А Героям Слава!

Людина з типовим українським прізвищем Соловйов вирішила плюнути в лице цілому українському народу. Мало того, український суд, який мав би стояти на сторожі інтересів, цього народу їй у цій справі допоміг.

Навіщо це людині на прізвище Соловйов, так зразу і не зрозумієш. Начебто все у неї є: і непогана робота – як-не-як, підписується вона доктором медичних наук, професором Донецького державного медичного університету і, відповідно, незла платня. Є, мабуть, і дах на головою, бо професор без даху – це річ алогічна. Що там в особистому плані у людини Соловйова, – це вже, погодьтеся, її особисті таргани, тому вникати у них було б некоректно. І от ця загалом успішна, на перший погляд, людина, яка переймається проблемами «Клінічної ендоекології у країні вимираючого етносу» (принаймні, статтю з такою назвою, підписану її іменем можна прочитати у № 3 (582) Дзеркала тижня за 28 січня 2006), раптом іде до суду і вимагає розібратися з законністю присвоєння звання Героя України головнокомандуючому Української повстанської армії Роману Шухевичу.

Який стосунок має ця людина на прізвище Соловйов до Романа Шухевича і до українського народу, чиїм героєм визнано того Шухевича, особисто для мене – загадка. Так, людина Соловйов справді проживає в Україні і, мабуть, все-таки є її громадянином. Але, судячи з прізвища, мала би більше піклуватися процесом героїзації у братнього російського народу і не пхати свого носа в суто українські справи. Не знаю, хто саме з її предків і в який спосіб припхався колись в Україну. В якості будівничих більшовицької держави, у якості членів продзагонів чи, можливо, ще в якості служилих його царської милості – мені це не надто цікаво. Хай ця сімейна історія залишиться в пам’яті людини Соловйова. В Україні до гостей звикли ставитись шанобливо і гостинно. Але виключно до гостей. Бо до людей, які зловживають українською гостинністю, в українців вже виробилось особливе ставлення…

До чого я все це кажу. Справа в тому що колись давно хтось завбачливо відмінив в паспорті українців графу «національність». Деякі дуже розумні українські депутати аргументували такий крок тим, що це, мовляв, сприяє інтеграції чужинців в український життєвий простір, а також сприяє творенню єдиної Української Нації. Можливо, так воно б і було, якби при владі в Україні опинились здорові національно налаштовані політики, для яких Українська Держава являє певну цінність. Але склалося інакше. При владі опинилися люди, для яких Українська Держава – всього лиш полігон для збагачення і облаштування своїх шлункових інтересів, і їм до одного місця, який дух панує в українському суспільстві. Тим більше, їм начхати, чи є це суспільство українським і чи здатне воно перетравити та асимілювати всіх своїх гостей, прошених і непрошених. В такій ситуації банальна відсутність графи «національність» в паспорті зіграла з українцями злий жарт. Все начебто в країні відбувається по закону, все начебто більш-менш демократично, але проблеми, з якими українцям доводилось боротися в шкурі підневільного народу, зі здобуттям власної держави не тільки не вирішились, а й навіть загострилися. Питання мови та національної державної ідеології – це тільки вершина айсбергу. Під ними є таке нагромадження проблем, викликане саме національним питанням, що важко й уявити.

Не варто нині дивуватися, що країна не розвивається нормальним еволюційним шляхом. Не варто знизувати плечима і питатися, чому ми українці такі недолугі та нещасні. Чому народ бідніє, а окремі групки людей багатіють? Чому суспільство поглинає деградація і просвіту у ній немає аніякого? Я не прагну скотитися зараз до пошуку відьом і чиєїсь «руки», але скажіть на милість, людина, для якої дорога її хатинка, буде руйнувати під нею фундамент і вибивати у вікнах скло, буде пиляти садок коло власної хати і влаштовувати на подвір’ї смітник? Буде розпродувати власні меблі і власних родичів, а на виручені кошти влаштовувати гулянки? Ні. Таке можливе лише у двох випадках: коли людина хвора на голову, або коли вона чужа. «Я тут нє мєстний, папішу і уєду».

А тепер придивімось уважніше до контингенту, який заправляє Українською Державою. Уважно придивімось. Мало того, що в українському парламенті та уряді етнічних українців можна порахувати на пальцях кількох рук, так ще й кожен приблуда-доцент, бухгалтер або сантехнік дозволяє собі лізти з ногами в суто українські питання. Виходить не просто колізія, а доходить до абсурду. В державі Україна є місце всім, окрім українців. Автохтони українці всі 20 років незалежності займаються тим, що випрошують собі право говорити рідною мовою, знати свою правдиву історію, молитися в своїй церкві, читати свої книжки, дивитись своє кіно і, кінець кінцем, бути щасливими у своїй власній країні, а не на заробітках чорт знає де. Таке враження, що зі здобуттям української незалежності нічого особливо й не змінилося. Державна еліта як була чужою ментально і духовно, так і залишилася. І ті українські вкраплення в ній не роблять жодної погоди, бо гниле середовище здатне роз’їсти і знищити будь якого ангела. Все так само, як при окупації. Відповідно, постає питання «А кому на Русі жить хорошо?» Чи є ця держава, яка гордо називається Україною, справді українською? Судячи з того, що кожен «учоний» Соловйов має повне право вказувати українцям, кого вони повинні шанувати за героя, а кого ні, то відповідь зрозуміла.

Тільки людині Соловйову у всіх його цинічних стараннях варто поставити двійку. Недопрацював. Все начебто правильно, буква закону витримана, суд скасував указ Президента з формальної причини і, здається, можна ставити крапку. Здається. Але кому ж, як не людині Соловйову, доценту та доктору медичних наук знати, що окрім писаних паперових законів у кожного створеного Богом народу є ще закон крові. Є гени, є пам'ять, є Дух, що тіло рве до бою… І цей закон в мільйон разів сильніший і потужніший за всі постанови та приписи Донецького апеляційного адміністративного суду. Якщо б Роман Шухевич чи Степан Бандера слухались колись виписаних окупантами України законів, які діяли на тоді підневільній українській землі, вони б ніколи не стали тим, ким стали. Їх імена ніколи б не вкарбували золотими буквами у вічні скрижалі української пам’яті.

Скасувати звання героя Шухевичу неможливо. Так само не можливо, як і скасувати людині Соловйову факту її народження. Факту не скасуєш. І героєм Шухевича визнав не Ющенко, а український народ, який, можливо, саме завдяки йому і таким, як він, ніколи не став на коліна перед окупантами і вижив у страшній пекельній м’ясорубці минулого століття.

Історія і час все рано чи пізно розставляють по своїх місцях. Відділяючи славу від фарсу, а велич від гнилі. Не турбуйтеся, люди Соловйові. У вас нічого не вийде. Бути героями вам не загрожує!

Поделиться: