Сифіліс у мавзолеї, геморой у Кремлі, тероризм у метро…

Те, що любов буває злою, знають, мабуть, найостанніші романтики. Те, що любов може бути сліпою, також відомо всім без винятку, а от про те, що любов може закінчитись на цвинтарі, більшість намагається не заморочуватись. А варто було б. Особливо коли йдеться про дружбу і кохання між «братніми» народами. І особливо в світлі реінкарнації шаленої пристрасті на фоні газової труби.

Так вже повелося, що в Україні серед мільйонів нормальних, адекватних і розумних людей завжди чомусь знаходяться ті, які в силу певних обставин можуть відчувати себе повноцінними та щасливими, лише будучи чиїмись підстилками. Мало того, ті підстилки також в силу певних обставин дуже часто опиняються на гребені української політики і, як це не прикро, обживають владні кабінети. У цих підстилок є кілька бажань. Перше і закономірне – це возвеличення себе, друге – банальна нажива, і третє – це створення такої реальності, коли перше і друге можна отримувати лише через перманентне самоприниження і плазування перед господарем. Той господар зазвичай розглядається чомусь в північно східному напрямку і ніколи не в західному чи південному. Мабуть, звичка…

Якщо заокруглити весь цей складний та заплутаний діагноз, від якого Мазох із Фрейдом лише розвели б руками, то класифікувати його все-таки доведеться звичайною недоумкуватістю. Без пафосу і складних психіатричних термінів. Нічого особливого, шановні. Жодного свинячого грипу, жодного гепатиту Б, раку мозку чи, боронь Боже, глистів. Всього лиш шарік заскочив за ролик і попав не в ту ямку і перетис не той капілярчик. Все. Бо інакше пояснити те, що твориться у таких шановних мозгах, неможливо. Навіть крізь призму великої втомлюваності чи складних життєвих перепитій.

Чесно кажучи, у якийсь історичний момент мені здалося, що навіть у наших шановних підстилок реальність зненацька візьме гору над хворобою і шляхом еволюційних потуг вони також навчаться шанувати та любити свободу, цінувати свій народ, пишатися своєю батьківщиною і любити в ній самих себе. В якусь мить я навіть повірив, що таке справді можливо. Що всілякі балачки про якийсь ЄЕП чи слов’янський союз – це такий самий маразм, як і воскресіння Леніна.

В принципі воно можливо б так і було, якби не... Але про «Не» не сьогодні. Про «Не» можна говорити багато і довго – це окрема тема. Мене ж цікавить питання, до якого ми наближаємось семимильними кроками – втрата української державності. Нині як ніколи ця можливість може стати реальністю «вже сьогодні». І не завдяки комусь чи чомусь, а всупереч. Всупереч здоровій логіці, всупереч історичним закономірностям, всупереч бізнес-інтересам, всупереч бажанню народу, всупереч усьому тому, на що можна в тверезому стані обпертися. А завдяки… всього лиш хворобливим комплексам малої зграйки калік, які не уявляють свого існування без пана, ланцюга, будки, наручників, камери і параші… Субстанції, яку за новою модою нині вже називають союзом братніх слов’янських народів. Таким самим, як і союз совєтських республік, тільки хворий на дистрофію. Де не 14 знизу і один зверху, а лише двоє. І всі роблять вигляд, що їм від цього добре.

Що у цьому братнього і, особливо, слов’янського – це вже окреме питання. Бо якщо в слов’янськості, скажімо, білорусів сумніву нема, то росіянам треба ой як попріти, щоб свої раскосі оченята та половину ісламського населення підтягнути під слов’янський стандарт. Чим закінчилась слов’янізація чукчів, ми вже бачили. У що виливається та сама слов’янізація чеченців і татар, бачимо нині. Тепер ще залишилось побачити, чим закінчиться слов’янізація Росії загалом… Щось мені підказує, що повним її розвалом. І це лише питання часу.

Політичні проекти і маніпуляції – це добре і весело, але змінювати групи крові, вливаючи замість першої-плюс третю-мінус, лікарі не рекомендують. Кажуть, закінчується летально. Адептам третього Риму це, звісно, по барабану. Але нам, яких знову насильно хочуть в цей гребаний Рим запхати, має бути таки не байдуже. Любов когось до когось – це дуже гарно, але перш ніж віддаватися, може все-таки краще попросити показати довідку від лікаря. Часи не певні. Хвороби, болячки всілякі - сифіліс у мавзолеї, геморой у Кремлі, тероризм у метро… хтось хоче такої любові? А газ мине, навіть не встигнеш покурити… і жити доведеться з одним каліцтвом…

Не знаю як ви, але я дуже б не хотів одного прекрасного ранку їдучи в метро на роботу перетворитися в фарш тільки через те, що мій президент до смерті закоханий в сусідського царя і ходить з ним на один союзний горшок. Я би дуже не хотів, щоб моїх друзів і дітей тягнули до союзного царського війська захищати маразматичні забаганки на Кавказі і в Україну знову потяглися цинкові труни з чужої війни. Може комусь, хто мріє красти з газового краника конвертовані гроші, така перспектива видасться привабливою, але мені ні. Я не хочу вчити історію свого народу по заборонених і привезених контрабандою книжках, бо свої редагують царські правдолюбці, не хочу молитися канонізованому кегебістом царю Ніколаю і не хочу, щоб мої діти виростали яничарами і манкуртами лише тому, що якийсь небритий нацмен вирішив, що українці не мають права на своє минуле і своє майбутнє. Я багато чого не хочу, бо я до цього не звик і звикати не буду…

Нині ми переживаємо дивний період реінкарнації давно померлих злих духів. Про їх існування ми давно забули, але вони, виявляється, є. Як би цинічно це не звучало, але так навіть добре. Бо свобода і позитив завжди розслабляють, і тоді з’являється канабіс, гриби та абсент. А от проблеми і небезпека, навпаки, спонукають до творчості. А творчість, як і праця, самі знаєте, робить мавпу людиною. Зробити з підстилок мавп, а потім людей, нам навряд чи вдасться, але вказати їм їхнє місце, думаю, нам під силу…