Скільки коштує відмова від європейської інтеграції?

Дискусії на тему призупинення проголошення Києвом курсу на європейську інтеграцію – сьогодні в моді. Мовляв, європейці не обіцяють нам членства, зона вільної торгівлі – гра в одні ворота, а саме українські ворота, також нам доводиться вислуховувати численні докори відносно стану прав людини та державної політики в країні, і зазвичай потерпати від знущань у посольствах країн-членів.

Та врешті-решт і сама об’єднана Європа балансує на межі дестабілізації. Що ж, насамперед слід констатувати, що в тій чи іншій мірі все вищезгадане має місце. За вже чимало років політичного життя України сформувалося три відмінні підходи до обговорення європейської інтеграції, тому на виході ми маємо геть різні рекомендації урядовим та парламентським колам. Далі ми викладемо ці концепції, а потім спробуємо поглянути на проблему під дещо іншим кутом зору.

-- Квиток до золотого мільярду і кінець історії

Саме так формулюють кінцевий результат інтеграції ті, хто називає себе «західниками», «лібералами», тощо. Це уточнення необхідне через ту обставину, що насправді приязність до зовнішньої сторони «західного способу життя» ще не перетворює людину на ліберала, соціал-демократа чи консерватора – а з цих ідеологій складається політичне середовище всіх «західних» країн.

Віра в людину та необхідність її свободи насправді погано поєднуються із прихильністю до народних традицій, релігійністю, історичним мисленням, тощо. Розвідки інституційних економістів доводять – спроможність функціонування суспільства, а надто його сучасність найкраще забезпечується збігом неформальних та формальних правил, що діють у цьому суспільстві. Тим часом, Україна – не лише молода держава, але ще й така, що складена з уламків різних за світоглядом династичних імперій, із поверховим та перерваним досвідом перебування в рамках правової традиції Заходу.

Це аж ніяк не означає, що ми якісь упосліджені, що намагаються навіяти, не від великого розуму, вітчизняні націонал-консерватори (теорія постгеноцидного суспільства та інша «некромантія»), але слід розуміти, що наша сумісність із Європою може бути лише штучною, продуктом витонченої соціальної інженерії. Тим не менш, такий експеримент виявився успішним у Південно-Східній Азії, в Грузії, а ще 30 років тому ніхто не повірив би, що Південна Європа із її тривалою історією диктатур буде невід’ємною частиною Союзу.

Помилки у процесі інтеграції було зроблено в іншій сфері – єдина валюта потребує єдиного міністерства фінансів та бюджетного комітету, нинішні

провали ЄС – наслідок дефіциту інтеграції, а не її надмірності. Втім, варто розуміти, що природа європейської інтеграції, і ширшого процесу глобалізації – така, що аж ніяк не гарантує фрагментарно архаїчній, патріархальній, інертній, занедбаній Україні вибухового розквіту.

Інша справа, що низька конкурентоздатність гризтиме український добробут – а це наслідок багатьох років, витрачених нею, як державою, дарма – незалежно від участі в європейській інтеграції. І не факт, що м’яка напівізоляція від ЄС – не поглибить проблему.

-- Відрив від Росії та «європейське сміттєзвалище»

Тверезий погляд на російську позицію, втілену політизованими інтелектуалами, а також на близьку до неї «москвофільську» та квазі-лівацьку позицію в Україні свідчив би про те, що українському політикумі та громадськості іншого ідеологічного спрямування слід припинити інфантильно реагувати на російські та проросійські інвективи. Адже для Росії все виглядає по-іншому: уявіть собі відокремлення Шотландії від Англії (а воно незабаром стане неминучим), стосунки Ольстеру та Ірландської республіки. Хоча наш випадок значно складніший. Культурний центр Русі та бастіон її до-петербурзької європейськості – окрема держава від своєї імперії!

Нам слід скинути морок нав’язаного різного роду політичними невдахами самоусвідомлення як історично меншовартих. Для цього слід уважно вивчати апологетику інтелектуальної традиції «єдиного народу», аналізувати обставини виникнення російської державності, як історичної, так і сучасними. Не варто дивитися на «малоросійство» чи на відмову визнавати право українців на власну державність – ображеними очима. На ображених воду возять.

Сучасна російська нація лише формується – це раз. Мала Русь – Rusia Minoris, а себто центральна – для російської традиції є сакральним об’єктом – це два. Ви ніколи не доведете узбекам, що вони не походять від Темуджина, або французам – сумнівність їхніх родинних зв’язків із Астеріксом і Обеліксом. Навпаки, слід усіляко розширювати конструктивний діалог із Росією у царині спільної духовності, культурного простору, славетної історії розбудови імперії, що в ній чільну роль відігравали українці – це три.

Тоді ми побачимо, як вщухатиме лихоманка антиєвропейської істерії відносно лінії Україна – ЄС.

Коли ми пересядемо на інший стілець за столом перемовин – шановна Росіє, чому це ви від нас відокремлюєтесь? Хто скористався дурістю та жадібністю наших можновладців і зруйнував стратегічний газовий альянс? Хто намагається створити закриті цикли військового виробництва, хоча Київ зробив крок назустріч, відмовившись від гарантованого вступу до НАТО? Хто не бажає запропонувати нам золоту акцію у Митному Союзі? Хто винний у гальмуванні процесу започаткування потужної спільної ТНК у авіабудуванні?

Україна – гарна дівчина з міцної родини і за «скруджа» заміж не піде. Часто-густо, застосування подібної логіки провокує опонентів на бризкання слиною і розмахування руками, мовляв – «катітєсь ви, кому ви потрібні». Це означає, що перед вами не імперіаліст, а націоналіст, і на жаль – саме меркантильно-націоналістичні, глитайські настрої панують сьогодні в Кремлі, а це геть не сприяє інтеграції.

Імперія – це жертви на олтар величі. Нехай і економічні.

Чи готова до них Росія? На це питання поки що немає гідної відповіді, самі емоції. Звичайно, дошкульне питання, яке постійно лунає зі сходу – а яка у вас альтернатива? Ваші товари не потрібні Європі, вам не доводиться розраховувати на помітні вливання допомоги, ви не матимете рівних соціальних прав, тих політичних прав, що їх надає повноцінне членство.

Ось тут слід чітко відокремлювати мух від котлет.

По-перше, питання про членство України в ЄС сьогодні не на порядку денному – і нам потрібно щонайменше десять років і мільярдів зо 50 євро щорічної допомоги, щоби вийти на рівень сумісності.

По-друге, зона вільної торгівлі з ЄС і справді вигідна насамперед торгівцям сировиною.

І третє – політична асоціація не створює важелів впливу на політику Європейської Комісії.

Саме тут виникає питання про цінності.

Навряд чи має сенс заперечувати, що громадяни почуваються безпечно в демократіях, а не в автократіях. Перебування на орбіті Брюсселя та поступове залучення до ЄС зміцнює інститути демократії та правопорядку – це доводять свіжі приклади Молдови та Румунії. Асоціація з ЄС авансом поліпшує національний бренд у площині надійності капіталовкладень, інша справа як з цього скористатися.

Також, існує глибокий внутрішній зв’язок між прогресом свободи та інноваційним розвитком. Це вже усвідомлюють і в Росії – на прикладах «Сколково», «Роснано» тощо.

Нарешті, Україна вже не перший рік отримує, у різних формах, суттєву технічну допомогу з боку євроструктур, ціль якої полягає у модерації українського середовища прийняття рішень у напрямку сумісності.

Механізми і процес надання цієї допомоги, розподіл ресурсів відбувається настільки прозоро, наскільки це в принципі можливо в українських умовах за існуючого рівня довіри до українських офіційних установ.

На жаль, спокійне роз’яснення цієї ситуації російським партнерам чи співрозмовникам іноді наражається на емоційне «украинские мазепы продались западу за гранты». Можливо, ми не дуже успішні в тому, щоби наші родичі нас почули: якщо і є якісь міфічні знижки на газ, то вони сприяють заробіткам олігархії, в той час як європейські гроші далеко не зайві в системі утримання під бюджетних галузей і зростання ролі громадського суспільства.

Було би гарно, якщо Росія – ТС – ЄврАзЕс – ЄАС – ОДКБ – ШОС – СНГ рушить тим самим шляхом. Але щирі друзі Росії в Україні вже майже втомилися втовкмачувати це Москві…

-- Процес заради процесу – «автономний рух»

З огляду на нинішні суперечності між Києвом і Брюсселем/Страсбургом, де українське керівництво продовжують звинувачувати у вибірковому правосудді, наші держустанови займаються тим, чим завжди займалися – тихим освоєнням допомоги, державно-комерційні – роботою з європейськими кредитними грошима. Логіка бюрократії зрозуміла – ЄС настільки тісно пов’язав себе із нами, що йому теж нікуди не подітись, програми працюють, ефекти Євро-2012 діють, а проблеми – тимчасові. Тактично – це правильно, стратегічно – ні.

Нам все одно доведеться виконати всі неформальні політичні вимоги Брюсселя/Страсбурга, для того щоби угоду було підписано.

Зрозуміло, що події зрушать з місця в листопаді. Поки що можна розповідати про «розбудову Європи в Україні», політику підвищення рівня економічного розвитку країни. Хоч це і не дуже переконливо…

-- Ціна незалежності

І тут ми стикаємося із ключовим питанням, на яке мусить відповісти собі суспільство. Чи ми бажаємо і чи спроможні будувати справді незалежну державу – а саме із достатнім фінансуванням збройних сил, освіти, держслужби на рівні хоча б Чехії чи Іспанії?

Уявіть собі ситуацію тотального правдорубства – без грошей заробітчан, без зовнішньої допомоги і різного роду пільгових кредитів, із репресіями проти тих самих піратів, без «сірої» контрабанди, без сировинного експорту.

Що ми є без грошей заробітчан, контрабанди, зовнішньої допомоги, пільгових кредитів та «сірого» технологічного аутсорсінгу?

За всі роки в Україну з країн ЄС (без Кіпру!) станом на 31.12.2011 вкладено 33 470 млрд євро прямих іноземних інвестицій (ЄС загалом – це близько 80% всіх прямих інвестицій до України). У минулому році (без Кіпру!) вкладено майже 1,16 млрд євро. Лише у 2011 році ЄБРР окремо проінвестував українську економіку на рекордну з початку операцій суму в 1,02 млрд євро. У минулому році пільгова кредитна лінія ЄІБ мала стелю у 1 млрд євро (використано, здається -- мізер). Тільки від ЄС (і заберемо фінансові «дрібниці» -- права людини, тощо) держава Україна у 2011 році отримала 470 млн євро прямої технічної допомоги.

Насамкінець, лише легальними та «висвітленими» каналами заробітчанами з країн ЄС (а їх там більш як 5,7 млн – це більш як половина від кількості офіційно зайнятих працівників у нашій країні!) переказано щонайменш 4 018 млрд евро (можна сміливо множити на три, але нехай).

Отже маємо щонайменш 7,67 млрд євро без офшорів, тіньових каналів та грантів на громадське суспільство. Майже 6% від номінального ВВП у євро і (грубо) 24% від доходів бюджету за минулий рік.

Так що ми є?

Країна із ВВП (за поблажливою методикою!) на душу населення між Алжиром та Косово, та середньою заробітною платнею на рівні 36% від угорської (найменш розвинутої країни-члена ОЕСР), де всіма ресурсами напівлегально володіє дещиця сімей.

І вибір – між м’якою терапією поглинання нас Євросоюзом і репресивною, лівацькою за сутністю «диктатурою розподілу».

Чого з двох ми прагнемо? Гадаю, що в душі більшість уже зробила свій вибір. Цей вибір зробили навіть фанати Володимира Путіна в Україні – вслід за ним самим, адже ось що сказав російський лідер: «Сьогодні ми всі повинні працювати в єдиному строю для будівництва спільного європейського дому».