Трек «Нуланд-Сурков»: дипломатія чи технологія?

Мовляв, на нас можете розраховувати: ми не зацікавлені у швидкому результаті імплементації Мінська ціною національних інтересів України.

І все наче йшло непогано, доки не з'явився і – головне – не закріпився діалог Вікторії Нуланд та Владислава Суркова. Спочатку цей формат просто дратував важливі кабінети в Україні (адже про Україну без України), потім почав серйозно насторожувати (зустрічі стали регулярними, а деякі лексичні звороти американської партнерки почали дивно нагадувати лексичничні звороти Суркова).

Американці ж у цей час розповідали про конструктивний діалог, що відбувається між Вікторією і Владиславом, і абсолютно не розуміли, чому в Києві на запити від Нуланд зустрітись не всі ключові десижнмейкери відразу реагували негайною згодою. Деякі закордонні дипломати почали жартувати, що завдяки регулярному контакту з Сурковим Торія не факт, що вирішить конфлікт, але хоча б покращить свою російську, яку вона якраз почала вивчати. Сказати Вашингтону, що в Києві є нерозуміння доданої вартості діалогу Нуланд з Сурковим – прямо й тим більше публічно ніхто з українського боку особливо не наважувався. Як-не-як американці багато Україні й допомагають, і отримати від Штатів титул «Міс невдячність» було б як мінімум немудро, а у випадку Нуланд ще й, можливо, недалекоглядно: у неї є шанс залишитись на хорошій посаді і при новій адміністрації. Були обережні спроби зарубати цей переговорний формат руками німців, теж не надто щасливих від вояжів Нуланд до Суркова, але, як бачимо, безуспішно.

І все це сприймалось як півбіди, доки миротворча активність Нуланд виглядала більше як її самодіяльність, але коли ці дії почали підкріплюватися відповідними заявами та інструкціями з Білого дому, то в Києві насторожились не на жарт. Справжнім холодним душем для української сторони стала зустріч Порошенка з Байденом у Нью-Йорку, коли останній де факто нав’язував лінію, відпрацьовану раніше Нуланд.

У ці дні у вищих кабінетах країни справжній шухер: мовляв найближчі тижні будуть критичними, на нас будуть тиснути небаченим тиском, і головне – що американці пресингуватимуть за компанію з європейцями. Хоча це було цілком очікувано: про те, що у Мінському процесі важливо досягнути прогресу до кінця року (де факто кінця терміну нинішньої адміністрації), американці почали відверто говорити з травня місяця. Хоча для чого їм потрібен прогрес ціною чергового вияву слабкості американського президента – досягнення прогресу на російських умовах- незрозуміло, оскільки це робить міжнародну президентську спадщину Обами ще більш сумнівною.

Очікуючи нової хвилі пресингу перед американськими виборами, у Києві нарешті почали чітко формулювати власні червоні лінії, серед яких – питання кордону (постійного спостереження з боку ОБСЄ і механізму повернення), виведення іноземних військ (пункт 10 «Мінська»), безпека виборів. Тепер головне – ці червоні лінії не менш чітко й переконливо аргументувати, залучивши на свій бік пул впливових міжнародних голосів.

Але справа не лише в червоних лініях. Дуже бракує з боку України аргументованого пояснення, які саме загрози приховує у собі повне виконання Мінських домовленостей на умовах Росії: як саме це може дестабілізувати та послабити Україну як державу. Бракує так само серйозного аналізу на тему того, що, власне, приховує в собі більшу загрозу для України як держави – реінтеграція України згідно з Мінськими домовленостями чи постійний навпізаморожений конфлікт (заморозити його толком ніхто не дасть). Фундаментальна різниця в баченні між Україною і Штатами полягає в тому, що навіть деякі щирі друзі і симпатики України в уряді США вважають, що українці занадто драматизують наслідки виконання «Мінська», і насправді нічого екзистенційно небезпечного для держави України «Мінськ» у собі не таїть.

Ну, і що стосується діалогу з Нуланд і Сурковим. Можна довго сперечатись у його доданій вартості. Тим більше що навіть ключовий аспект, який обговорювали ці чиновники і який стосується створення так званих безпекових бульбашок (security bubbles) по-різному оцінюється в Києві та Вашингтоні (хоча пілотне розведення озброєнь відбувається саме в тих населених пунктах, які пропонувались Нуланд у рамках ідеї створення безпекових бульбашок). Але можна однозначно стверджувати інше: якщо діалог з Нуланд задумувався Кремлем як технологія, яка мала б спровокувати серйозну недовіру в американсько-українських і частково навіть американсько-німецьких відносинах, росіянам це вдалось, і Суркову тут треба віддати належне.