Історичні паралелі: апетити імперій завжди зростають

Билинну спадщину заведено ділити на декілька циклів. Один ‒ «київський», той, що про богатирів і ратні подвиги. Інший ‒ «новгородський» ‒ той, що про побут, купців і багатство. Але якщо Ілля Муромець загине в сутичці з монголами на річці Калці, то купцеві Садку шансів не залишить Москва.

Новгородська республіка проіснувала майже три з половиною століття. Простягалася від Білого моря до Волги, від Балтійського моря до Уральських гір. Одна з небагатьох земель, що зуміла уникнути розорення монголо-татарами. Саме тут було віче ‒ реальна форма середньовічної демократії, коли на всі ключові посади люди обиралися, а не призначалися.

Капітал був основою влади, а не навпаки. У якийсь період це спричинило зародження протоолігархів, які лобіювали свої креатури на головні посади. Але при всьому цьому Новгород був позбавлений родових плям абсолютизму: влада була складною системою стримувань і противаг між виборними князями, архієпископом, посадником, тисяцьким і старостами. Віче вирішувало питання війни та миру, долю законів, величину податків і визначало те, хто очолюватиме республіку.

Новгород був справжнім торговим «вікном в Європу», прорубаним задовго до Петра. Саме тут могла з'явитися четверта східнослов'янська ідентичність: поряд із сучасними Україною, Білоруссю та Росією. Якби не Москва.

Приводом для першої московсько-новгородської війни стала спроба Новгорода запросити єпископа у Києва, який в ту пору в церковному питанні замикався на Константинополь. Як підсумок – Іван Третій звинуватив новгородців у зраді, 1471 року розбив їхні табори в битві на річці Шелонь і захопив місто.

Наступні сім років незалежність Новгорода урізалася Москвою. Судові функції перекочували завойовникам, частина земель була відірвана на користь загарбників. У 1478 році частина новгородської еліти оголосила Івана Третього володарем міста, давши йому привід для нових завойовницьких походів. Того ж року незалежний Новгород впав.

Вічовий дзвін був вивезений до Москви. Віче скасоване. Прихильники незалежності ‒ переселені, відправлені в монастирі або вбиті. Місто стало частиною Московського князівства. Втім, через 90 років ‒ у 1570 році ‒ підозри Івана Грозного в «пропольських» настроях міста стали приводом для чергового походу на Новгород. У результаті місто грабували шість тижнів.

«Потім були страти, що тривали до 15 лютого. За повідомленням руської повісті про розгром Новгорода, Іван велів обливати новгородців запальною сумішшю і потім, обгорілих і ще живих, скидати у Волхов; інших перед утопленням волочили за саньми; «а жен их, мужеск и женск пол младенцы» він наказав «взяху за руце и за нозе опако назад, младенцев к матерем своим и вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду». Священиків і монахів після знущань забили киями і скинули туди ж. Сучасники повідомляють, що Волхов був заповнений трупами; жива легенда про це зберігалася ще в XIX столітті. Новгородський літописець розповідає, що були дні, коли число убитих досягало півтори тисячі; дні, в які били 500-600 осіб, вважалися щасливими».

У російських підручниках історії ці процеси називають «приєднанням».

Новгород зник. Сьогодні це невеликий за значенням обласний центр. Жодних амбіцій. Ніякої ідентичності. Від минулої величі залишилися лише стіни.

Історичні паралелі умовні, але наочні. Апетити імперій завжди зростають. Будь-яке пограниччя ‒ в зоні ризику. Зміна орбіти сприймається як загроза. Претензія на самостійність ‒ як привід для війни. Недоліки демократії ‒ продовження її переваг. Закриті структури здатні користуватися слабкостями відкритих. Деякі війни програються назавжди.

Нічого не нагадує?