Чим загрожує ситуація на Близькому Сході?

Чим загрожує ситуація на Близькому Сході?

Хоч режим Асада ще тримається, більшість переконана, що він приречений. Серед його союзників залишилася хіба що Росія.

Події в Сирії вже фактично стали громадянською війною. Хоч режим Асада ще тримається, більшість переконана, що він приречений. Серед його союзників залишилася хіба що Росія, яка постачає туди зброю, тому й отримала звинувачення у тому, що кров сирійців залишиться на її руках. Це лише ускладнило відносини Російської Федерації з арабським світом, хоч її авторитет та вплив на Близькому Сході вже й так упав далі нікуди.

Захід підтримує опозицію, але в разі ескалації конфлікту його не допустять до активних військових дій, бо Сирію вважають внурішньоарабским питанням. Крім того, Саудівська Аравія та Катар, слово яких зараз є дуже вагомим в регіоні, таким чином хочуть послабити Іран, у якого із Сирією дуже тісні зв’язки. При цьому експерти переконані, що всі арабські революції – результат роботи зовсім не Заходу, про що часто говорять, а самих арабів. Зокрема, не останню роль в цьому процесі відіграла «Аль-Джазіра».

Про це в прес-центрі «Главкому» розповів директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

Ігор Семиволос: «Навіть араби, які підтримують боротьбу сирійців проти режиму Асада, однозначно виступлять проти будь-якої військової інтервенції Заходу проти Дамаску»

Чи можна вважати події, які відбуваються в Сирії, громадянською війною? Громадянською війною називають війну всередині однієї країни між громадянами, де обидві сторони контролюють якусь частину території і мають підрозділи - умовно кажучи, армію, яка контролюється з одного командування. Ще один критерій громадянської війни – якщо під час цих сутичок загинуло більше, ніж півтори тисячі людей. Виходячи з цих критеріїв, громадянської війни в Сирії поки що немає. Як мінімум відсутні два з трьох критеріїв, бо військові підрозділи Армії вільної Сирії не контролюють поки що жодної території, є просто декілька міст, населення яких підтримує опозицію. Можна припустити, що існує якесь спільне командування для цих розрізнених опозиційних угрупувань, які зараз вже воюють із зброєю в руках, але ніхто точно не міг сказати, що вони діють узгоджено.

За третім критерієм в Сирії загинуло вже більше, ніж п’ять тисяч людей, і ця цифра кожного дня збільшується дуже стрімко. Лавиноподібний перехід до громадянської війни, який за звичай відбувається дуже стрімко і зупинити його дуже важко, пов’язаний в політичному контексті з провалом місії спостерігачів Ліги арабських держав. Хоча зараз вони намагаються її відновити, оскільки побачили, що цей провал призвів до ескалації. І друга причина – це провал резолюції ООН, яка була узгоджена арабськими країнами, і яку підтримали практично всі держави, крім Росії і Китаю. Ці дві держави і заблокували її прийняття, тому дехто називає цей акт ліцензією на вбивства.

Наступний момент, чому відбувається лавиноподібний перехід до громадянської війни – це пастка безпеки, в яку потрапляють люди. Це означає, що не бути на жодній стороні стає небезпечніше, ніж бути на якійсь зі сторін. Тому в силу обставин і своєї безпеки люди змушені обирати ту чи іншу сторону. І таким чином маховик громадянської війни стає невідворотнім.

Навряд чи можна розраховувати на те, що арабські країни спроможуться організувати якусь інтервенцію. Тобто, щоб війська арабських країн здійснили гуманітарну інтервенцію в Сирію задля забезпечення мирних громадян. Минулого тижня все політичне крило опозиції і власне військові підрозділи опозиції заявили про необхідність переходу до збройної боротьби. Вважають, що громадянська війна і перемога в ній буде сценарієм розвитку подій на найближчий рік-півтора. А це означає, що режим приречений, тому що він практично втратив всіх союзників, крім Росії. Але Росія насправді не може додати до режиму більше, ніж вона вже додала. Танків, які діють на вулицях сирійських міст, більше діяти не може. Літаків, які бомблять сирійські міста, більше бути не може. З цієї точки зору, Росія зробила все, що могла, для того, щоб підтримувати режим.

Чи можливий мирний вихід чи подальші переговори? На сьогоднішній момент виглядає, що ні. Опозиція радикалізувалася настільки, що вона не готова говорити про будь-які переговори. Вона дуже розраховує на пастку безпеки, в яку потрапили люди.

Сирія – це країна дуже складна з точки зору етнічного і релігійного пейзажу. Асад, його родина і група, на яку він спирається, – це алавіти. Ця меншина скоріше ближча до шиїтів, ніж до сунітів. Але суніти складають більшу частину країни, яка трималася на соціальній угоді між алавітами, які забезпечували безпеку, та сунітською буржуазією, якій дали можливість розвиватися і забезпечували їй більш-менш нормальні умови для життя. Причому і та, і інша сторона визнавали, що питання свободи та інші демократичні процедури – це явно не для Сирії. У них був спільний ворог – «Брати-мусульмани», які своїми принципами справедливості загрожували і алавітам, і буржуазії. Я вже не говорю про комуністичну партію, яка практично зійшла нанівець і теж переслідувалася в Сирії.

Сирійська система побудована таким чином, що зсередини зламати її неможливо. Розраховувати на те, що станеться щось подібне, як в Єгипті, де армія виступить єдиним суб’єктом політичного процесу, не варто. Справа в тому, що свого часу Хавез Асад став добрим учнем попередньої двадцятилітньої історії Сирії після набуття незалежності, коли практично щороку відбувалися військові перевороти. Вони розділили армію таким чином, що жоден підрозділ не може нав’язати іншим підрозділам якихось правил гри, не може самостійно здійснити перевороту. Тому залишається один шлях – шлях громадянської війни.

За моїм прогнозом, рано чи пізно режим Асада впаде. Тоді постане проблема не лише того, що робити з прихильниками Асада, а і гуманітарної катастрофи по відношенню до алавітської меншини, якій буде дуже важко. Під час громадянської війни відбувається дегуманізація, супротивник практично втрачає людську подобу, що сьогодні і відбувається в Сирії.

Які країни можуть бути втягнуті в цей конфлікт?

Ігор Семиволос: В першу чергу, країни Перської затоки, які зараз є промоутерами трансформації на Близькому Сході – це Катар, Саудівська Аравія та інші, яким вигідно послаблення Ірану. Це цікаво, тому що Сирію теж можна розглядати в контексті іранських справ. Сирія зараз залишається чи не єдиним союзником Ірану на Близькому Сході, і для іранського режиму важливо, щоб Башар Асад лишився при владі. З іншого боку, протилежна сторона розглядає це як важливий елемент в ослабленні Ірану на Близькому Сході.

Росія активно висловлюється з цього приводу, який вплив її на цю ситуацію і взагалі на арабський світ?

Ігор Семиволос: Кращий впливом є м’яка сила, елементами, якої є культура, традиції, історія відносин, студенти, антиімперіалістична політика, спрямована на підтримку палестинського народу. Це було характерно для Радянського Союзу і ще залишилося на Близькому Сході. Є покоління, які про це пам’ятають, а для них Радянський Союз і Росія – приблизно одне і те ж саме. Ці покоління, якщо не прислуховуються до Росії, то, принаймні, мають російську позицію на увазі.

Сьогодні позиції Росії на Близькому Сході дійшли до критично низької точки. Вони почали йти по уклінній з 1991 року - з моменту розвалу Радянського Союзу, з моменту втрати Близького Сходу як об’єктності. Сьогодні, як і раніше, політика Росії зосереджувалася на підтримці авторитарних політичних режимів - це була інерція, тобто жодних інновацій та ідей Росія запропонувати не могла. Зрештою все обмежилося підтримкою зброєю – це все, що може дати Росія. І тому цілком зрозуміло, чому її позиції стають слабшими. Навіть не те, що вона не підтримує резолюцію, а те, що вона практично дає зелене світло вбивствам.

Кого можна вважати її союзником?

Ігор Семиволос: На Близькому Сході залишилася лише Сирія.

Який інтерес Китаю в сирійському питанні?

Ігор Семиволос: Скоріше, Китай голосував по інерції за Росією. Це було синхронне голосування. Якби Росія утрималася, Китай би також утримався. Ми це бачили у голосуванні по Лівії, де у Китаю немає чіткої позиції, крім того, що є традиційна ідеологема, що не можна втручатися у внутрішні справи.

Що робити Заходу і Америці в даній ситуації?

Ігор Семиволос: У них дилема, яку вони на сьогоднішній момент розв’язали, – вони підтримують опозицію, незважаючи на те, що вона складається з дуже різноманітних груп. Там відіграють велику роль «Брати-мусульмани», які тривалий час на Заході вважалися абсолютно ворожою силою. Сьогодні відбувається певна трансформація політики «Братів-мусульман». Зараз їм, а особливо в країнах, де вони прийшли до влади, демократичні процедури вигідні.

Європейські країни зробили свій вибір, вони вже практично розпочали блокаду сирійського режиму. Максимум, що вони можуть зробити, – це пряма гуманітарна допомога таборам біженців Сирії, скоріше в Туреччині, ніж в Лівані. А ще можлива підтримка зброєю військ опозиції, якщо такі будуть сформовані. Це питання постане вже після того, коли стане очевидно, що всі інші можливості вичерпані. Оскільки події там відбуваються доволі швидко, розуміння того, що інших варіантів немає, може настати найближчим часом.

Чи зважиться та ж Америка на якісь активні дії?

Ігор Семиволос: Не зважиться, ніхто не буде зважуватися. Тут відіграє роль культурна і ментальна цінність Дамаску. Лівія – це все-таки маргінес, вона знаходиться десь далеко від культурних центрів. Дамаск на ментальній мапі арабів займає значне місце – це столиця Халіфату, це місто, з яким пов’язана велич арабів, їх культура. Навіть араби, які підтримують свободу і боротьбу сирійців проти режиму Башира Асада, однозначно виступлять проти будь-якої військової інтервенції Заходу проти Дамаску. Захід може підтримувати опозицію чи санкціями, чи зброєю, чи харчами, але те, що стосується безпосередньо питання Дамаску – це має бути внутрішньоарабською справою.

Після падіння режиму Асаду, під чий вплив може потрапити Сирія?

Ігор Семиволос: Цілком можливо, що ми можемо побачити картину, подібну до єгипетської. Але, скоріше за все, картина буде гірша, тому що вийти з громадянської війни і побудувати демократичне суспільство буде складно.

Очевидно, що це буде влада більшості – в країні будуть правити суніти. Хоча б через те, що головні мотори арабських революцій країн Перської затоки, Катар в першу чергу, є сунітами. Відповідно, сунітська підтримка та солідарність проглядається в цих діях, і діях арабських країн також.

Як після цього будуватимуться зв’язки Сирії з Іраном?

Ігор Семиволос: Ці відносини будуть розірвані. Сирія в даному випадку напевно повторить той шлях, який зараз проходять всі арабські країни, що зазнали революцій. Роль країн Перської затоки в даному випадку дуже зростає. Зростає роль Туреччини, хоча між Туреччиною і Сирією завжди існували доволі напружені відносини, що склалися історично. Турки тривалий час вважали Сирійську провінцію своєю кровною територією. Там, на відміну від інших арабських провінцій, навіть виділяли землю туркам. Турки найдовше опиралися арабському націоналізму саме в Сирії, тому що намагалися якимось чином цю ситуацію придушити. Тому пам’ять про розстріли значної кількості арабських націоналістів, інтелігенції, відомих людей (1915-1916 років) жила в Сирії. Туреччина вважалася чимось дуже окремим та ворожим. Але зараз «не до жиру» і сирійці тікають у Туреччину, не згадуючи про події столітньої давнини.

Яка країна претендує на лідерство в арабському світі найближчим часом?

Ігор Семиволос: Є традиційна країна, яка постійно претендує на лідерство, і в неї є всі підстави для цього, – це Єгипет. Цілком можливо, що в разі успіху єгипетської революції, вона знов стане лідером. Єгипет завжди конкурував із Саудівською Аравією.

На сьогоднішній момент Катар та Саудівська Аравія є тими країнами, які реально домінують і в інформаційному, і в політичному, і в фінансовому плані в арабському світі. Їх слово зараз важить дуже багато. Як не дивно, Катар довів, що у постіндустріальному світі інформація є ключовою зброєю. «Аль-Джазіра», яка була поширювачем інформації про світ, давала можливість кожному побачити і порівняти, зробила величезну справу і була одним із ключових промоутерів та генераторів арабської революції. Відповідно, Катар довів, що хороша, якісна, правдива інформація є одним із найголовніших елементів збурень та революцій. Люди раптом починають бачити перспективу і знають, куди йти, тому рух так чи інакше починається. Власне це і призвело до революцій.

Який сенс Заходу підтримувати дестабілізацію в арабському світі? Для чого їм робити за допомогою того ж інтернет штучні революції?

Ігор Семиволос: По-перше, штучними бувають не революції, а військові перевороти. По-друге, не Захід розпалював цей конфлікт. «Аль-Джазіра» - це не західна, а арабська телевізійна компанія. Там дискують та виступають араби, а західні аналітики так само критикують Захід.

Так, Захід пробував це робити тривалий час, відтоді як відчув, що домінує інформаційно: «BBC», «Голос Америки»… Але нічого не вдавалося, поки люди не почали слухати один одного в арабському світі. «Аль-Джазіра» дала можливість, щоб голоси одних були почуті іншими людьми. Це зробив не Захід, а самі араби. Від початку та до кінця – це арабська революція.

Зараз кажуть: «Яка демократія, там же «Брати-мусульмани»?». Зрозумійте, що головне – це процедура, можливість домовлятися, компроміси. Це і є демократія, а не прихід до влади партії, яка називається демократичною. Можливо, з точки зору європейських політиків простіше було домовлятися насправді з диктатором – з Мубараком, з Каддафі, з Асадом. Ти приїхав, дав гроші, вони вивезли своїх дітей. Як британці робили? Вивчили в своїх університетах частину арабської еліти, створивши хорошу агентуру впливу. Далі дозволяєш їм проводити через свої банки оборудки, розкішно жити, тримаєш їх на короткому повідку і робиш свій ґешефт абсолютно нормально. Навіщо Заходу робити собі головний біль?..

Обставини змінилися. Завжди є вибір, а вибір – це відповідальність. Можна не робити вибір і уникати відповідальності. Але, на відміну від Росії, в країнах Заходу є численні громади вихідців, інтелігенція, громадські організації, права людини, суди, процедури та демократія, яка тебе з такою позицією з’їсть. Політик на Заході не може собі дозволити уникати відповідальності. Це Росія може, хоча і їй зараз говорять, що це ви відповідальні за ту кров, яка ллється в Сирії. Вона ж у відповідь каже: «Ні. Ми просто продаємо туди зброю і це наше суверенне право». Але Росія все одно понесе відповідальність після того, як сирійці скинуть Асада. Російські прапори вже палять у всіх арабських країнах, їх авторитет упав нижче плінтуса.

Коли ми говоримо про прагматичний підхід до справи, то, підтримуючи ту чи іншу політичну силу, ти можеш отримати якісь економічні дивіденди. Але на момент початку революції кожен політик має зробити вибір і нести за це відповідальність. Саркозі зробив вибір на користь підтримки повстанців, запустив літаки і на момент штурму Бенгазі повстанці і французи відбивали атаку Каддафі у березні 2011 року. Його спитають за це і французькі виборці, і світова громадськість, і французький бізнес: «Чи отримали ми те, заради чого Франція втягнулася в цю війну?». Це і є демократія.

Після цього арабський світ може бойкотувати Росію чи бізнес є бізнес?

Ігор Семиволос: Ні. Бізнес є бізнес. Ситуація, з точки зору потрапляння на ринки, робота великих компаній, які або мали там якісь ресурси, або контракти, ці можливості будуть обмежені. Очевидно, що Росія втратить базу.

До чого в решті-решт призведе арабська революція?

Ігор Семиволос: До чого призвела Велика французька революція? До появи націоналізму, до десятиліття воєн, до Реставрації, до чергової революції, тобто, до певних трансформацій Європи. Це процес трансформації Близького Сходу, суспільство частково модернізувалося, але відчуло, що подальший розвиток загальмовано. Був порушений принцип справедливості, який означає, що, по-перше, люди не мали права вибору. По-друге, не відчували, що можуть завдяки своїм силам та можливостям досягти якогось успіху, тобто, були зруйновані соціальні ліфти. По-третє, відчували, що розрив між багатими та бідними вже настільки величезний, що подолати його практично неможливо. Це фундаментальні принципи справедливості, які були порушені в цих країнах.

Сьогоднішні політичні сили, які прийшли до влади, «Брати-мусульмани» якраз на своєму прапорі написали слово «справедливість». Подивимося, як вони зможуть реалізувати ці принципи. Якщо вони це зроблять і не зійдуть зі шляху політичних узгоджень, компромісів та розвитку, то цілком можливо, що в окремих країнах арабські революції закінчаться успішно, відбудеться якась стабілізація, можливо навіть без контрреволюцій. Хоча я в це не вірю, бо навіть Україна зараз живе в добу контрреволюції. Нагадаю, що завжди йде революція, контрреволюція та стабілізація. Коли прийде стабілізація, суспільство буде перебувати вже в якомусь новому стані. Це ідеальна картина, а реальна полягає в тому, що люди, які тривалий час жили в авторитарному суспільстві, самі по собі є авторитарними людьми, хоч це і не їх провина. Араби, як і українці, люблять закриті схеми та все контролювати. Є певні обмеження, які не дають цим суспільствам дуже швидко розвиватися. Якщо вони намагатимуться їх якимось чином зменшувати, але не ламаючи через коліно, тоді є шанс. Якщо ж не зможуть це усвідомити та зробити, то в черговий раз скотяться до авторитарного режиму, де знову через коліно спробують нав’язати свою форму справедливості.

Як ви вважаєте, має бути якась офіційна позиція української влади щодо подій в Сирії, в арабському світі?

Ігор Семиволос: Якщо країна є суб’єктом в міжнародній політиці, то вона має сказати своє слово по відношенню до подій на Близькому сході. Оскільки Україна в даному випадку є об’єктом, думаю, що чекати оцінок від офіційної влади не варто.

Режим Путіна так реагує насамперед через слово «революція», бо консервативний режим сприймає це як загрозу. Те, що відбувається на Близькому Сході, їх мало цікавить. Вони б абсолютно спокійно домовилися б з «Братами-мусульманами», бо домовлявся ж Путін з ХАМАСом без проблем. ХАМАС – це і є «Брати-мусульмани». Так само для нинішньої української влади слово «революція» сприймається як червона ганчірка. До речі, під час наших телевізійних дискусій говорили ж не про Лівію, а про Україну. При цьому ніхто не розуміє, що це за країна Лівія, чому люди там повстали та готові йти на смерть. Насправді всі намагаються через призму тих подій говорити про те, що в тебе болить. Тому я був би здивований, якби українська влада якимось чином відреагувала на арабські революції адекватно.

Коли очікується ескалація в Сирії?

Ігор Семиволос: Думаю, на весну слід очікувати загострення в Сирії, хоча я не певний, що вдасться захопити Дамаск. Варто пам’ятати, що вже сталося ключове: спроба штурму Дамаску, яка відбулась на минулому тижні, підірвала довіру до влади у тих груп людей, які ще розраховували, що влада їх захистить. Це нагадує штурм Сайгону, який закінчився провалом, але після цього практично війна вже була виграна, тому що Південний В’єтнам не відчував себе в безпеці навіть у столиці. Тож спроба штурму та бої в самому Дамаску якраз свідчить про те, що була здійснена саме така спроба – дати зрозуміти сунітській буржуазії, що їм настав час вибирати, якщо вони хочуть убезпечити себе, свої родини та статки.

Що ви думаєте з приводу того, що світ вже лякають можливістю Третьої світової війни з огляду на ізраїльсько-іранські змагання?

Ігор Семиволос: Десь наприкінці нульових років вже була загроза того, що ізраїльтяни могли нанести удар по Ірану. Було довготривале обговорення у Вашингтоні, приїздили ізраїльські військові, пропонували план нанесення удару. Але навіть пізній Буш, при всіх його «проблемах», від цього відмовився. Думаю, що в переддень президентських виборів у США, ніяких ударів по Ірану нанесено не буде.

Іранське питання таке, що вирішити його при всіх наявних механізмах, просто неможливо. Тоді треба або до всіх країн, які мають ядерну зброю, ставитися однаково, або треба визнати, що країни, які дуже хочуть мати ядерну зброю, все-таки її матимуть, не зважаючи на всякі заборони та санкції. Після того, як ядерна зброя з’явилася в Ізраїлі, Індії, Пакистані, Північній Кореї і т.д., Іран має право говорити: чому їм можна, а нам – ні? Але ядерна зброя в Ізраїлі ніколи не застосовувалася, там існують певні демократичні процедури, які не дозволять цього зробити, плюс купа міжнародних угод. Тобто, є певні гарантії, що цього не буде. З Іраном складніше, бо що прийде в голову цим мулам, ніхто не знає. Тим більше, що є проблема ролі особи в історії і є люди, які розв’язували світові війни. Ця непевність по відношенню до іранських лідерів і провокує таку нервозність навколо цієї арабської проблеми. Але війни не буде.

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: