думці на Заході, все більше і більше серйозних дослідників схиляються до кваліфікації Голодомору як геноциду. Для прикладу, американський дослідник Тімоті Снайдер в своїй книзі на основі опублікованих в Україні документів прийшов до висновку, що це був геноцид. Так що рух іде в правильному напрямку.

Володимир В’ятрович: За останні два роки є певна пауза у визнанні, тому що цю справу повинна просувати насамперед офіційна українська держава. Зараз дуже незрозуміла і неприємна ситуація, тому що 23 країни, які прийняли свої рішення про Голодомор як геноцид, вже не будуть їх переглядати в залежності від політичної кон’юнктури в Україні. Тож українські дипломати в Канаді, Литві, Австралії поставлені в дуже незручне становище, адже ці держави визнають Голодомор геноцидом, а українська держава, яка робила все, щоб це визнання було, не визнає. Казус є навіть на вшануванні, коли представники дипломатичного корпусу беруть участь в громадських заходах, а не разом із Президентом.

Чи дає змогу ст.60 Конституції притягнути до відповідальності сьогоднішніх державних діячів, які на державних посадах провадять антиукраїнську політику?

Володимир Василенко: Лише в тому разі, якщо в їхніх діях буде знайдено склад злочину, це має визначати суд.

Справа про визнання Голодомору була порушена за фактом, а не проти. Закидали, що судять мертвих. Ні, мертвих не судять, СБУ і суд розбирався з фактами, на основі оцінки яких вони прийшли до висновку, що це був акт геноциду. А оскільки мертвих не судять, то справу закрили, але судове рішення щодо визнання Голодомору геноцидом чинне, його ніхто не опротестував.

Влада просто нічого не робить, чи свідомо блокує це питання? Якщо свідомо блокує, то назвіть приклади.

Володимир В’ятрович: З одного боку, нічого не робиться, якщо говорити про громадські відзначення, які відбуваються абсолютно без участі влади. А з іншого боку, зроблені певні кроки, які вже практично заблокували подальшу роботу в цьому напрямку. Мова йде про заяву в ПАРЄ, яка стала зворотнім рухом в подальшому визнанні Голодомору.

Якщо говорити про внутрішні українські справи, то теперішній підручник з історії України потоншав на сто сторінок, за рахунок виключення з нього інформації про український визвольний рух та Голодомор.

Відбувається поступове закриття архівів. Ці тенденції почали проявлятися з 2010 року і стають дедалі помітнішими. Більше того, в жовтні цього року на самміті країн СНД за ініціативи Росії Білоруссю, Вірменією, Узбекистаном підписано міждержавну угоду про збереження секретів колишнього СРСР. Суть її полягає в тому, що держава, яка хоче розсекретити ті чи інші документи радянського періоду, повинна узгодити це з іншими підписантами угоди. Наскільки нам відомо, Україна поки не підписала її. В разі підписання її Україною це виллється в абсолютне блокування процесів розсекречення, більше того, може відбутися зворотнє засекречення вже відкритих матеріалів.

На істориків тиснуть?

Володимир В’ятрович: Очевидно, продовжується тиск на істориків. Можливо, не такий грубий, як відбувалося у вересні 2010 року, але хочу нагадати, що кримінальна справа, в якій вже в якості свідка фігурує мій колега Руслан Забілий, не закрита. Національному музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» не повернули жодну з тих речей, які були конфісковані. Цього року влітку відбулися допити 19 співробітників цього музею. Я вважаю, що це тиск.

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: