Між Нью-Йорком та Парижем

Отже, Генасамблею відбули.

Отже, Генасамблею відбули. Дехто злітав, щоб красиво виступити. Дехто злітав, щоб повноцінно зустрітись з Обамою. Не дуже успішно, судячи з авіаударів по Сирії, які ще раз запрошують до переговорів. Нічого не змінилось: Путін вимагатиме свою «большую сделку» (grand bargain), допоки хтось не влаштує йому «большую порку». І тут, до речі, цікаво: невже так і не знайдеться у світі жодної душі, яка додумається, як переграти, а не підіграти, цьому кремлівському спойлеру? Чи просто це нікому не треба?

Півтора року весь прогресивний світ намагався відповісти на питання «Що хоче Путін?», спостерігаючи за його діями в Україні. А тепер весь прогресивний світ ще рік намагатиметься відповісти на питання «Що хоче Путін?», спостерігаючи за його діями в Сирії? Чи може все ж припинить цю дурну затію гадання на кавовій гущі і почне відповідати на питання «Чого хоче Вашингтон, Берлін, Париж, Брюссель, Київ etc»? (якщо, звісно, чогось хочуть)

Ескалацією ситуації в Сирії Путін не просто відволікає увагу від України, як кажуть розумні західні експерти, він робить українське досьє повністю маргінальним для Вашингтона. Ну кого в американський столиці особливо цікавитимуть якісь Пушиліни і Захарченки, коли в будь-який момент може відбутись військове зіткнення Америки з Росією у Сирії? Те, що потенційно могло відбутись і в Донбасі, якби Обама дав добро на поставки летальної зброї в Україну. І фактично все, що в останній рік робив Обама по Україні – він вживав запобіжники, щоб такого зіткнення не сталось.

Отож цілком може так трапитись, що Україну у Вашингтоні вже не просто вчергове делегують Німеччині, її віддадуть Берліну на аутсорс. Це на міжнародному рівні. А на внутрішньоамериканському Обама, таке враження, вже давно віддав Україну на аутсорс Байдену, якому, так виглядає, більше не дає покою корупція в Україні, аніж російські війська на її кордоні. Сам Обама все більше нагадує пострадянського чиновника: він готовий проводити по п»ять нарад в день, перекидати папірці з кабінету в кабінет, аби лише не приймати ключового рішення. Дійсно, поки що у зовнішній політиці в Обами найкраще виходить продукувати час.

Так чи інакше, наближається момент»П», тобто Париж. Що можемо констатувати станом на сьогодні з огляду на Нью-Йорк та з прицілом на Париж?

- Вибори на окупованих територіях набувають все більш реалістичних обрисів, а сценарій, за яким вони були б вигідні Києву, а не Москві – повне виведення військ та озброєнь, контроль над кордоном принаймні з боку ОБСЄ, якщо не українських прикордонників etc – у західних столицях вважають «правильним підходом, але ілюзорним». Мовляв, є «ілюзії, а реалії», як доводилось мені чути від одного поважного європейського дипломата. Після розмови з європейськими партнерами у мене взагалі склалось враження, що всіх наслідків таких «реалій» там не до кінця враховують – і про ці наслідки потрібно далі переконливо говорити.

- Українські червоні лінії – з амністією, «спецстатусом», кордоном – це тільки українські червоні лінії. У Берліна і Парижа немає інших «червоних ліній», окрім фейкових сепаратистських виборів – це потрібно теж чітко розуміти. У німецькій столиці дуже поважні люди в приватних розмовах жартують, що після славнозвісної «червоної лінії» Обами по Сирії, вони взагалі відмовились від такого поняття.

- Вибори на окупованих територіях можуть бути проведені лише за гарантування безпеки, яку ОБСЄ з різних причин не може забезпечити. Хочуть вибори – нехай приймають рішення і надсилають підкріплення у вигляді миротворчої (поліцейської) місії ЄС. Так, знаю, європейські місії не творять мир, а його підтримують, але ж якщо можна буде проводити вибори, то значить і мир вже буде таким, який треба тільки підтримувати, чи не так?

- Вибори за українським законодавством і під контролем ОБСЄ – не межа мрій. Питання сьогодні ключове, не тільки, як обиратимуть, а хто обиратиме і кого обиратимуть. Будьмо чесними: вибори за українським законодавством і визнані ОБСЄ явно влаштовують Путіна більше, ніж фейкові, ніким не визнані, оскільки тоді він отримує більше, ніж Придністров»я, а ми – гірше, ніж Придністров»я. Бо у Придністров»ї вибори ніким невизнані, а у нас можуть бути «легітимізовані» ОБСЄ. Й обрані товариші-сепаратисти (добре, якщо не бойовики) отримають благословення ОБСЄ, а відтак – й світової спільноти.

- У Парижі та Берліні все ще переймаються, як не загнати Путіна у глухий кут і дозволити йому вийти хоча б якимось обличчям із гри, але особливо непомітно, щоб хтось особливо дбав, як зберегти обличчя Порошенку. Політика досягнення компромісу шляхом тиску в пропорції 90/10 зберігатиметься. І я б на місці Порошенка давно поцікавилась, що вони думають з приводу його обличчя як партнера? Чи обличчя агресора важливіше?

- Не треба боятись пролонгації Мінських домовленостей. Пролонгація не така страшна, як поспіх. Не до кінця розумію істерики з приводу дедлайну, була б рада почути пояснення, з чим вона пов»язана. Набагато, як на мене, страшнішим є штучне, через коліно, пришвидшення їх виконання, або – ще гірше – звинувачення України, що саме вона зірвала політичний процес. Бо Мінські домовленості – не відкрию секрету – з самого початку були грою не на те, хто їх виконає, а на те, хто їх не виконає.

- З боку України було б дивно гарантувати виконання Мінських домовленостей, допоки Німеччина та Франція не гарантують, що вони не підуть на поступове зняття санкцій з Росії до того моменту, поки Мінські домовленості не будуть ПОВНІСТЮ виконані. З поверненням контролю над кордоном.

- Концептуально позиції Росії та Заходу щодо виходу з донбаського тупика збігаються: зробити все можливе, аби перевести діалог між Києвом та Москвою в діалог між Києвом та Донецьком і Луганськом. Так, Захід втомився від модерування і найближчим часом ми будемо змушені серйозно відповісти на питання: «чи потрібна нам його модерація?». І це питання значно складніше, ніж може здатись для деяких ура-патріотів. Бо варіант, коли Порошенко і Путін домовлятимуться тет-а-тет, можливо, не такий вже й виграшний. І чесно кажучи, я не знаю, що страшніше, переговори за участі Заходу, де ми можемо хоча б якось тиснути на Путіна з допомогою Меркель, чи кулуарні «тьорки» між Україною та Росією, які в історії незалежної України виливались в найганебніші договорняки?

Источник: УП

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: