Око за око, а суддів за яйця?

Роботу судді недарма вважають однією з найважчих і найневдячніших. Подумайте хоч би про суддів нашого Конституційного суду, змушених навиворіт викручуватись, аби довести громадськості, що два протилежні за своєю суттю рішення насправді зовсім не суперечать одне одному. Або про суддю Зварича, який зараз страждає лише через те, що до його кабінету невчасно зайшли колядники. Або про безіменного служителя Феміди, якого, очевидно, для підвищення кваліфікації один з попередніх Президентів України, якщо вірити плівкам Мельниченка, рекомендував «підвісити за яйця на одну ніч». Його співрозмовник погоджується з такими методами удосконалення суддівської майстерності: «Ну, вони (судді – Ред.) – подонки». Співрозмовника Леоніда Кучми, до речі, нібито звали Віктор Янукович. Після цього, принаймні, зрозуміло, чому нова влада визначила реформу судоустрою одним зі своїх пріоритетних завдань…

Ну, але, зрештою, не про це. Робота судді взагалі – це суцільне вирішення дилем, які постають перед тобою щодня. Брати чи не брати гроші за те чи інше рішення, приміром. І якщо так – то скільки. І у кого. І де (ми ж пам’ятаємо про вже згаданого суддю Зварича, який пустив колядників у власний кабінет, а зараз – спостерігає за матчами улюблених «Карпат» не з трибун львівського стадіону «Україна», а по телевізору з місця, куди краще не потрапляти…)

Постають перед нашими суддями і дилеми іншого характеру. Наприклад, якщо вже перед тобою сидить винна людина, то яку статтю Кримінального, приміром, кодексу щодо неї застосувати. І яку міру покарання обрати. А це ж бо так складно! Гадаю, ніхто не буде заперечувати проти того, що життя-буття наших суддів необхідно максимально спростити.

Приміром, більшої частини таких дилем позбавлені судді судів шаріату, які активно використовують на практиці так званий принцип таліона. Цей принцип в загальних рисах повторює старозавітну максиму «око за око, зуб за зуб». Себто міра покарання за злочин повинна точно відтворювати шкоду, спричинену цим злочином.

В Саудівській Аравії, приміром, цей принцип дуже часто застосовують у судових процесах про нанесення тілесних ушкоджень. Там нікого не здивуєш вироком, згідно з яким засудженому потрібно виштрикнути око або зламати руку. От зараз суддя з тамтешнього міста Табук шукає хірурга, який виконав би вирок на одному громадянинові, який завдав іншому громадянинові травм, які призвели до того, що цього другого громадянина розбив параліч. Який, запитаєте, вирок? Звичайно, проведення хірургічної операції, яка б паралізувала кривдника, але зберегла б йому «решту» його здоров’я у повному обсязі. На разі ніхто з тамтешніх лікарів не зголосився провести таку операцію, але ж пошуки тривають…

Дикуни, скажете ви? То, може, нагадати, політикум і суспільство якої країни минулого року шалено підтримували ідею хімічної кастрації педофілів, а в ідеалі – і всіх ґвалтівників? Отож бо.

Менше з тим, запровадження такого принципу в українському судочинстві могло б призвести до найнесподіваніших наслідків. Приміром, уявити собі ситуацію: в далекому шахтарському містечку хлопчина увечері зовсім трошки б’є випадкового перехожого і відбирає у нього хутряну шапку. Згідно з теперішнім правом, йому б дали три роки колонії, і все – життя юнака зламане. А от якби наш суд керувався принципом таліона, цьому громадянинові поставили б у залі суду пару фінгалів і синець на ребрах, ще трохи згори додала б бабця бідолахи, у якої судові пристави відібрали б стільки домашнього начиння, що хутряну шапку можна було б купити. Зате життя і кар’єра молодої ще людини врятовані! Хлопчина може стати хоч автогонщиком, хоч космонавтом, хоч Президентом!

Йдемо далі. Наприклад, влада не може визначитися, як карати президентського охоронця, який трохи перестарався, знешкоджуючи журналіста, що біг за главою держави зі штативом напоготові. Таліон каже: зібрати телекамери, і хай інший амбал накинеться на нашого охоронця, зіб’є його з ніг, заламає руку і натисне на очне яблуко – перед мільйонами українських телеглядачів. Фізичної шкоди людині від того практично ніякої, зате кожен український охоронець відтоді перед тим, як накинутися на журналіста подумає про ганьбу, яка його чекає на всіх телеканалах країни. А що робити? Якщо до цих гевалів не доходить, що мирних людей бити не можна, то сподіватимемося, що страх зганьбитися перед іншими пацанами буде дієвішим чинником стримування своїх емоцій.

Вкрав у держави сотню гектарів землі під маєток? Найсправедливіший суд у світі мало того, що забере у тебе вкрадене, так ще й присудить до кінця життя проживати на дванадцяти квадратних метрах. З усією родиною. Адже, коли землю крав, то про своїх кревних думав, а як розплачуватися, то «син за батька не відповідає»? Так не вийде. Щось не подобається? То нагадаємо, що «нормальний» суд шаріату за крадіжку не став би відміряти якісь квадратні метри, а постановив би просто конфіскувати все майно й відрубати крадієві руку…

А ще – згідно з принципом таліона можна було б нарешті ввести дієву відповідальність за порушення політиками своїх передвиборчих обіцянок. Згадаймо, як на тисячах білбордів Віктор Ющенко ніс обіцянки віддати «бандитам тюрми», а п’ятьом мільйонам українців – п’ять мільйонів робочих місць, як Юлія Тимошенко несла з рекламних площ вість про повернення вкладів «Ощадбанку» та інші атрибути «Українського прориву», як Віктор Янукович обіцяв «покращення життя вже сьогодні» та «порядок і благополуччя». Нинішнє право цілком дозволяє всім цим достойникам забути про свої обіцянки хоч одразу після обрання у владу: адже все одно до наступних виборів все одно будуть придумані нові слогани, нові «фішки», нові обіцянки. Зате покарати політиків за зраду своїх слів може принцип таліона. Якби кожен брехливий політик усвідомлював, що для участі у наступних виборах йому потрібно буде власним коштом розмістити тисячі білбордів, замовити сотні рекламних роликів зі своїм «фейсом» і підписом «Брехун», вони б сім раз подумали перед тим, як вішати своєму електоратові на вуха локшину у вигляді завідомо невиконанних обіцянок. І хай той, хто назве цей підхід несправедливим, першим кине у мене камінь.