Куди зникло ціле покоління українських артистів?

Нещодавно говорили з однією моєю доброю знайомою. Вона чимало робить для нашого суспільства, а також дуже любить і шанує «золоте покоління» артистів української естради, яке, як вона вважає, зробило величезний внесок у вітчизняну пісенну культуру. Але дивується, що в певний момент часу це покоління чомусь різко й одномоментно зникло з українського інформаційного простору.

Про причини цього «зникнення» говорити тут не буду – я вже писав про це неодноразово. Тема цих роздумів дещо інша – ейджизм, який у кожній професії сприймається по різному.

Хтось – доки він молодий, красивий і популярний намагається про це не думати і брати від життя все, що можна.

А дехто навпаки – сприймає зміни у своєму житті як справжню катастрофу і не може без сліз дивитися в дзеркало, бо не думав, що це також станеться з ним... Про які зміни йдеться? Давайте все по черзі.

Я з'явився на світ трохи запізно. Переді мною була когорта людей, буквально на кілька років старших від мене, які досягли свого творчого розквіту у вісімдесяті-дев'яності роки минулого століття. Наше телебачення тоді було значно демократичнішим і відкритішим до української культури, зокрема, до пісенної естради. Артистів того покоління любили щиро і віддано – причому всі – політики й господарники, військові та міліція, робітники й селяни.

Держава підтримувала своїх кращих артистів – існувало чимало фестивалів, конкурсів, концертів, культурних заходів, де збиралися повні зали шанувальників, а квитки коштували дуже дешево, або й взагалі для глядачів не коштували нічого...

Заведено говорити, що ці артисти – діти іншої, соціалістичної епохи. Бо потім стався злам. Розвал старої системи та великої держави, настали нові, жорсткі економічні принципи й умови життя. Це в першу чергу позначилося на українській культурі, яка перетворилася на ринок, а артисти в ній на товар з різним рівнем капіталізації.

Але головна біда полягала в тому, що цей ринок кимось було вирішено радикально зачистити та оновити...

Пізніше в Україні з'явилося вже абсолютно нове покоління артистів, – менш романтичне, але більш активне і прагматичне, добре адаптоване під вимоги безжального і денаціоналізованого шоубізнесу.

Не можна сказати, що це остаточно вибило з колеї старших колег – вони також призвичаїлись так чи інакше, зосередившись хто на сольних проєктах, хто на яскравих фестивалях близької їм тематики. Бо життя продовжувалось, фізичний ресурс був ще досить потужним та й у пам'яті людей це «золоте покоління» збереглося дуже добре. Надто вже яскравими і якісними були їхні пісенні хіти, які було важко забути.

І все б то нічого, якби країна не жила в такому жорсткому режимі, – постійні політичні потрясіння та економічні негаразди дуже швидко стирають з пам'яті навіть якісні спогади...

І от, повертаюся до розмови з моєю знайомою, яка обронила фразу, що, ніби то вони, сорокарічні, це, напевно, останнє покоління українців, які ще зберігають у собі прекрасний спогад про це «золоте покоління», яке сьогодні нараховує хіба що пару десятків імен. Бо інші вже у вічності...

Я знаю практично всіх людей цього «золотого покоління». Не просто знаю, а щиро люблю і знаходжусь із ними в контакті. Бо для когось писав пісні, з кимось ділив сцену і гримерну кімнату. Це мої друзі і колеги. Усе це справжні особистості – яскраві і неповторні, які несуть на своїх плечах тягар клятого поняття «ейджизм». У чому воно виражається? А в тому, що дуже рідко приходять пропозиції від радіо і телевізійних програм, що ці особистості практично не присутні в українському інфопросторі. А якщо і з'являються там, то в якійсь не притаманній для себе ролі. Що люди іноді запитують їх на концертах чи на вулицях, а куди ви пропали? Ми думали, що ви вже давно не співаєте...

Ні, вони не жаліються, вони все розуміють своїм розумом. Але не душею. Бо душа не може з цим змиритися, тому що є ще голос, майстерність і бажання, є досвід і уміння... Немає головного – соціального запиту!

Проблема в тому, що наше суспільство, до численних своїх пороків додало ще один – байдужість до покоління своїх попередників. До тих найближчих і найдорожчих, які ще вчора були вкрай потрібними і важливими для країни. Це принижує і ображає багатьох. Це викликає розгубленість і зневір'я. Це породжує відчуття самотності і непотрібності...

Але ж цього не має бути! Бо цього немає в інших культурах! Пару років тому, бувши в Чехії, я бачив по всій країні біг-борди Карела Гота з інформацією про його великий сольний концерт в найкращому залі Праги. Я бачив на телеекранах Ізраїлю артистів, які вже ледь тримаються на ногах від старості, але їх все одно чомусь запрошують на шоу, в тому числі до молодих людей. У США я відчув, з якою повагою в інформаційному просторі ставляться до «динозаврів» поп та рок-музики.

Що ж відбувається з нами? З нашим інформаційним простором? Чому ще за життя багатьох артистів відправляють в забуття? Ні не всіх. Я пам'ятаю, як у свій час «реанімували» пам'ять про Григорія Чапкіса. І коли його знову почали запрошувати на телебачення, на фестивалі й концерти – кажуть, від розчулення він плакав як дитина! Але ж саме це подовжило йому фізичне життя і у свої дев'яносто він ще мав сили танцювати та сидіти в численних журі!

Але ж це прекрасно, люди, коли серед нас живуть і дев'яносто і дев'ятирічні – це робить країну розумнішою і людянішою, це робить суспільство міцнішим і добрішим і витривалішим.

Можливо, тих, кому здається, що вони сьогодні «вхопили Бога за бороду» і спіймали свій хайп, не цікавить ця проблема, бо у них все добре. Їм байдуже до інших артистів. Так от я пророкую їм ще швидше і ще повніше забуття при житті. Бо що сіємо, те і пожинаємо!

А своїм дорогим колегам хочу сказати лише одне – викиньте геть ваші комплекси і сумніви щодо того, як ви виглядаєте або чим можете бути цікаві нинішнім. Ви завжди будете цікаві своєю неповторністю. Будьте впевненішими і активнішими, приймайте всі запрошення на зустрічі і телепрограми, на шоу і всілякі творчі альянси. І якщо ви думаєте, що це вже не потрібно вам, то це неправда! Це потрібно всій нашій країні, аби бути повноцінною і різносторонньою, щоби не втрачати зв'язок між поколіннями.

Щоби зберігати людяність і культуру.