Санкції – інструмент, але не панацея

Попри серйозні внутрішньополітичні тертя і запеклі дискусії експертів, які періодично виникають в західних демократіях, санкції щоразу продовжуються, а періодично, після чергового геополітичного загострення, й поглиблюються. Втім, незважаючи на те, що російську економіку реально штормить від санкцій, існують обережні застереження – мовляв, пік проблем припав на 2014- 2016 роки, нині ж найбільша турбулентність позаду, а 400 мільярдів золотовалютних резервів – найкращий гарант стабільності.

Тим часом, цікаво нагадати, що застосування економічних санкцій проти Кремля вже неодноразово апробовувалось у новітній історії – втім, результати цього були доволі суперечливі.

Експортний нафтопровід «Дружба», ініційований у 1959 році урядами СРСР, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та НДР, був розрахований, з одного боку, на продаж нафти в Європу за цінами вдвічі нижчими ринкових, а з другого – на тісну технологічну кооперацію з Заходом. Компресорні станції для перекачування нафти та сталеві труби великих діаметрів планувалося закуповувати в розвинених західних демократіях (40 % всіх труб великого діаметру, необхідних для реалізації проектів 7-ї п’ятирічки в СРСР, накуповувались в ФРН та Швеції; відповідно до угоди 1960 року між СРСР та Італією, остання упродовж 5 років отримувала безоплатно поставки сирої нафти в обмін на виготовлення дефіцитних труб).

Така тенденція викликала закономірні перестороги на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні, де розуміли небезпеки кооперації між СРСР та Європою через перспективи політичного тиску.

Так, коли у 1962 році західнонімецькі фірми зобов’язались поставити до СРСР 163000 тонн труб великого діаметру на загальну суму 28 мільйонів доларів, США спробували заблокувати цю угоду. Спершу було задіяно механізм створеного в 1949 році Координаційного комітету з експортного контролю, який складав переліки товарів і технологій, що не підлягали передачі чи продажу країнам «східного блоку». Коли комітет не зміг ухвалити заборону, Вашингтону довелося запустити механізми НАТО: 21 листопада 1962 року Рада НАТО ухвалила резолюцію, яка рекомендувала державам-учасницям припинити експорт трубопрокату до СРСР. Уряд ФРН підкорився резолюції, попри скандал в парламенті, проте ембарго не тривало надто довго. Велика Британія та Італія сприйняли резолюцію як рекомендаційну та виконали заявлені раніше об’єми поставок труб до СРСР, а не-члени НАТО Швеція та Японія просто проігнорували резолюцію.

Коли поставки радянської нафти до Європи перестали бути критичними наприкінці 1970-х років, розгорнулася експансія трубопроводів, що транспортували природний газ (вперше радянський газ доправлено до Західної Європи ще 1968 року). Однак справжній переворот на європейському ринку мав зробити газопровід Уренгой-Помари-Ужгород довжиною майже 4500 кілометрів, який мав утричі збільшити радянський потенціал експорту газу. Враховуючи економічний спад і 25 мільйонів безробітних робітників, конкуренція, що розгорнулась між підприємствами з ФРН, Італії та Франції за радянські замовлення була вражаючою. Загальну суму поставок (обладнання для компресорних станцій, труби широкого діаметру, високоякісний сталепрокат) фахівці оцінюють близько 5 мільярдів доларів. При цьому без зайвого галасу Рада НАТО у 1966 році скасувала резолюцію про ембарго на експорт труб.

У США спробували задіяти механізми блокування поставок продукції та технологій до СРСР через Координаційний комітет з експортного контролю, Міжнародну енергетичну агенцію (IEA), Організацію економічного співробітництва і розвитку (OECD) та Північно-атлантичний альянс. Коли ці механізми не спрацювали, у грудні 1981 року президент США Рональд Рейган підписав указ про заборону експорту до СРСР технологій нафто- і газовидобутку та транспортування; у червні 1982 року санкції було розширено, включаючи європейські підрозділи американських підприємств. Характерно, що міністри закордонних справ Європейського економічного співтовариства (попередник ЄС) оприлюднили спільну заяву, в якій засудили американські санкції.

Уряди Великої Британії, Франції, ФРН та Італії дозволили своїм підприємствам виконувати законтрактовані СРСР обсяги поставок; кредитування будівництва компресорних станцій здійснювали німецькі банки; унікальну гусеничну техніку поставляли японські фірми.

Газопровід Уренгой-Помари-Ужгород розпочав роботу в січні 1984 року.

Успішно працює й понині, складаючи чи не найцінніший компонент української газотранспортної системи – поки на повну потужність не включилися проекти російського Газпрому «Північний потік-2» або американського Газпрому – «Тримор’я». До цього моменту залишилося чекати років зо п’ять.