Роман Безсмертний: Мені соромно, що я погодився очолити проект «Наша Україна»

Список посад, на яких за свою майже 20-річну політичну кар’єру перебував Роман Безсмертний, займає кілька рядків друкованого тексту. На візитівках, якими користується Роман Петрович сьогодні, – жодних регалій, тільки напис «Роман Безсмертний» і контакти. Це найкраще показує місце Безсмертного у сьогоднішньому українському політикумі: він не бере участі у виборах, симпатизує Віталію Кличкові, а, аналізуючи події вітчизняного політичного життя, час від часу глибоко зітхає і починає говорити про високі матерії.

Чи остаточно Роман Безсмертний перетворився на втомленого від багаторічного перебування в епіцентрі української політики філософа, який сьогодні задумливо розмірковує про реформи, які змінять обличчя України? Чи це – удаваний спокій перед гучним стартом нового проекту Безсмертного та його спільників? На ці та інші питання «Главком» намагався знайти відповіді, спілкуючись з колишнім народним депутатом, представником Президента Леоніда Кучми у парламенті, віце-прем’єр-міністром уряду Юлії Тимошенко, головою Ради партії Народний Союз «Наша Україна», заступником глави Секретаріату Президента Віктора Ющенка, Надзвичайним та Повноважним послом України в Білорусі, а сьогодні – просто Романом Безсмертним.

-- Я приклався до того, що в Україні багато політиків стали видатними

Вся країна сьогодні живе виборами, а вас немає ані в жодному списку, ані в жодному окрузі. Чому?

(пауза) Після того, як я повернувся з Мінська, я зустрічався з багатьма політиками, – виключно на їх прохання. Я з задоволенням консультував багатьох політиків – не буду називати їхніх прізвищ, і отримував пропозиції балотуватися – теж не скажу, від кого.

Але після дуже довгого і детального аналізу ситуації в Україні, я прийняв рішення взяти паузу і не брати участь у виборах.

Якими міркуваннями ви при цьому керувалися?

Відповіді скоріше потребує питання, чому я на якийсь час пішов з активної політики. Для мене визначальними в цьому відношенні було кілька речей.

Перша причина: я розумію, що свого часу я приклався до того, що в Україні багато політиків стали видатними, обійняли високі посади. Але сьогодні мені соромно за те, як вони повели себе. Соромно, бо я розділяю з ними відповідальність за те, що поганого робилося в країні в роки президентства Віктора Андрійовича Ющенка. Соромно за те, що не зміг переконати своїх найближчих друзів, знайомих не робити речей, до яких вони вдалися. Цей сором теж зупиняє мене від того, щоб іти в політику.

Друга причина: я з задоволенням повернувся б в політику, якби бачив поруч з собою хоча б два десятки людей, з якими можна було б йти на серйозні реформи, пліч-о-пліч з якими можна було б над цими реформами працювати.

Нарешті, щоразу, коли навіть найближчі, найрідніші люди задавали мені питання про те, чому я не балотуюсь, я відповідав: скажіть, будь ласка, а що я маю в безправному парламенті робити? В таких випадках мені в голову приходила перефразована цитата з відомого роману Александра Дюма: для уродженця села Мотижин Романа Безсмертного цього забагато, а для колишнього віце-прем’єра, заступника голови Адміністрації Президента і посла Романа Безсмертного цього вже замало.

Якщо вже мова зайшла про відчуття сорому, то хотілося б поставити вам стереотипне питання. Леонід Кучма називає своєю найбільшою помилкою Павла Лазаренка, Віктор Ющенко називає своєю найбільшою помилкою Юлію Тимошенко. Кого називає своєю найбільшою помилкою Роман Безсмертний? За що Безсмертному найбільше соромно?

Між соромом і помилкою є велика різниця…

Не зробили б помилку – не було б соромно.

Ні, не так. Ці помилки були не моїми. Їх робили інші люди. Я повірив цим людям, я маю певне відношення до їх становлення. Але вони просто не виправдали моїх сподівань і не розкрили себе так, як я того очікував…

Найбільше мені соромно за те, що я погодився очолити проект «Наша Україна». Вже на той момент я був переконаний у тому, що створювати його непотрібно. В Україні тоді існувало достатньо партій, які могли і готові були зіграти роль консолідуючої правої чи правоцентристської політичної сили. Поява нового утворення була продовженням ряду партій влади, які народжувались, якийсь час жевріли, а тоді поступово згасали – таких, як НДП, СДПУ(о), чи як сьогоднішня Партія регіонів. Вже тоді було зрозуміло, що «Наша Україна» повторить їхню долю, наступати на ці граблі втретє було абсолютно безглуздо.

Якщо ж ви питаєте про помилки… Найбільшою моєю політичною помилкою була ситуація 2000 року, коли я взявся підтримувати Кучму. На той момент я був переконаний, що, діючи саме так, я рятую країну, бо, з моєї тодішньої точки зору, процеси, які тоді розгорталися, могли вбити Україну як державу.

А могли?

Тоді я був переконаний, що так, ми були за крок до розвалу України. Цим була мотивована моя тодішня поведінка. Сьогодні я вважаю, що це була моя помилка.

Ви називаєте відчуття сорому стримуючим фактором для того, щоб повертатися в політику. Але чому воно не є для вас двигуном, який би примушував вас виправляти допущені раніше помилки, хай навіть і почавши з того, що для колишнього віце-прем’єра Безсмертного може здаватися замалим?

Потрібен час для того, щоб відстоялася каламутна вода, в якій сьогодні хлюпаємось всі ми, яка ще досі хлюпається у мене в мізках. Я сам хочу ствердитися у певних позиціях, знайти підтвердження чи спростування для своїх ідей, переоцінити певні явища. Зрештою, знайти людей, з якими я зможу стати пліч-о-пліч.

А ви не боїтеся, що поки у вас вода відстоїться, буде вже пізно? Перед другим туром президентських виборів 2004 року газета «Дзеркало тижня» вийшла з пустою шпальтою, на якій було написано «Се ж остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає». Ви не боїтесь пропустити цю останню війну?

Яке значення має Безсмертний в житті країни і Всесвіту? Зі мною чи без мене – життя триватиме, і воно буде таким, як воно буде. Тож чому я повинен сьогодні торпедувати своєю появою, своїми поглядами ту чи іншу ситуацію? Ви скажете мені: мовляв, ти не сядеш біля цього пирога, не будеш його ділити. А я потреби в тому не маю! Мені це нецікаво!

Так не про пиріг йдеться, а про долю країни – вам не здається?

Ви знаєте, у мене на це інший погляд. Якщо я як громадянин Безсмертний можу вирішити якусь маленьку проблему конкретної людини, то я роблю це.

Бо я не впевнений, що, повернувшись у політику, я зможу допомогти навіть двом-трьом людям. Я не бачу в політиці механізмів, які могли б виправдати ті сподівання, які сьогодні люди покладають на політиків. А просто імітувати діяльність я не хочу.

Чекайте. Як це немає механізмів? Очевидно, що частину проблем людей можна вирішити ухваленням якісних законів. Цим займаються депутати в парламенті. Які ще механізми вам потрібні?

Річ у тому, що я ж у парламенті кільканадцять років не просто просидів – я там працював. Моєму перу належать добрі півтора десятка фундаментальних законів України. Тому я порадив би вам бодай спробувати провести через цей зал хоч одне речення, щоб ви зрозуміли, що це – просто пекло. Робота в парламенті – непродуктивна й безрезультатна. Від неї ти стомлюєшся настільки, що сплески, до яких я мав відношення – наприклад, прийняття Конституції України чи Земельного кодексу – здавалися мені моментами великого щастя. Загалом же робота в парламенті – це сотні тисяч годин, згаяних в надії на цей сплеск…

-- «Кожен наступний парламент гірший, ніж попередній»

Ви кажете, що не бачите в Україні навіть двох десятків людей, які здатні проводити реформи…

Ні, не так я кажу. Я кажу, що не бачу двох десятків, з ким би поруч я міг працювати.

Тобто взагалі реформатори в країні є?

Так, але очевидно, що у них є своє бачення реформ, свої підходи до реформування. Погляди більшості цих людей я не приймаю. Я не вірю в насильне ощасливлення людей. Люди повинні бути переконані в тому, що дії реформаторів принесуть для них рішення їхніх проблем.

Але чи чули ви колись про масштабні реформи, які б масово підтримувались суспільством? В процесі тієї самої «шокової терапії» в Польщі людей, по суті, за руку вводили в щасливе майбутнє…

Якщо так думати, то до цього ряду можна дописати реформи Франко, реформи Муссоліні, реформи Гітлера. Ми більше говоримо про «шокову терапію», ніж її розуміємо. Для нас «шокова терапія» – це страшна назва, а для поляків – це реальне покращення їхнього життя. Зате в Україні сьогодні «покращення» – це приваблива назва, а насправді це самі розумієте, що… Насправді я б дуже хотів, щоб українське «покращення» було таким, як польська «шокова терапія».

Віктор Янукович – це Президент-реформатор?

Це – Президент-реваншист.

Реванш може тривати цілу каденцію?

Він може тривати безкінечно.

Наближається середина нинішньої президентської каденції Януковича. Як ви думаєте, це середина чи чверть його президентства?

Це залежить не від Януковича і від Безсмертного. Це залежить від українського народу.

І що, на вашу думку, думає з цього приводу український народ?

Він не хоче бачити Януковича Президентом.

І він це якось виразить на парламентських виборах?

Я в цьому переконаний. Люди гідно оцінять заслуги і Президента Януковича, і Партії регіонів.

Тобто Партія регіонів програє вибори?

Побачимо…

Чи багато спільного матиме парламент, який ми оберемо восени, з парламентом, обраним у 2002 році, – і за настроєм депутатів, і за стилем роботи, і за змінами свого політичного забарвлення?

Є людська відповідь на це питання, а є об’єктивна. Об’єктивно – все буде залежати від того, які люди там зберуться, як вони будуть працювати, які прийматимуть закони. Людська відповідь звучить так: кожен наступний парламент гірший, ніж попередній. Але завжди треба сподіватися на диво. Дива бувають.

З ваших інтерв’ю, в тому числі «Главкому», у мене склалося враження, що таким дивом нашої політики ви ще недавно вважали Віталія Кличка…

Я і зараз вважаю, що опозиційним силам треба об’єднуватися навколо нього.

А у вас не змінилась ця думка після того, як ви ознайомилися з його виборчим списком?

Ні, тому що я знаю, як формуються списки, і я бачив матеріал, з якого формувалися списки не тільки Кличка, а й інших політичних партій.

В даному випадку треба розглядати не список Кличка, а самого Віталія як політика, як явище в Україні. Я впевнений, що перелом ситуації в Україні наступить тільки з визволенням Тимошенко і Луценка з в’язниці. Роль їх визволителя в Україні може зіграти тільки одна людина – Віталій Кличко, бо в політичній сутичці Янукович – Кличко перемагає Кличко. Немає іншої людини, яка в очній сутичці могла б у політичному сенсі покласти Януковича на лопатки.

А Яценюк вже не перший рік впевнений, що це буде саме він.

Я йому бажаю успіхів. (сміється)

Тобто не покладе?

Я ж кажу, я йому бажаю успіхів.

Тим не менше, до списку Кличка виникає надто багато питань…

Справді, сформувавши такий список, який він сформував, Віталій себе серйозно ослабив. Але помічають це політологи і політики, виборці цього не помічають. Український виборець сьогодні взагалі дуже багато чого пробачає Кличку і дуже багато чого не помічає. Тому у Віталія є запас часу для того, щоб якось собі порадити з цим питанням.

При цьому я звертаю вашу увагу: я кардинально, категорично виступаю проти будь-яких показових «чисток» списку. «Нашу Україну» вже «чистили», і до чого це призвело? В даному випадку проблемою Віталія як менеджера, як лідера є вирішення питання, з ким він піде далі, а з ким і як він попрощається. Але дати відповідь на це питання він зможе тільки тоді, коли побачить, як ці люди працюють. Адже у Віталія ще ніколи не було того, що ми могли б назвати загальноукраїнською командою, – у нього був лише певний набір людей, які працювали у місті Києві. Тому зараз ми спостерігатимемо, як він залучатиме в свою команду нових людей, як він вирішуватиме проблему місця у своїй команді тих людей, які будуть біля нього, і братиме на себе відповідальність за їхні дії.

Нікого не треба позбавляти шансу. Коли Сара Делано познайомилася з Гаррі Гопкінсом, він був алкоголіком та наркоманом. Але сьогодні весь світ знає Гопкінса як видатного американського політика. Тому давайте просто почекаємо.

Ви кажете, що лише в силах Віталія Кличка домогтися звільнення політв’язнів. Але чи бачить він у цьому інтерес для себе?

Так, звільнення політв’язнів – в його інтересах.

Чому? В такому разі він своїми ж руками повертає з небуття готових конкурентів.

Те, що Яценюк, Кличко чи інші опозиціонери зацікавлені у тому, щоб сиділи Тимошенко й Луценко, – неправда. Тому що і Яценюк, і Кличко, і всі інші не хочуть повторити їхню долю. А поки сидять Луценко і Тимошенко, їхню долю в будь-який момент може повторити кожен з 46 мільйонів українців. Лідери опозиції знають це краще, ніж будь-хто з нас.

Мені здається, що зараз ви говорите з точки зору людини, яка не переймається тим, щоб її обрали до наступного парламенту чи наступним Президентом. Вам не здається, що активні політики, особливо опозиціонери, думають взагалі по-іншому? Що для кожного з них вихід на волю Тимошенко з Луценком означає миттєву маргіналізацію в якості видатних діячів опозиції?

Я допускаю, що я помиляюсь. Я ж не можу заглянути іншим людям в душу і мізки. Але я хочу, щоб світ був красивішим, щоб люди в ньому були моральніші, добріші. Я взагалі вважаю, що майбутнє можна побудувати тільки на добрі, на красі, тільки на хорошому відношенні до людей. А на злі, на насильстві добра не побудуєш. Так не буває.

Чому ж не буває? Абсолютна більшість білорусів вважає, що Олександр Лукашенко на насильстві побудував в їхній країні саме добро.

Яке там добро? Я був там. І знаю, що люди говорять на вулиці, а що – між собою.

Лукашенком захоплюються навіть чимало українців.

Українці – тим більше. Люди, які протягом останнього століття мільйонами помирали від голоду, в яких стріляли всі зайди, навчилися сповідувати свої внутрішні переконання, не афішуючи їх назовні. Тому, навіть коли в ході анонімного опитування людина виголошує певні погляди, варто у неї спитати, що з того самого приводу думає її сусід. Це, до речі, в однаковій мірі стосується і українців, і білорусів.

Якби ви були присутніми при тому, як Меркель виголошувала цю свою знамениту фразу про те, що Україна і Білорусь – це дві останні диктатури в Європі, ви б її поправили?

Так.

Які у вас були б аргументи?

Я б сказав, що Україна і Білорусь – це далеко не одне й те саме. Між ними є дуже велика різниця. Хоча я міг би погодитись з тезою про те, що режим Януковича в окремих позиціях мавпує режим Лукашенка.

Як ви думаєте, чому?

Річ у тому, що сам Янукович і його оточення об’єктивно зацікавлені у збереженні в Україні демократії. Посилення тоталітарних тенденцій в управлінні державою приведе їх до катастрофи – не тільки як політичної сили, а й їхньої особистої катастрофи. Це добре розуміє сам Янукович, це добре розуміють люди, які знаходяться біля нього.

Інша справа, що бачення демократії, яку сьогодні впроваджує в життя Янукович, є дуже далеким від цивілізованого.

Тобто згортання свободи слова, репресії проти політичних опонентів, сумнівність вільних виборів – це ознаки демократії за Януковичем?

Так, це і є демократія за Януковичем.

То, може, давайте назвемо речі своїми іменами і визнаємо, що Янукович свідомо будує в Україні авторитаризм?

Ми можемо назвати це як завгодно. На його переконання, те, що він будує, і є справжньою демократією. Таке його бачення. Чи можна те, що він будує, назвати демократією? Ні. Тут я з вами згоден.

Ви говорите, що український народ не хоче президентства Януковича і дасть гідну оцінку Партії регіонів на парламентських виборах. Але якщо результати на сайті ЦВК на наступний ранок після виборів покажуть, що ця оцінка – несподівано надзвичайно позитивна, український народ, незважаючи на невисокі протестні настрої, вийде на вулиці чи проковтне фальсифікацію?

Для того, щоб народ вийшов на вулиці, потрібна наявність кількох чинників. Тут йдеться не тільки і не стільки про настрій народу, скільки про наявність лідерів протесту. А ще потрібні люди, які організують цей протест – людей, здатних відмовитися від усього, в тому числі від власних політичних перспектив, і працювати, працювати і ще раз працювати, залишаючись при цьому непоміченими.

У вересні 2004 року більшість з тих, хто пізніше стануть найближчими соратниками Віктора Андрійовича, говорили мені, що Ющенко ніколи не стане Президентом. А у мене за спиною на той момент було вже більше двох років роботи. У мене за спиною стояли люди, ваші ровесники, яких до цього часу ніхто не знає. І один з найболючіших моментів моєї політичної кар’єри – це коли Віктор Андрійович Ющенко одного разу назвав цих людей «прибиральницями зі штабу». Мені дуже соромно за долю цих людей.

Сьогодні в Україні є достатній протестний настрій людей, є потенційні лідери протесту, але немає системи організації протесту. Немає людей, які взяли б на себе найскладніше – організувати протест в ріку, яка рве греблі.

А де цим людям взятись?

Вони і так є.

І вже працюють?

Я не бачу їхньої роботи.

Тобто ближчі кілька років нам на щось подібне очікувати не доводиться?

Так.

І Майдану після виборів-2012, навіть якщо матимуть місце масові фальсифікації, не буде?

Вибори 2012 року, в силу того, що опозиція не вирішила задачу звільнення Тимошенко і Луценка, будуть дуже чахлими.

А в 2015 році вони будуть потужнішими?

Залежатиме від того, чи опозиція усвідомить свою ключову задачу – звільнення політичних в’язнів.

Тільки від цього?

Тільки від цього. Не може бути вибуху, якщо гніт знаходиться у воді.

Якщо влада підтримує вашу точку зору, то вона і не випустить їх ніколи.

В тому-то й річ. Вони будуть слухати прокльони не тільки Європи й Америки, вони будуть слухати прокльони всього світу і Господа Бога, але робитимуть все, що завгодно, аби Тимошенко і Луценко залишалися за гратами. Вони їх бояться.

Янукович настільки боїться Тимошенко, а сьогодні вже й Луценка, що він буде робити все для того, щоб тримати їх там. Більше того – щоб до цього було причетно якомога більше людей навколо нього, щоб зробити їх заручниками утримання за гратами Тимошенко і Луценка.

Змінити це якось можна?

Можна.

І, за вашим переконанням, це може зробити тільки Кличко?

Тільки він може очолити цей процес, і тоді він буде переможним.

Як? Адже ви самі кажете, що Янукович не зважає ані на Росію, ані на Захід. Чому ж він повинен піддатися Кличкові?

А це вже буде екзамен для самого Віталія. Це – його хрест. Відповідні рішення повинен прийняти тільки він. Чи вистачить для цього у нього сміливості і сили «Удару» – це вже інше питання…

Він сам-то про ці рішення знає?

Ні.

Тобто про цей алгоритм знаєте тільки ви?

Повірте, я ніколи не належав до самовпевнених людей, які вважають, що має бути тільки по-їхньому. Але якби Кличко звернувся до мене з таким питанням, я б розповів йому про свої міркування з цього приводу, дещо б порекомендував…

А через «Главком» порекомендувати можете?

Ні. Технологічна складова цієї операції передбачає, що про такі речі треба мовчати – їх треба просто робити. Так само, як мовчали і робили у 2002, 2003, 2004 роках.

-- Я не хочу, щоб Україна колись дійшла до того стану, в якому Грузію прийняв Саакашвілі

Чи можливий в Україні протест без лідерів? Щось на кшталт того, що було в так званих «нових арабських демократіях».

Я в це не вірю.

Просто Володимир Філенко нещодавно заявив, що бензин в Україні вже розлито і іскрою може стати все, що завгодно.

Він правий. Якщо з гранати вийняти кільце, то не треба дивуватися тому, що вона може й бабахнути.

Але головне – інше. Бачите, ми весь час приходимо до питання про те, хто візьме на себе відповідальність за наслідки таких протестів. Перед вами сидить людина, яка знає, що треба робити з країною, як треба діяти, але я сьогодні не належу до людей, які готові взяти на себе відповідальність за ці дії, бо я не бачу тих, хто став би поруч зі мною і був би готовий робити дуже радикальні речі. Тому що різати доведеться по живому…На жаль, після Майдану, всі розмови, навіть про безстрокові акції протесту перетворилися на бла-бла-бла…Я вже не кажу про якісь серйозні політичні проекти.

Інструментарій, який потрібно використовувати, лікуючи не лише економіку, але й суспільство, є дуже жорстким. Можливо, колись пізніше його назвуть не те, що «шоковою терапією», а, може, і ще жорсткіше. За його використання потрібно буде брати на себе відповідальність. Але насправді тільки він зможе принести результат.

Результат, подібний до грузинського?

Ми всі сьогодні захоплюємось Грузією, і я знаю, що Саакашвілі там робив і як. Але я був там і до того, як він став Президентом. І повірте, я не хочу, щоб Україна колись дійшла до того стану, в якому Грузію прийняв Саакашвілі.

В якій мірі зовнішні гравці впливають на те, що сьогодні відбувається в Україні? Чи можна назвати Януковича самодержцем, який в принципі не зважає на те, що про нього говорять за кордоном?

Ні. Нинішній Президент не є самодержцем. Він досить сильно зважає на зовнішню думку. Він, як і всі великі люди, – боягузкуватий. Ви ж, мабуть, розумієте, що якщо така велика людина падає від курячого яйця, то форма і зміст цієї людини не зовсім відповідають одне одному. Інша справа, що він чудово знає, як заручниками своїх стосунків з тим самим Заходом зробити сотні тисяч українців.

Чи може стати визначальним чинником розвитку подій в Україні нова хвиля економічної кризи, яку прогнозують мало не на кінець цього року?

Вона буде впливати на розвиток подій в Україні, але не буде повністю визначати ситуацію в державі. Річ у тому, що українці пережили Голодомор, і вони знають, як вижити тоді, коли всі інші помирають.

Просто, наскільки я розумію, цього разу зовнішній вплив кризи буде помітно підсилено впливом внутрішніх чинників. Соціальні ініціативи Януковича висмоктують соки з бюджету, прогнози динаміки ВВП і зростання промислового виробництва відверто песимістичні. Населення побоюється девальвації гривні...

Не драматизуйте ситуацію. Українці взагалі живуть двома ілюзіями. Перша ілюзія – попереду погано так, що гірше ніколи не було, а друга ілюзія – що от-от все розвалиться. Але обидві ці ілюзії не мають під собою ґрунту. Не треба самим собі створювати міфи і ними ж себе лякати.

З приводу девальвації. Ситуація з курсом сьогодні є абсолютно керованою. НБУ контролює ситуацію, причому достатньо жорстко, і це вам сьогодні підтвердить будь-який фахівець.

Друге. З приводу розвалу певних сегментів економіки. Ви кажете, падає хімічна промисловість, падає металургія. Так, падає. Але я спитаю у вас: чи потрібна така металургія чи така хімічна промисловість, які є в Україні, будь-якій цивілізованій країні? І відповім: ні! Тому питання про ці сектори економіки можна ставити й інакше: не було б щастя, так нещастя помогло.

Тому не драматизуйте ситуацію, бо я впевнений, що той самий Азаров чудово розуміє те, що я вам щойно сказав. Просто йому краще повісити свідомий розвал певних неконкурентноздатних у сучасному світі секторів економіки на кризу, на попередників, ще на когось – що він, власне сьогодні і робить.

Просто потрібно сказати людям правду: що металургія сьогодні випиває з України останні соки, хімічна промисловість давним-давно знаходиться за межами здорового глузду, енергетика, по суті, працює на те, щоб обслуговувати сама себе. Не треба жити в системі економічного ідіотизму!

І тут ми знову приходимо до питання реформ…

Так.

Реформи в Україні взагалі можливі?

Так.

Коли?

Тоді, коли Президент, уряд, парламент будуть складатися з людей, здатних говорити правду. Не хочу приводити приклади, бо вони дуже болючі для мене, але цим людям потрібно буде зробити те, що до них ніхто в Україні не робив. Одразу після обрання вийти до людей і сказати: «Ось гірка правда, люди добрі, такою вона є». Не розказувати про «папєрєдніків», про кризу в світі, бо криза – це найкраща ситуація для проведення реформ…

Треба чесно сказати: ми сьогодні сидимо перед розбитим коритом. І вибір у нас простий: або ми задіюємо золоту рибку, яка виконає три бажання, але потім ми знову повернемося до розбитого корита, або ми розбиваємо це корито вщент і починаємо лаштувати нове.

Я правильно розумію, що зараз ви шукаєте людей, з якими могли б розбити це корито і почати лаштувати нове?

Так, я працюю над цим, я спілкуюся з людьми. Я все ще сподіваюся, що мої погляди, погляди моїх друзів – таких, як, наприклад, Володимир Філенко чи Тарас Стецьків, – будуть в Україні запитаними.

А що має статися для того, щоб ви не просто спілкувалися з людьми, а реально з’явилися зі своїми ідеями в публічному просторі?

Ми весь час працюємо, шукаємо спільників, допомагаємо тим, хто просить у нас допомоги. Але на все потрібен час…

Скільки вам потрібно часу?

Може так статися, що нашого життя на це не вистачить… Але, зрозуміло, хотілося б, щоб це сталося вже завтра...