Листи з окупованого Луганська. Синдром раптової смерті

Я подзвонила колезі з колишнього життя. Зазвичай ми зідзвонюємося, коли є якісь пропозиції про роботу, і без зайвих слів приступаємо до справи. Зручно, коли є ті, з ким можна прямо поговорити про потрібне.

Колишня колега приголомшила одразу: «Може, ти знаєш, Валя влітку померла».

Валя – це інша колега з нашого відділу і моя ровесниця. Той вік, в якому про смерть говорять як про ранню.

Нібито нічого, пов'язаного з війною: прихопила підшлункова, прооперували, два дні в реанімації – і смерть.

Жодних прив'язок до війни. Але в моїй побутовій вибірці знайомих, які померли за останніх два роки, це четвертий випадок раптової смерті.

Напевно, хтось зможе захистити наукову роботу про цей синдром раптової смерті серед людей, які пережили те літо в Луганську. Може, хтось виграє грант на дослідження цієї теми. Але люди йдуть, ніби в них закінчуються резерви організму. Ніби всі сили було кинуто на те, щоб вижити того літа. А на це, відносно мирне життя, сил і хоч якогось запасу адаптивних здібностей не залишилося.

Раїсочка була однокласницею мого батька. Такий собі живчик у свої під сімдесят. Шила всій окрузі – її маленький бізнес. Маленька, сміхотлива, товариська. Знала все про всіх, охоче ходила на поминки, ні з ким не сварилася. У свої трохи за шістдесят, коли залишилася вдовою, прийняла назад першого чоловіка, з яким вони дружно жили у крихітному будиночку, повитому виноградом.

Взимку вона шила, влітку поралася на грядках. Так живуть у нашій окрузі майже всі. Війну сприйняла з повним подивом. Бігала в льох, без світла чавила сік з винограду і закривала помідори про запас – так теж робили тут майже всі.

Якось мама попросила, щоб я зайшла дізнатися, як вони. Зв'язку тоді не було. Жінка вийшла до мене із синіми від винограду руками, обняла мого сина і залишила відбитки рук на його білій футболці.

Поговорили: як вони, як ми. Однаково – сиділи в підвалах, жили без води, світла і зв'язку, чекали на тишу. На прощання вона винесла нам горіхів і винограду, передала привіт мамі. Зустріч, яких сотні.

А через місяць я бігла додому – не встигла виїхати до першої дня, довелося повертатися додому пішки. Транспорт тоді ходив погано. Я бігла і щулилася – різко похолодало.

Попереду йшла процесія гарно вбраних – дивно, як на той час, – людей. У цій компанії я впізнала Раїсоччиного Миколку – маленького, як і вона сама. Я наздогнала його і пожартувала: «Зі свята?».

Виявилося, з похорону Раїсочки. Їй раптом стало зле, лягла, пролежала день. Він був із нею, приносив чай. А потім вона попросила його відпочити трохи. Він ліг, а вона померла.

Поховали наступного дня – світла, зв'язку не було. Лікаря не викликали. Сусіди припускали, що інсульт.

Сміхотлива Раїсочка померла без попередження і хвороби, і чоловік впав у запій. Нікого не впізнавав. Інколи виходив купити щось поїсти і неодмінно – випити. Я досі не вірю, що її немає. Не хворіла, не скаржилася, не сумувала. Ніби закінчилися сили. Поки бігала в льох – жила, а потім раптово втомилася.

Ніхто з тих, хто помер потім, не був за чи проти когось. Усі – проти війни. Усі боялися обстрілів і ховалися. Вмирали від різного – інфарктів, загострень хронічних захворювань, інсультів. Раптово, стрімко.

Життя останніх два роки вносить дивовижні корективи. Оптиміст би сказав – додає «драйву». Мій знайомий у свої за сімдесят регулярно їздить провідувати два замкнених будинки сестри, яка виїхала до дітей. Встає раніше, їде на край міста, потім назад.

Його сестра, як і сотні людей похилого віку, їздить провідувати дітей, які виїхали з Луганська. Доба шляху, піші переходи блокпостів і ліній розмежувань. Сумки, ризики, втома. Довгі дороги, збори в нові переходи.

Заради пенсій люди стоять по шість і більше годин у чергах, біжать зрання через міст на Станицю, б'ються не на життя, а на смерть перед банкоматами. Все це косить слабших, старих, хворих.

Людей вбивають не тільки війна чи обстріли, а все разом: недоступні за вартістю ліки, втома, погане харчування, виснаження, стреси, страхи. Адже на тих же оформленнях пенсій часто втрачають гроші, стаючи жертвами аферистів.

І ставлення до людей похилого віку часто споживацьке, на «ти», зверхнє. Вони заважають водіям, вони занадто допитливі на ринках, вони на щось чекають і все ще чогось вимагають. Створити комфортні умови для гідної старості зараз – швидше нонсенс. Хоч би як діти любили батьків, для оформлення пенсії на підконтрольній території потрібна особиста присутність – доба як мінімум.

Моя знайома дозволяє батькові працювати у 80 років. Він ледве ходить, часто по дорозі йому стає погано і замість дому він потрапляє в лікарню. Інколи люди на вулиці не хочуть викликати «швидку», і він сидить на лавці, доки трохи відійде і зможе набрати дочку. Як думаєте, навіщо все це? Батькові подобається робота, але насамперед це через зарплату – гідну за місцевими мірками. Працювати в такому віці – нечувана вдача зараз.

Смерть, що вражає, перестала дивувати. Неначе це цілком закономірно. У людей старшого віку часто немає грошей лікуватися, немає коштів на оздоровлення, дозвілля.

Найпростіший спосіб зняти стрес зараз – алкоголь. Загальновизнаний за ціною і демократичністю. До пияцтва ставляться лояльно, бо це щось на кшталт загальної недуги чи схвалюваної слабкості.

Звичайно, винна не війна, але і вона робить свій внесок у те, що п'ють більше і вмирають частіше. Хоча до смерті звикнути не можна. Не можна підготуватися.

А мама приготувала свій згорток для цього дня – вони з Раїсочкою були ровесницями.