Битва за Рим: значення «вічного міста» на геополітичній шахівниці сучасності

Протягом багатьох століть місто Рим було центром світових політичних процесів: у Стародавні та Античні часи в якості столиці Римської держави, у Середні віки і Ранню Нову добу — центр Папської області, а отже і римо-католицької церкви, у Пізній Новий період та Новітню (сучасну) історію — столиця Італійської держави і місце знаходження Держави Ватикан. Коротше кажучи, Рим довгий час, у повному розумінні, був єдиним політико-релігійним центром Західної цивілізації.

Не дивно, що Рим, в якій би якості він не перебував, з огляду на свою політичну значущість та розвинену культуру, в усі часи приваблював до себе як мирних мандрівників, талановитих людей й простих паломників, так і відвертих завойовників. Прикладами останніх, які або мали наміри захопити Рим, або втілили ці наміри в життя, можуть служити Пірр, Ганнібал, Спартак, Аларіх I, Верцингеторикс, Аттіла та інші видатні історичні особистості.

Варто зазначити, що свого часу серед української політичної та військової еліти також були приклади для наслідування. Так, згідно літопису С. Величка (XVII – XVIII ст.), гетьман Війська Запорозького Б. Хмельницький, під час звернення у 1648 р. («Білоцерківський універсал») до українського народу щодо воєнної кампанії проти Речі Посполитої, ставив за приклад для наслідування давнього полководця Одоакра (у 476 р. після усунення імператора Ромула Августа проголосив себе королем Італії), називаючи останнього та людей, яких той очолював, «давніми предками» і «старобутніми русами», надихаючи їхнім приміром для звершення аналогічної звитяги українське козацтво.

Однак, якщо Рим колись вважався «центром світу» та прикладом експансії як на Європейському, так і на сусідніх континентах, яку той здійснював на світанку свого існування, то з часом «вічне місто» хоча і мало політичне та сакральне значення, однак поступово почало втрачати свою значущість. Навіть у модерну добу Рим, будучи столицею Італійської Республіки, країни-члена «Великої сімки», Європейського Союзу і НАТО, на території якого, як вже було сказано вище, перебуває Святий Престол, все ж не являється тим єдиним центром, яким він був колись. Адже політична метрополія Заходу вже давно перенеслася та розділилася між такими містами-центрами як Вашингтон і Брюссель, а західнохристиянська церква, у свою чергу, вже кілька сотень років не є єдиною, а отже Рим, місто, на території якого знаходиться Апостольська Столиця, не розповсюджує свій вплив на всю Європу.

Попри деяке зменшення політичного та сакрального значення «вічного міста» в сучасну епоху, особливо у порівнянні з давніми часами, Рим, як і Італія в цілому, й надалі займають неабияку вагу не лише на Заході, а й на загальносвітовій арені. Перш за все, варто взяти до уваги політичну площину, яка надає сучасній Італійській Республіці авторитетного значення, а саме — членство у провідних західних уніях та альянсах.

Так, беручи за приклад членство в ЄС, Італія (на території якої, до речі, у 1957 р. було підписано Римські договори — основоположні євроінтеграційні угоди щодо створення ЄЕС і Євратому) серед країн-членів за площею державної території та за кількістю населення займає доволі високі місця (сьоме і четверте відповідно), що робить цю середземноморську країну неабиякою вагомою. Останній фактор (населення) відіграє особливу роль для авторитетності Італії в Європі, адже вона є однією з чотирьох країн ЄС, які мають найбільшу кількість голосів в такій інституції як Рада ЄС — частини законодавчого органу, повноваження якого, окрім багатьох інших (законодавча діяльність, кадрова політика, ведення переговорів щодо укладання міжнародних договорів, бюджетна політика тощо), включає прийняття рішення щодо санкційної політики ЄС (що, до слова, є надзвичайно актуальним питанням для України в розрізі агресії проти неї з боку Росії). Важливою Італія є й у вирішенні інших важливих питань об’єднаної Європи, серед яких можна назвати політичні, економічні, міграційні та інші проблеми Євросоюзу.

Тож не дивно, що факт здобуття на парламентських виборах в Італії у 2018 р. перемоги такими партіями як ультраправа «Ліга Півночі» і популістський «Рух п’яти зірок» та, як результат, формування чи не першого популістського уряду у Західній Європі, на чолі з Дж. Конте, дещо стривожив очільників Європейського Союзу. Так, президент Європейської комісії Ж.-К. Юнкер, відповідаючи на питання, заявив, що ЄС, у випадку гіпотетичного виходу Італії зі складу останнього, не витримав би цього та підкреслив, що Європі потрібна Італія та Італії потрібна Європа.

Щодо НАТО, то і для цього військово-політичного блоку Італія відіграє надважливу роль. Тут головним чином відіграє геополітичне розташування Республіки на Європейському континенті. Знаходячись у самому серці Середземноморського регіону, Італія завжди була цінним членом Альянсу. Так, ще в часи «холодної війни», такі італійські острови як Пантеллерія і Лампедуза були перетворені в опорні військово-морські бази Сполучених Штатів Америки. А після закінчення міжблокового протистояння, Італія, в період югославських війн, з огляду на близьке розташування до Балкан, оголосила регіон зоною своєї відповідальності у рамках НАТО.

У сучасних світових політичних процесах, особливо щодо питань миру, важливу роль відіграє й Держава Ватикан на чолі з Папою Римським. Так, Святий Престол неодноразово намагався бути посередником між протиборчими сторонами. Останніми прикладами можуть служити погодження Ватикану стати посередником у врегулюванні політичної кризи у Венесуелі, яка спалахнула на початку 2019 р., та заклик Папи Римського Франциска у квітні-місяці до лідерів Південного Судану щодо виконання сторонами мирної угоди та не повернення до стану громадянської війни (останній факт особливо відомий тим, що Папа Франциск під час свого звернення до південно-суданських лідерів, став перед ними на коліна і поцілував їм ноги, що неабияк підкреслило щирість його закликів).

Цілком зрозуміло, що, враховуючи важливість Італії та Риму в епоху зростання нової напруженості на планеті, очільник Російської Федерації В. Путін на початку липня 2019 р. здійснив офіційний візит до Італійської Республіки й, зокрема, до Апостольської Столиці. Час було обрано більш ніж вдало, адже, по-перше, уряд Італії, як вже було сказано, сформували популісти, які давно виступали проти зняття санкцій з Росії, по-друге, президентом Європейського Парламенту став італієць Д.-М. Сассолі, який, у свою чергу, замінив іншого італійця на цій посаді А. Таяні, що також враховують у Кремлі, по-третє, це факт ухвалення напередодні візиту Парламентською асамблеєю Ради Європи резолюції, яка повернула право голосу російській делегації в Асамблеї, що, таким чином, повернуло Росію до ПАРЄ. Таке зовнішньополітичне тло з тенденцією на зняття з РФ санкцій та ще й без жодного виконання останньою умов, неабияк надихнуло путінський режим до посилення зовнішньополітичного наступу в Європі, на шляху до чого Італія може виконати роль досить зручного для дипломатичного ривка трампліну.

За підсумками зустрічі Путіна та Конте можна зробити висновок, що певного успіху візит таки досяг. Так, італійський прем’єр-міністр, після завершення зустрічі, заявив, що Італія працює над  скасуванням європейських санкцій проти Росії, зазначивши, що відносини між обома країнами є у «чудовому стані» й навіть назвав Путіна своїм другом.

Після зустрічі з представниками світської влади, В. Путін одразу ж взявся за налагодження контактів з представниками католицького духовенства, а саме з Папою Римським Франциском. Згідно офіційного повідомлення Ватикану, понтифік і лідер РФ, під час аудієнції (бесіда проходила за зачиненими дверима), окрім інших тем, обговорили ситуацію в Сирії, Україні та Венесуелі, а Папа Франциск висловив «щире і неймовірне задоволення» від зустрічі з Путіним.

До речі, російські політичні і духовні лідери вже далеко не вперше за останні кілька років промацують ватиканський ґрунт. Так, згадана зустріч Путіна з Франциском є вже третьою за рахунком (перша і друга були у 2013 і 2015 р. відповідно). Також варто згадати й про зустріч у 2016 р. Папи Римського Франциска з московським патріархом Кирилом (першою в історії) на Кубі, яка відбулася незадовго після погрози останнього на адресу Вселенського Патріарха Варфоломія I розколом, у випадку якщо Українська православна церква Київського патріархату отримає канонічний статус. А вже після завершення процесу канонізації УПЦ (КП) наприкінці 2018 р. голова РПЦ Кирило написав Папі Римському листа з закликом  «захистити вірян в Україні» від «втручання лідерів світської української держави у церковні справи».

У розрізі усього цього завжди є важливою реакція українського суспільства на спроби Росії знову ввійти у європейську політику. Так, українська громада Італії виступила проти офіційного візиту Путіна до італійської столиці з гаслами зупинити путінську агресію в Україні та закликами до італійських політиків щодо проявлення солідарності у відстоюванні інтересів України. Правильним кроком слід вважати й здійснення дводенної зустрічі (5 – 6 липня 2019 р.) Папи Римського Франциска з предстоятелем Української греко-католицької церкви Святославом (Шевчуком) та очільниками окремих дикастерій Римської курії на тему ситуації в Україні. Відомо, що УГКЦ зацікавлена у визнанні її патріаршого статусу, однак через наявні перепони, серед яких, зокрема, і російський фактор, це питання навряд чи вирішиться найближчим часом, що зайвий раз підкреслює вплив РФ й на римо-католицьке релігійне керівництво, яке знаходиться у Римі.

Підсумовуючи вище викладене, можна констатувати, що офіційний Рим, як у давні часи, проте, можливо, в дещо меншому масштабі, відіграє важливу роль у сучасних геополітичних процесах. З огляду на те, що Італія, особливо після останніх парламентських виборів, має особливі погляди на відносини з Росією та через наявні тенденції в Європі до послаблення санкцій по відношенню до російського авторитарного режиму, останній вміло користається ситуацією, що склалася. Використовує Кремль й релігійну складову, де католицька церква, центр якої знаходиться на території Риму, відіграє вагому роль у суспільному житті Заходу.

Тому варто визнати, що Україна та Європа, як і решта світу, входять до нової реальності. Є велика ймовірність, що ті фундаментальні принципи, які були закладенні після Другої світової війни, з часом будуть зведені нанівець. І така країна як Росія, яка ще 2014 р. європейською і світовою спільнотою, включаючи Італію, була визнана агресором, зможе у повній мірі бути реабілітованою, без виконання жодних вимог, які були на неї накладені. Лишається сподіватися, що у представників Вільного світу вистачить здорового глузду не вестися на різного роду російські авантюри й світове співтовариство надалі залишатися солідарним у своїй боротьбі проти агресії та диктатури, яким точно не місце у сучасному світі. Битва за Рим триває!