Революція гідності: в ті дні ми відчули себе в епіцентрі історії

21 листопада 2013 року пам’ятаю дуже добре.

На той момент близько 50 людей в Київській «Свободі» (яку я тоді очолював) були під кримінальними справами за участь в акціях та протистояння репресивній машині Януковича. Майже весь час забирали нескінченні суди.

Весь 2013 рік спецгрупи ментів та провладних тітушкок організовували напади на наш актив. Позаду вже були протести проти ратифікації Харківських угод, Мовний майдан після ухвалення закону Ківалова-Колісніченка, жорсткі вибори 2012 року з битвами на округах, десятки акцій прямої дії та протистоянь на забудовах. Тривав четвертий рік боротьби із промосковським режимом Януковича.

Новина про те, що на Майдані почали збиратися люди була сприйнята однозначно і навіть буденно - треба йти. Просто тому, що будь-який протест мав рацію.

А далі був химерний тиждень. Якесь дивне відчуття непомітної, але нестримної трансформації. Локальний Євромайдан почав перероджуватись у щось значно вагоміше. 24 листопада - перший великий мітинг в Києві і перші сутички в урядовому кварталі. Початок акцій в областях. Брутальний розгін молоді в ніч на 30-те.

А далі - диво 1 грудня. Мільйони на вулицях. Неймовірне почуття живої національної єдності, яке неможливо описати і передати. Того дня ми відчули себе в епіцентрі Історії. Все було іншим - люди, повітря, будинки, сам Київ. Сумнівів не було - 1 грудня почалася Революція. Революція Гідності. Але то вже наступна історія. Яку нам ще належить завершити.