Олександр Мороз: Яценюк у своїх думках вже Президент

Чого-чого не очікуєш побачити на робочому столі у лідера Соціалістичної партії і двічі спікера Верховної Ради Олександра Мороза – так це газети Об’єднаної опозиції з великими портретами Юлії Тимошенко і Арсенія Яценюка на передовиці. Перехопивши мій здивований погляд, Мороз прибирає газету вбік і пояснює: «Їхав з зустрічі з виборцями, при дорозі роздавали. Хочу подивитися, що вони народу розказують». І додає: «Але з цього рою меду не буде».

Соціалістичний рій на цих виборах теж навряд чи буде медоносним – принаймні, так вважають соціологи. Тому, здавши партію в руки підростаючого покоління соціалістів, Мороз йде на вибори самостійно, в мажоритарному окрузі на півдні Київщини, і сповнений рішучості перемогти висуванця влади Олександра Онищенка і опозиціонерку Уляну Мостіпан.

З одним з найдосвідченіших політиків України, котрий сьогодні волею долі опинився поза грою, «Главком» спілкувався про соціалістичну опозиційність нинішній владі, ставлення до нинішніх ВІП-в’язнів (деякі з яких свого часу були дуже близькими до Мороза), про перспективи партії та Олександра Олександровича особисто на жовтневих парламентських виборах…

-- Я брав участь у акціях на Майдані, тому що інакше не можна було внести зміни до Конституції

Так повелось, що в Україні політики найбільшого масштабу, які в силу тих чи інших обставин переживали кар’єрний спад, могли назвати свої найбільші помилки на прізвище. Наприклад, Леонід Кучма вважав такою помилкою Павла Лазаренка, а Віктор Ющенко – Юлію Тимошенко. У Вас є подібна помилка, про яку ви зараз могли б сказати так само?

Річ у тому, що протягом багатьох років я завжди діяв за обставинами, ставлячи перед собою єдину мету – створення системи демократичного управління державою, при якій думка людина враховувалася б у діях влади, у прийнятих нею рішеннях. Відповідно до цього, я весь час я шукав компроміси з тими, хто вливав на політику, впливав на людей. При цьому безперечно міг припуститися якихось помилок.

Однією з таких помилок була співпраця з Юшенком. Як виявилось, він переслідував інші цілі і, власне, не був самостійним політиком. Його декларації могли здаватися красивими, він міг подобатися частині виборців, але в той самий час він мав інші інтереси, часто це були навіть не його інтереси. Співпраця з таким політиком повинна була б передбачати наявність певної дистанції в стосунках, можливості від цієї співпраці відмовитися...

Піком вашої співпраці з Ющенком була Помаранчева революція. Ви не шкодуєте, що брали в ній участь?

Я брав участь у акціях на Майдані, тому що інакше не можна було внести зміни до Конституції.

І тільки тому?

Звичайно, соціалісти не могли стояти осторонь цього руху суспільства, руху народу. Тим більше, започаткували Майдан теж ми – акціями «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно!». Проте ключовою причиною нашої участі у Майдані були зобов’язання Ющенка підтримати запропоновані нами зміни до Конституції та деякі інші питання, зафіксовані у підписаному нами договорі. Від своїх зобов’язань він відмовився на другий день після обрання.

-- Луценко аж на політичний статус не тягне…

З матеріалів сайту Соцпартії, з ваших останніх інтерв’ю можна зрозуміти, що ваше місце в нинішній політичній конфігурації – це радше опозиція.

Звичайно.

Наскільки жорсткою є ця опозиція? Ви можете вслід за «великими» опозиціонерами Юлією Тимошенко та Арсенієм Яценюком повторити, що влада сьогодні узурпована?

По-перше, я критично ставлюся до фрази «великі опозиціонери». Люди, про яких ви говорите, – це конкуренти нинішньої влади у боротьбі за використання її інструментів у тих же цілях. Ніякі вони не опозиціонери.

По-друге, звичайно, я маю підстави говорити про те, що влада узурпована. Це стосується не тільки Президента, який у неконституційний спосіб отримав не передбачені Конституцією повноваження. Це видно на місцях, де владу узурпували люди, які використовують нинішню систему у якості інструменту для гноблення людей, які проживають на даній території...

А Янукович особисто – узурпатор? Бо коли ви боролись проти Кучми і його «злочинного режиму», було зрозуміло, що Кучма – це лідер тієї системи, на ньому особисто, власне, вся ця система трималась. А Янукович – це узурпатор, який свідомо привласнює собі невластиві повноваження, чи жертва недосконалої системи, і на його місці таким типом лідера став би кожен?

(пауза) На словах він ніби дотримується норм Конституції, рішень судів і так далі, але ми всі розуміємо, що ті – рішення підготовлені…

Ким?

Януковичем і його людьми. Тому його можна розглядати як функціонера, який користується узурпаторськими важелями влади.

Коли ви називаєте рішення, якими Янукович керується у своїй діяльності, підготовленими, я не можу не згадати про коментарі багатьох експертів, які говорять про те, що Конституційна Асамблея, до складу якої ви входите, теж покликана «підготувати» заздалегідь підготоване рішення. А у вас з досвіду роботи Конституційної Асамблеї таке враження не створюється?

Перш за все, про роботу Конституційної Асамблеї поки що потрібно говорити лише умовно. Як такої роботи поки що нема, є лише її певні зародки, фрагменти. Але навіть ті фрагменти дають підстави говорити про певну підготовленість деяких рішень Асамблеї.

Наприклад, комісія до складу якої входжу я, займається розробкою змін у галузі місцевого самоврядування. Проте представлена нам концепція нагадує радше концепцію адміністративної реформи. Адже в місцевому самоврядуванні на першому місці має стояти людина, громадянин і його можливості реалізувати право на здійснення влади. А суть розданої нам концепції зводиться до того, що треба об’єднати громади, аби забезпечити належний рівень фінансування структур місцевого самоврядування. Це – абсолютно протилежний напрямок роботи! Свої зауваження з цього приводу я ще не виклав, але маю намір зробити це найближчим часом.

Якщо у вас є підозри в тому, що рішення Асамблеї можуть бути заздалегідь підготованими, то, можливо, є сенс вслід за представниками парламентської опозиції ігнорувати роботу цього органу, аби не легітимізувати його самою своєю присутністю у його складі?

І що це змінить? Сьогодні в рамках роботи Асамблеї я маю змогу висловити свою позицію з того чи іншого приводу, запропонувати власний варіант вирішення конкретної проблеми, донести його людям. Якщо я бачитиму, що мої пропозиції ігноруються, відкидаються, зроблю відповідний крок.

Тобто вийти зі складу Конституційної Асамблеї?

Безсумнівно. Я в цьому відношенню вільний і ні від кого не залежу.

Але серед членів Конституційної Асамблеї знаю чимало людей, які триматимуться такої ж позиції. Тому, вважаю, вплинути на суть того, що готуватиме Асамблея, можливо.

А відносно демаршу у виконанні людей, які не хочуть входити до складу Асамблеї, то хотів би нагадати їм, що всі вони свого часу добивалися узурпації влади для себе. Всі вони наполягали на необхідності внесення змін до Конституції. Я добре пам’ятаю заяви і представників БЮТ, і представників «Нашої України», і навіть Яценюка про те, що їм не вистачає влади, не вистачає повноважень. А тепер вони раптом стали «демократами» і для «захисту» Конституції не хочуть входити до Конституційної Асамблеї! Дивна логіка.

Чи є в Україні є політичні в’язні?

Розумію, що це питання певною мірою орієнтоване на читача. Сьогодні термін «політичні в’язні» називають, коли мова заходить про Тимошенко чи Луценка... Але Луценко аж на політичний статус не тягне, а щодо Тимошенко… Хотів би сказати, що у її біографії кримінальних порушень є цілком досить для того, аби бути за ґратами чи, у всякому разі, відчувати на собі вплив правосуддя. Цим треба було зайнятися давно, але по-перше, не за ті речі, які їй інкримінуються сьогодні, а по-друге, робити це повинні не ті люди, що роблять це сьогодні.

Тому, підсумовуючи, я вважаю, що переслідування за переконання в Україні сьогодні є, і прикладів з місць можу привести багато. Але якщо говорити про суть переконань сьогоднішньої влади, то вони абсолютно ідентичні, тим, котрі відстоюють так звані опозиціонери. Іншими словами, це не політичне переслідування, а зведення рахунків між однотипними політиками.

Ви можете погодитися з тезою про те, що Тимошенко і Луценко знаходяться у в’язниці через те, що Янукович боїться їх як супротивників на виборах?

Не думаю, що він боїться. Втім, це його клопіт. До речі, одразу після їхнього арешту я письмово звертався до Президента, аби їх не тримали за ґратами.

Під час фарсу з Печерським судом я пропонував: якщо є предмет для судового розгляду справи проти Тимошенко, то, по-перше, це треба робити за місцем її прописки, а по-друге, не потрібно робити з цього шоу.

А Луценка взагалі не треба було утримувати за ґратами – принаймні, до оголошення судового вироку. Він і так сказав би все, що потрібно владі. Мало хто знає, що після того, як Янукович вдруге став прем’єром, Луценко просив у мене сприяння, аби залишитися на посаді міністра. Він був міністром аж до того часу, поки не став заступником Балоги в структурі АП, що займалась розвалом Верховної Ради. Комедію довелось закінчувати, він позбувся посади міністра...

То чому, на вашу думку, Тимошенко і Луценко зараз знаходиться у в’язниці? Ви не помічаєте вибірковості правосуддя, яка констатується і українськими, і європейськими експертами?

Вибірковість є. І не тільки в цих справах. Наша судова система корумпована, відірвана від громадянства, від його інтересів. Сьогодні і суд, і прокуратура, і міліція мають всі ознаки каральних органів.

Тобто ви говорите про те, що проблема в даному випадку – в системі, а не в персоналіях?

Найперше, в системі. Саме тому головне наше завдання – це змінити систему державного управління.

-- Гіршим парламент бути вже не може – далі нікуди

Чи погоджуєтесь ви з тим, що сьогодні в Україні працює найслабший парламент в історії держави?

Поза всяким сумнівом. Риси цього парламенту – прислужництво виконавчій владі, небажання розглядати принципово важливі питання. Він виконує принизливо другорядну роль у системі державної влади, і, чесно кажучи, я задоволений, що не знаходжуся у його складі.

Проблема цього парламенту – в системі чи в персоналіях? Бо, якщо говорити про систему, то можна згадати, що Верховна Рада, у якій ви були спікером, працювала при такій же Конституції, однак була набагато впливовішою ніж нинішній парламент...

Питання і в системі, і в персоналіях. Система знаходить втілення у персоналіях і прямує до самознищення. Це – діалектичні процеси, нічого дивного в цьому нема.

Персональна провина Володимира Литвина у нинішньому стані українського парламентаризму є?

Значною мірою.

Що він мав би робити, аби до цього не допустити?

Або скласти повноваження...

Що він, зрештою, і зробив...

І метод, і форма, як це зроблено, і час, вибраний для цього, – це гра.

Перебуваючи на посаді голови парламенту, треба було або публічно відстоювати належні права парламенту, умови для його роботи, або справді складати свої повноваження.

Наявність у парламенті таких людей, як Михайло Чечетов з його диригуванням голосуваннями парламентської більшості, – це питання персоналій чи системи? Чому ми не спостерігали такого явища, як чечетовщина, у парламентах минулих скликань?

Частково воно було завжди, бо керівник або уповноважена на це людина у фракції впливає на забезпечення відповідних домовленостей, досягнених, наприклад, в ході засідання фракції. Але ситуація з Чечетовим виглядає справді карикатурно. Гадаю, що для суспільства і для політиків вона є найкращим прикладом того, як не треба і не можна робити. Це виглядає ганебно для найвищого законодавчого органу.

При такому підході індивідуальність депутата абсолютно втрачається. Як депутат може поважати себе, якщо його не знають, якщо він ні на що не впливає? Сьогодні чотири сотні депутатів парламенту невідомі широкому загалу. Так не повинно бути, це ненормально. У парламенті першого чи другого скликання будь-яка людина могла назвати близько ста депутатів, які мали різні позиції і відстоювали їх. Сьогодні ж всі знають тільки Чечетова. Політичні ток-шоу, яких раніше не було, популяризують ще п’ятьох-сімох депутатів, і це все! То що? Оберемо їх до парламенту і будемо дивитися як вони сваряться?

В умовах, коли конституційний лад України в найближчий час, швидше за все, залишиться незмінним, а якість майбутнього депутатського корпусу теж можна приблизно уявити за списками кандидатів в депутати, як ви вважаєте, яким буде наступний український парламент у порівнянні з нинішньою Верховною Радою?

Гіршим бути вже не можна – далі нікуди. Тому, мабуть, буде кращим. Хоча, за певних обставин, може виявитись і таким же. Це станеться, якщо влада буде безкарно використовувати адмінресурс, а учасники змови про зміст виборчого закону – тобто ті сили, які знаходяться в парламенті сьогодні, реалізовуватимуть передбачені ними ж можливості для фальсифікації виборів.

-- Не люблю рахувати чужі гроші, але схоже на те, що ці гроші на агітацію для комуністів теж чужі

Сьогодні жодна серйозна соціологічна фірма не прогнозує, що Соціалістична партія України набере бодай 1% на жовтневих виборах. Чи є у такій ситуації сенс взагалі брати в них участь?

Соціологія завжди занижувала наші оцінки. Переконаний, брати участь потрібно обов’язково. Сьогодні, зустрічаючись з людьми, спілкуючись з ними, бачу, що довіра до партії, до наших активістів є, і це дає нам підстави розраховувати на підтримку. Багато буде залежати від того, наскільки послідовно і активно вестимуть агітацію і наші кандидати-мажоритарники.

А згадані вами цифри потрібно сприймати з певною поправкою, адже вони значною мірою відображають наслідки протидії нашій партії, вилучення її з інформаційного простору. Бо є одна деталь, яка відрізняє нас від тих партій, які після вилучення їх з інформаційного простору зникли з політичної сцени – від НДП, ЗаЄдУ чи СДПУ(о). Вони зникли, тому що у них не було структур, не було людей, які об’єдналися в партію на основі спільних переконань. А у нас це все є. Я можу опертися на цих людей, приїжджаючи в будь-яку область, в будь-який район...

Але, тим не менше, у вас рейтинг стабільно тримається на межі статистичної похибки, а ті самі комуністи впевнено долають прохідний бар’єр...

Оцінки людей визначаються, в першу чергу, через вплив телебачення. Не випадково сьогодні комуністи постійно на екрані. Не випадково вся Україна завішана їхніми білбордами...

Так, медіа-всюдисущість комуністів не може не звертати на себе увагу...

Віктор Медведчук у своєму недавньому інтерв’ю сказав, що витратив на свою рекламну кампанію два мільйони доларів. І підкреслив, - власних коштів. Реклами комуністів сьогодні приблизно в 20 разів більше, ніж у Медведчука, причому вартість кожного щита приблизно удвічі більша, ніж у нього. Не люблю рахувати чужі гроші, але схоже на те, що ці гроші для комуністів теж чужі. Тому виникає питання: кому це вигідно і навіщо це робиться? Чому зараз почалося шельмування соціалістів у газетах, що видаються Комуністичною партією?

До речі, їхні газети мільйонними тиражами роздаються за так званою редакційною передплатою. Наша партія підтримує газету «Селянська правда», тому я можу прикинути, що коштують комуністам їхні газети. Це десятки й сотні мільйонів доларів. Щоб роздавати газету, треба мати «дурні», не свої гроші. А при цьому потрібно розуміти, що на свідомість людей, на соціологічні оцінки найбільшою мірою впливає саме присутність у ЗМІ.

Залежність цієї сили від бізнесових структур є повною. Міг би ще багато говорити з цього приводу, але обмежусь тільки констатацією того, що багато з того, що відбулося в Україні в останні роки, сталося саме через подвійні стандарти тих, хто називає себе найбільшими захисниками народу.

Соціалістична партія не пішла таким шляхом у політиці. Колись Екзюпері говорив, що не можна бути благородною, чесною людиною, використовувати при цьому нечесні методи.

У вас була можливість опинитися сьогодні на місці комуністів і, скориставшись допомогою багатших бізнес-структур, отримати доступ до ресурсів для проведення рекламної кампанії, до інформпростору?

Зі мною такої розмови ніхто не заводив, а я її ніколи не ініціював. Хоча... була колись пропозиція створити фонд підтримки Соцпартії. Але я сказав, що найдорожчою для соціалістів є незалежність партії, можливість її відстоювати свою позицію чесно, відкрито, без оглядки на те, що це комусь невигідно.

А хто був тоді вашим співрозмовником, якщо не секрет?

Скажімо так, ті, хто сьогодні при владі.

Петро Симоненко нещодавно заявив, що якщо соціалісти не висуватимуть на вибори свій список, то він міг би підтримати вашу кандидатуру на окрузі, за яким ви балотуватиметься. Оскільки шансів подолати 5% бар’єр у СПУ і так, відверто кажучи, небагато, то, може, варто було б цією пропозицією скористатися? Адже підтримка комуністами кількох конкуретноздатних кандидатів на округах – це все-таки вагомий аргумент для переговорів...

Чув про ці розмови. Але пригадую, як перед парламентськими виборами 1998 року я говорив Симоненку: «Петре Миколайовичу, нехай Соцпартія висуне свої кандидатури у 20 округах, а в решті – не конкуруватиме з вами». Він тоді відповів: «Ні, у жодному разі, у нас там скрізь настільки сильні кандидати, що це неможливо». Вони тоді навіть у моєму окрузі конкурента виставили. Отож, знаєте, говорити можна різне. Тим паче, наші кандидати не потребують підтримки комуністів. Принаймні, у більшості випадків.

Одним словом, все те – розмови для інформаційного простору. Було б у Симоненка справді таке бажання – він би набрав мій номер телефону і сказав: «Є потреба зустрітися. Давайте розглянемо таку перспективу». А діяти як нині – це виставляти себе у ролі великого об’єднувача, а Мороза чи Устенка – у ролі тих, хто цьому об’єднанню всіляко перешкоджає. Зрештою, з чимось подібним ми стикаємося вже не вперше. Було не раз, коли я офіційно звертався, зустрічався, пропонував об’єднуватись і щоразу одержував нульовий результат.

Я так розумію, що наслідком подібних ініціатив мало б стати широке передвиборче об’єднання лівих сил. Як ви гадаєте, чому проект «Лівиця» в Україні так і не відбувся? Чому праві, умовно кажучи, ліберальні партії зуміли об’єднатись, і «Батьківщина» піде на вибори спільним списком з «Фронтом змін» і низкою інших політсил, а ліві партії нічого подібного створити не змогли?

Ну, чому ж? Ми об’єднали низку партій. Селянська партія України, «Козацька слава», Партія дітей війни – всі вони влились до нашої структури.

Масштаби-то не порівнянні, якщо йдеться про соціологію.

Чекайте. Давайте опустимося донизу і подивимось, які масштаби має партія Яценюка. Його актив на місцях – це люди, які вже були скрізь, вони всюди тільки й робили, що орієнтувалися на владу, а структур немає взагалі. У БЮТ – та ж ситуація. Тому вони й об’єдналися.

Але уявімо собі, що сьогодні з тюрми випустили Юлію Тимошенко. Що буде з цього об’єднання? Воно розлетиться моментально.

Тобто владі було б вигідніше її зараз випустити?

Не знаю. То їх клопіт.

Але, якщо говорити абстрактно, – припустімо, вийшла вона, і що буде Яценюк робити? Він же – принаймні, у своїх думках - вже Президент. Але все це – речі відносні. Те, що нам здається настільки реальним здалеку, зовсім необов’язково виявиться таким же, якщо подивитися на нього зблизька.

У 1999 році перед початком президентської кампанії у мене був рейтинг 35%. В Україну приїхав серйозний американський політтехнолог, попрацював тиждень - два, і сказав: «Вам треба просто йти на вибори і ставати Президентом». Але він не зрозумів, що у нас тут – не Америка, і у нас їхнє планування не проходить. А, крім того, він просив за свою роботу мільйон доларів. Я йому тоді сказав: «Якби у мене були такі гроші, я би і без вашої допомоги став Президентом».

Тому, повертаючись до одного з ваших попередніх питань, скажу: можливо, ми не використали певні умови, щоб фінансово забезпечити нашу кампанію. Але інакше ми були б іншою партією, не Соціалістичною.

Чистота, якою ви так пишаєтесь, після відомої публікації на «Українській правді» виглядає дещо сумнівно. Фактично йдеться про те, що функціонери вашої партії напряму продають бізнесменам місця у виборчому списку.

Публікація якраз підтверджує сказане мною. Функціонери нашої партії, а конкретно Наталія Бондар пропонує алгоритм для тих, хто хоче підтримати нашу партію: хочете нас підтримати – зробіть ось так. Річ у тому, що нечисленний прошарок середнього класу в Україні сьогодні розуміє, що розвиватися в такій державі неможливо, і тому хоче змінити цю владу. Їм сьогодні не дають жити і працювати, вони згортають свою діяльність, і для них це є мотивом підтримувати нашу партію. Саме тому Наталія Бондар і звернулась до них з листом: хто може, підтримайте нас і так далі. Звичайно, Україна – це не США, а наш лист – не звернення Обами до представників бізнесу. Потрібно робити поправку на українську ситуацію, на українське суспільство. Розумію, що сьогодні час такий, що люди не кинуться допомагати нам своїми грішми, але як тільки наш політвиконком підготував таке звернення, я відразу перерахував на загальний рахунок свою тисячу гривень. Хоч не думаю, що моєму прикладу відразу послідують сотні і тисячі людей.

Тобто місця у списках ви не продаєте?

В жодному разі.

А що ж тоді малося на увазі у цьому листі? Що є актуальним до 1 серпня?

Ми свого часу чітко розробили алгоритм висунення кандидатів в депутати – де в чому подібно до того, що сьогодні демонструє Наталія Королевська. Але для проведення цієї акції потрібні пристойні гроші, а у нас їх не було. Можливо, саме це мала на увазі Наталія Бондар у цьому листі – вона, видно, хотіла, як краще, а вийшло не зовсім...

Яким має бути результат списку Соціалістичної партії, який би вас задовольнив?

Таким результатом повинно бути забезпечення проходження 5% бар’єру.

Це реалістично?

Так.

-- Мій округ розірвали навмисно

Коли я ознайомлювався зі списком районів, які входять до округу, від якого ви балотуватиметесь до Верховної Ради, то не знайшов там Таращі...

Для мене це теж було дивно. Округ навмисно розірвали, і замість Таращі і Ставищ туди дописали місто Переяслав-Хмельницький і Кагарлицький район. Тепер, якщо я в один день проводжу зустрічі з виборцями, наприклад, у Богуславі та Переяславі, то мені доводиться «накручувати» близько трьохсот кілометрів. Це складно. Ну, але, видно, так було задумано.

Ви підозрюєте, що це зробили спеціально під вас?

А ви сумніваєтесь?

Як би ви оцінили свої шанси на перемогу у цьому напівновому, напівзнайомому окрузі?

Я думаю, що вірогідність моєї перемоги – 95%.

Ваш суперник, якого підтримуватиме влада, Олександр Онищенко називає себе меценатом та філантропом. Що думаєте про нього ви?

Якби я з ним зустрівся десь на людях, я б про нього міг щось сказати. А так... Я знаю, що він тратить шалені гроші. Вже навіть назвали суми...

Можете ними поділитися?

Близько 3 млн. доларів. Уточніть в районних адміністраціях.

На що можна витратити такі гроші ще до початку виборчої кампанії?

На ремонт шкіл, дитячих садків, екскурсії для дітей, на роздачу продовольчих пайків і просто роздачу грошей.

Скільки складатиме бюджет вашої виборчої кампанії?

Думаю, близько 300 тисяч гривень.

І за рахунок чого можна з таким бюджетом перемогти людину, яка ще до початку виборчої кампанії витратила у 80 разів більше?

За рахунок контактів з людьми, за рахунок чесного та об’єктивного донесення до людей інформації з тих питань, які їх сьогодні хвилюють – це система влади, земля, підприємництво, чорнобильці, багато іншого. Тобто питання, якими я займався і буду займатися.

Річ у тому, що на перші свої три виборчі кампанії я взагалі ні копійки не тратив, і досягав перемоги. Потім дві кампанії мусив йти у списку, - такий був закон. Але можу сказати, що кампанії соціалістів на парламентських виборах плюс моя президентська кампанія сумарно коштували менше, ніж витратив згаданий вами конкурент ще до офіційного початку нинішньої кампанії.

-- З того, що пропонує Медведчук, мало що вийде

Чи не рекомендували ви Василю Цушку піти з влади у зв’язку з тим, що Соцпартія перебуває в опозиції?

Ні. Його позиція у владі – це не прислужування лінії влади, а намагання, використовуючи доступні йому інструменти, створити систему, яка не буде дозволяти нашій державі скочуватися далі у болото корупції. Тому такої розмови у нас не було.

Це добре звучить, але ж насправді Цушко на своїй нинішній посаді є повністю вмонтованим у систему владу. Дуже показово, що його заступником у Антимонопольному комітеті є брат славнозвісного першого заступника генпрокурора Кузьміна...

Цушка призначили на цю посаду, коли Кузьмін там працював.

Цушко братиме участь у виборах?

Ні.

А Валентина Семенюк?

Так, вона йде на вибори на своєму окрузі на Житомирщині.

Чи підтримуєте ви стосунки з Миколою Рудьковським?

Ні.

Що ви думаєте про його епоху керування партією в бутність першим секретарем СПУ?

Він міг би принести партії користь, якби діяв згідно зі статутом партії. Проте він переслідував інші цілі. Його робота на названій вами посаді була деструктивною в тому сенсі, що він весь час прикидав, як і кому можна було, скажімо так, «сплавити» потенціал партії. Вважаю, що відстоювати бізнесові інтереси на партійній посаді не годиться. Сподіваюсь, що і він це зрозумів.

Якщо ви обоє опинитеся в наступному парламенті, ви зможете перебувати у складі однієї фракції?

Безперечно, ні.

Як ви ставитеся до перспективи повернення в політику Віктора Медведчука – людини, з якою ви не раз стикалися в силу всім відомих обставин?

Важливо, як відомих. Те, що він – людина з головою, мабуть, ні в кого не викликає сумніву. Те, що ці його дані часто використовувалися не на користь суспільству – це теж правда, особливо коли він працював з Кучмою, забезпечував його своїми можливостями, впливав на розвиток держави.

З того, що він сьогодні пропонує, – принаймні, з того, що видно з його інтерв’ю, – на мою думку, мало що вийде. Так чи інакше, для реалізації його ідей – навіть якщо мова йде про розбудову в Україні громадянського суспільства – повинні бути задіяні політичні методи.

Як ви думаєте, наскільки правомірно називати його агентом російського впливу в сьогоднішній Україні?

Якби той вплив відчувався, можна було б шукати агентів.

А коли Медведчук повернеться в реальну політику, цього впливу буде більше?

Тут важливо, в якому статусі він повернеться. Якщо він повернеться тим, ким є сьогодні, то ніякого впливу не буде. А в іншому статусі – мені важко про це говорити...

Він може стати прем’єром?

Не думаю.