Ми ще не розгромлені: у нас самих наша вічна весна

У світі, де кров праведних, героїв і мрійників ллється понуро й безглуздо.

Де душогуби та ошуканці не соромляться виявляти свою песиголову сутність.

Де страх повзе чорними спазмами і стискає горло, а мужність покидає найсміливіших.

Де чесність та відвертість стали марудним ремеслом блазнів.

Де добрі, щирі та скромні люди навіки приречені бути безпритульні серцем.

Де безпредметний культ терпіння і жертви дусить героїзм в ембріональному вигляді.

Де зранену правду і твердість присяги душить безхребетна риторика і порожні погрози.

Де виродки з волохатими серцями та рівнем інтелекту, як у трамвайної рейки, тріумфують з постійністю, що присоромлює гравітаційні константи.

Де найкращі сподівання сповиваються бур'янами реальності та проростають отруйними квітами брехні та корупції.

Де океан керованої протоплазми спокійно і без метушні переважить будь-яку пасіонарну істерику.

Де ти приречений бути свідком величних задумів, що з прикрою регулярністю провалюються під лункі аплодисменти різної погані.

Де скромні ангели, готові до атаки й оборони водночас, падають розстріляні в спину на темні левади смутку.

Де ватна інертність, чорна райдуга відчаю і німби доларового кольору спопеляють мирну надію.

Де легше задихнутися жахом прийдешнього, аніж вирватись з лабіринтів смутку.

І попри це - ми ще не розгромлені.

Тільки там, у нас самих, наша вічна весна.

Вона йде до нас із глибини віків, щоб попри ніч здобути день.