Історія однієї смерті

Вузенькою стежиною, що петляла в житі, він ішов до невеличкого села, яке примостилося на березі тихої річки. Потяг прийшов раніше, і його ніхто не зустрів. Часом зупинявся, пильно і подовгу вдивлявся в дерева, кущі, намагаючись щось пригадати. Потім рушав далі.

Раптом зупинився, як укопаний. Ось цей вигин ріки, вимитий водою ярок з перекинутою через нього колодою, лише поручнів тоді не було. Он, на горбку, той березовий гайок… І хвилі пам’яті відразу ж перенесли його у спекотне літо 44-го року…

Гримів бій. Зранку їх батальйон вибив німців з мальовничого білоруського села Світогорово і зайняв оборону на західній його околиці. Після кількагодинного затишшя попереду і справа здійнялась стрілянина.

«Мабуть, німці хочуть відбити Дуброво, – глянувши на карту, мовив комбат. – А якщо наші не втримаються, то і нам доведеться ще сьогодні повоювати».

Дійсно, за якусь годину-півтори стрілянина стала стихати, і вони побачили наших бійців, що поодинці і невеликими групами переправлялись через річку і прямували до Світогорова.

А потім почалося. Фашисти добрі півгодини поливали наші позиції з великокаліберних кулеметів, зрідка «ухкав» міномет, а потім пішли в атаку.

«Скільки ж ми їх відбили тоді? – запитав сам себе. – Дві? Три? Ні, здається чотири атаки».

А вони все повзли і повзли. І тоді йому, дев’ятнадцятирічному, здавалось, що всі вони рвалися до тих молодих берізок на горбку, де окопалась їх кулеметна команда.

А потім було зловісне, ниюче виття польоту мінометної міни. Він ще й досі пам’ятає його. У розпалі бою він не чув нічого – лише цей роздираючий душу звук. Чомусь здавалось, що це летить його міна, але він не звертав на неї ніякої уваги. Враз все стихло, і щось невидиме і гаряче опекло лице, ліву руку, потемніло в очах, і на мить побачив своє рідне село Іванків...

Озирнувся. Навкруги гримів бій. Кулемет розбитий, перший номер назавжди задивився в синє небо своїми чорними, як смола, очима.

Сяк-так перев’язав руку – він був не лише другим номером кулеметної обслуги, а й санінструктором їхнього взводу.

Аж під вечір добрався до Світогорова. Уже в селі зустрів командира медичної роти. Той записав його у блокнот, видав на руки якийсь папірець і велів іти до сільської церкви – там був розташований пункт збору поранених.

В цей час озвалась артилерія: і наша, і німецька.

«Ні, до церкви не піду, – вирішив для себе, – це добра мішень для артилеристів».

І побрів далі в ліс. Через деякий час вийшов до медсанбату.

Було довге лікування, а потім його комісували. Але ще й досі пам’ятає і добрим словом згадує білорусів, які, відриваючи від себе, можливо, останній кусень хліба і останню бараболину, вигодували його, адже нижня щелепа була перебита осколком міни, не було зубів.

З часом все-таки добрався додому. Закінчив ветеринарний технікум, одружився і ось уже понад 30 років фельдшерував у колгоспі.

Поволі стали стиратись в пам’яті страхіття війни. Мир і спокій частіше почали навідуватись в його серце і душу. І все було б добре, якби одного квітневого дня не забігла до хати Софійка, сусідська дівчинка - школярка, і не затріскотіла: « Дядьку Дмитре! Дядьку Дмитре! А в школу прийшов лист, що ви загинули на війні. Тільки директор просив усіх не говорити вам про це». «Як це загинув?» – не второпав тоді. «А я не знаю», – мовила і побігла з подвір’я.

Справді, під вечір до хати зайшов директор школи, теж фронтовик, з піонервожатою і показали листа. Піонери середньої школи з білоруського села Світогорово розшукували рідних і близьких воїнів, які загинули під час його визволення в червні 1944 року. Ще й фотографію вклали до конверта, де на обеліску серед інших значився і Гарбар Дмитро Кирилович.

Таким дивним чином війна знову нагадала йому про себе. Того ж вечора всі разом написали лист білоруським школярам, в якому сповіщали, що Дмитро Гарбар дійсно брав участь у визволенні села Світогорово, але не загинув, а був поранений, і проживає зараз на Житомирщині в селі Іванків.

Відповідь не забарилася. І ось він на місці свого останнього бою… Встав і повільно пішов понад річкою, перейшов через той самий ярок, вимитий водою, що сходила навесні з полів, піднявся на горбок до своїх беріз. Виросли вони за ці роки і щільним кільцем оточили братську могилу, над якою завмер у вічному салюті бронзовий солдат.

І знову щось невидиме й болюче обпалило груди. Перед очима попливли усміхнені й живі його бойові побратими: Арипов, Байко, Байгушев, Боровенський, Варламов, Гаврилов…

Стояв довго, вдивляючись у вкарбовані у вічність імена. І раз у раз повертався назад – Гарбар Дмитро Кирилович… Зрідка втирав гіркі сльози. Потім набрав у вишиту хустину пригорщ землі, вклонився своїй, обпаленій війною юності, і пішов далі…

На святковий мітинг зібралось все село, прибуло керівництво району і області. Чекали роту солдат, що йшла своїм ходом із розташованої неподалік військової частини. Говорили в основному фронтовики. Зі сльозами на очах згадували минулі бої, втрачених друзів, односельчан. Закінчився мітинг невеликим військовим парадом і святковим салютом біля братської могили.

А потім, як годиться, фронтовики зібрались за столом випити своїх солдатських сто грамів. І ось тут він дізнався, що не втримали тоді, в червні 1944 року, наші Світогорово. Оскаженілі фашисти, ввірвавшись у село, розстріляли всіх, хто не встиг сховатися в навколишніх лісах. Добили вони і всіх поранених, що були в церкві. Через день-два село знову звільнили. А оскільки цей факт старалися не афішувати, то поховання провели без належної ідентифікації загиблих, а згідно списку, що був у блокноті командира медичної роти. У якому було і його – Гарбаря – прізвище.

Непомітно встав із-за столу й пішов вулицею. Ось і церква. Таки вціліла. Лише його одного змогла вберегти у те спекотне літо 44-го…

Вклонився до землі і вперше за багато років перехрестився…

P.S.: Ця колонка, що розповідає про Дмитра Гарбаря, жителя села Іванків на Житомирщині, написана читачем «Главкома» Володимиром Хоменко в рамках проекту «1939-1945 «Неписана історія».