«Південний потік» – пастка для ЄС

Впродовж останніх двох років Росія докладає титанічних зусиль для того, щоб проект «Південний потік» – прокладення газопроводу по дну Чорного моря і сухопутній південній Європі, – позбувся політичного забарвлення і став цікавий інвесторам виключно з економічної точки зору. Проте, наразі успіхи «Південного потоку» можна зауважити лише на папері і в офіційних заявах представників російської влади та «Газпрому». Тому майбутнє цього проекту залишається наразі невизначеним, оскільки відкритим залишається питання чи дійсно «Південний потік» має такі високі шанси бути реалізованим без підтримки Євросоюзу, Азербайджану і Туркменістану. А також, як це не дивно пролунає, і України.

-- Рімейк «Північного потоку»

Також поки що без відповідей залишаються два важливих питання для Росії – це пошук мінімальних 25 млрд. доларів, які необхідні для фінансування проекту, та конкуренція із іншими маршрутами європейського «Південного газового коридору». Адже не варто забувати, що паралельно частина країн ЄС, Туреччина, Азербайджан і Туркменістан також розпочали більш агресивнішу політику щодо лобіювання проектів із транспортування каспійського газу до Європи – «старі» маршрути Nabucco, Трансадріатичний газопровід, ITGI (Туреччина – Греція–Італія інтерконнектор) та «свіжий» Трансанатолійський газопровід.

Слід віддати належне Росії та її проекту «Південного потоку», який виступив потужним «стимулом» для інших проектів. Як кажуть, не було щастя, так нещастя допомогло. Сам того не очікуючи, своєю активністю «Газпром» власноруч встромив палиці в колеса свого ж «Південного потоку».

Росія навіть сама не сподівалася відчути такий опір як від ЄС, так і від каспійських країн. Скоріше за все керівництво «Газпрому» розраховувало зробити швидкий рімейк «Північного потоку», коли налякана україно-російськими газовими війнами 2006 і 2009 рр. Європа нарешті швиденько прокредитувала будівництво газопроводу по дну Балтійського моря.

Але цього разу бліцкриг не відбувся. І на це були об’єктивні причини. «Північний потік» де-факто є необхідним для Німеччини, країн Бенілюксу та Франції, і для цього проекту розробляють два великих родовища – Південноросійське та Штокмановське. Ну, і «Північний потік» коштує лише 10 млрд. дол., тоді як «Південний потік» лише за попередніми оцінками буде вартувати не менше 25 млрд. дол.

Зрештою, головний фактор полягає у тому, що для «Південного потоку» у Росії банально немає газу і «Газпрому» залишається лише сподіватися на те, що Азербайджан і Туркменістан продадуть йому свій газ. А така можливість тане на очах в контексті трьох фактів: переговорів Єврокомісії із Баку та Ашхабадом, визначення стратегічним Транскаспійского газопроводу через Каспійське море та попередньої угоди Туреччини і Азербайджану щодо будівництва Трансанатолійського газопроводу і поставок газу.

Осінню минулого року Євросоюз розпочав переговори з Азербайджаном і Туркменістаном щодо будівництва Транскаспійського газопроводу. Водночас Єврокомісія назвала цей газопровід найголовнішою складовою «Південного транспортного коридору», який має забезпечувати транзит газу до Європи. І хоча прямо не було сказано, що Транскаспійський газопровід буде «основою» для газопроводу Nabucco, але такий розвиток подій дав привід сказати, що ЄС визначився і офіційно «призначив» Nabucco конкурентом російському «Південному потоку».

Попри протести Росії щодо будівництва газопроводів по дну Каспійського моря вже через два місяці Москва і Брюссель сіли за стіл переговорів і почали вести розмову про… спільне будівництво «Транскаспійського газопроводу».

-- Потокові пристрасті України

На фоні таких «потокових» пристрастей доволі різко почали набирати вагу «акції» української газотранспортної системи. І причина цього доволі проста: Євросоюз та каспійські держави не дуже палають бажанням збільшувати свою залежність від російських транзитних газопроводів. Додає вартості українській ГТС і той факт, що між Україною та Росією тривають переговори щодо можливого управління/продажу частки ГТС.

Власне, російська сторона чудово розуміє, що «Південний потік» може так і залишитися лише проектом, а українська ГТС функціонує і буде працювати далі. І те, що «Газпром» не припиняє переговорів та неодноразово заявляв про бажання отримати частку ГТС України, свідчить про реальну цінність українського газового активу. Саме тому російський монополіст так вперто намагається занизити вартість магістральних газопроводів та підземних сховищ – впритул до смішної цифри у 4 млрд. дол.

Євросоюз бачить вигоду у тому, щоб переконати Росію і надалі співпрацювати з Україною та розвивати ГТС. Навзамін Європа хоче, що «Південний потік» тихо впав у «сплячку», а з часом його і взагалі забудуть. А розвивати будуть один із вже згадуваних маршрутів (Трансадріатичний газопровід, ITGI, Трансанатолійський газопровід), які у будь-якому випадку особливо не відрізняються від головних завдань Nabucco.

Недаремно протягом останнього року представники ЄС неодноразово наголошували на тому, що Україна має зберегти свій транзитний потенціал і результати переговорів з Росією повинні враховувати необхідність завантаження ГТС.

У випадку, якщо Росія разом із однією європейською компанією на рівних умовах погодиться увійти у консорціум з Україною, то ЄС готовий інвестувати у видобуток російських виснажених родовищ.

Перший сигнал вже пролунав. На Ямалі оперативно розпочали видобуток газу на Самбургському нафтогазоконденсатному родовищі, на якому велися дослідження і роботи ще з 1974 р. Його розробкою займається російсько-італійська компанія «Север Енергія», де 51% капіталу контролюють «Газпром нефть» і «Новатек», а решта акцій належать італійським ENI та Enel.

І це не є найбільшим родовищем, яке потребує інвестицій і може дати хороший результат. Серед найперспективніших – Штокманівське (Total, Statoil), Південноросійське (E-ON Ruhrgas, Wintershall), Уренгойське (Wintershall), Астраханське (Total), Південно-Тамбейське (Royal Dutch Shell), Єво-Яхінске (Eni). Словом, газу вистачить на всіх – були би гроші. Буквальне це ж саме нещодавно заявив Володимир Путін, коли оцінив необхідність зарубіжних інвестицій у суму 500 млрд. дол. Таким чином він визнав наявність суттєвих проблеми із видобутком газу у Росії та браком коштів для цих цілей.

Для розуміння критичної ситуації у Росії варто просто поглянути на базові родовища газу Західного Сибіру, які вже значною мірою виснажені (Мєдвєжьє – на 75%, Уренгойське – на 67%, Ямбурзьке – на 55%). Тому основним перспективним газовидобувним районом Росії залишається той таки Ямало-Ненецький автономний округ, де зосереджено 72% всіх газових запасів Росії.

Тому зараз Росія розглядає «Південний потік» як певну «пастку», у яку має втрапити Євросоюз із своїм намаганням не допустити монополізації Росією транзитних газових потоків. А свою відмову від «Південного потоку» «Газпром» планує обміняти у Євросоюзу на світле майбутнє своєї газовидобувної галузі та інвестиції в родовища.

І якщо Україні вдасться також «вписатися» у круті газові віражі ЄС та Росії, то українська ГТС може отримати як інвестиції для реконструкції, так і гарантоване завантаження свої «труби» принаймні на мінімальному рівні 80 млрд. куб. м. газу. Власне можливість створення консорціуму з управління ГТС між Україною, ЄС і Росією напряму залежить від того, про що домовляться ЄС і Росія з приводу майбутнього Nabucco і «Південного потоку».

Наразі у влади присутнє усвідомлення взаємозалежності майбутнього долі ГТС України та «Південного потоку». Варто навіть згадати як в кінці минулого року президент Янукович озвучив для багатьох несподівану ідею будівництва «Південного потоку» не по дну Чорного моря, а по суходільній частині України. Хоча, насправді нічого дивного і тим паче нового у цьому немає. Адже ще у 90-х рр. і при створенні першого газового консорціуму у 2002 р. розглядався варіант побудови газопроводу Новопсков – Александров Гай у напрямку до Ужгорода, а також розширення потужностей поставок газу у напрямку до Румунії та Болгарії. Власне, вартість такого проекту зараз не перевищує 5-7 млрд. дол., але дозволяє збільшити поставки газу до ЄС на 30 млрд. куб. м. щороку.

-- Три газові сосни

Продовжуючи вести активну інформаційну кампанію Україна вже в цьому році фактично приєдналася до протилежного російському табору країн, які виступають проти «Південного потоку». Цьому передували переговори з Туркменістаном щодо підтримки перед Єврокомісією побудови «Транскаспійського газопроводу». А вже весною 2012 р. Україна після переговорів в Азербайджані заявила про готовність взяти участь у будівництві «Транскаспійського газопроводу» і «Трансанатолійського газопроводу». «Трансанатолійський газопровід», власне, розглядається як найбільш вірогідна заміна проекту Nabucco, що дійсно за останні роки дещо припав пилом і не викликає довіри в інвесторів.

Безумовно, не варто тішити себе думками, що Україна буде здатна віднайти як мінімум вільних 2 мільярди доларів для участі у «Транскаспійському» чи «Трансанатолійському» газопроводах. Але принаймні таким чином Україна намагається протистояти Росії у її намаганні отримати частину української ГТС. І наразі Київ тисне на найбільш болюче для «Газпрому» місце – «Південний потік».

Зрештою, і керівник «Газпрому» Олексій Міллер завжди визнавав взаємозалежність процесів реалізації «Південного потоку» та майбутнього ГТС України. А посол Росії в Україні Михайло Зурабов взагалі прямо сказав, що «Україна зацікавлена у тому, щоб рішення щодо «Південного потоку» не було ухвалено доки проводиться оцінка вартості ГТС».

А свіченням того, що ситуація навколо європейського «Південного газового коридору» (Nabucco) і російського «Південного потоку» вже досягнула свого найвищого градусу є перетягування газового «канату», яке влаштовує «Газпром» у Європі. В історичній хронології формування групи країн, що підтримують «Південний потік», у 2009 році був зафіксований випадок, коли Болгарія відмовилася брати участь у реалізації цього проекту. А саме Болгарія є країною, з якої мав би початися сухопутний відрізок «Південного потоку» після прокладення морської ділянки. Проте, виторгувавши хороші умови купівлі газу у «Газпрому» Болгарія через рік у 2010 р. знову повернулася обличчям до «Південного потоку».

Сьогодні дещо схожа історія відбувається у протилежному таборі країн, які підтримують Nabucco. Внутрішня дискусія розгорілася між нафтогазовою компанією Угорщини MOL та прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном. Останній заявив, що Угорщина покидає проект Nabucco і скоріше за все приєднається до російського «Південного потоку». MOL же не була такою однозначною і лише констатувала багато труднощів, які супроводжують проект Nabucco. Вслід за цим лобісти Nabucco відразу ж заявили, що якщо навіть MOL і покине проект, то у черзі приєднатися до Nabucco вже стоїть і проситься німецька компанія Bayerngas.

Для України ж у цій ситуації варто не заблукати у трьох газових соснах – між європейським Nabucco, російським «Південним потоком» та азербайджано-турецьким «Трансанатолійським газопроводом». І попри присутні інтереси Євросоюзу та Росії Україні слід не забувати про важливість контролю над своєю газотранспортною системою, а також збереження за собою статусу головного транзитера російського газу у ЄС.