Часів Яр. Трагедія, яку заповів Кобзон
Інтерв’ю з керівником міста, де російські ракети знищили п’ятиповерхівку, гуртожиток та пів сотні людей
Ввечері 9 липня росіяни обстріляли місто Часів Яр, що на Донеччині. Окупанти випустили щонайменше чотири ракети. Внаслідок прямого попадання були зруйновані п’ятиповерхівка і гуртожиток, що розташовувався поряд. Станом на вечір 13 липня відомо про 47 загиблих, серед яких діти. Це один з найбільших за кількістю жертв серед мирних жителів обстріл за останні кілька місяців.
Правоохоронці ідентифікували більшість загиблих, повідомляє Національна поліція. Але завали досі розбирають, триває це цілодобово. Попереду найскладніша частина роботи.
Часів Яр – місто промислове, що типово для Донбасу. На його території за часів СРСР працював один з найбільших у країні комбінатів з виготовлення вогнетривких виробів з глини. Окрім того, ще кілька заводів: ремонтний, залізобетонних виробів та дослідно-експериментальний. Проте найбільше це місто є відомим через те, що є малою батьківщиною нині покійного співака та одіозного російського депутата Йосипа Кобзона. Він вітав окупацію України та всіляко підтримував агресивні дії Кремля.
До початку повномасштабної війни у Червоному Ярі проживали близько 13 тис. людей. Більшість з них попри жахливу трагедію досі не поспішають полишати його домівки. В.о. міського голови Сергій Чаус пояснює, чому так відбувається і як громада переживає одну з найбільших трагедій в своїй історії.
Фото: Вільне радіо
«Немає цьому виправдання, немає слів...»
Вже декілька днів минуло від трагедії, яка сталася у вашому місті. Чи є у вас відповідь на питання, чому саме у житловий будинок і гуртожиток поцілив ворог?
Немає пояснень. У нас були прильоти куди завгодно. Один був до одноповерхового будинку, в якому жив один чоловік. Яке може бути пояснення?
Російські пропагандисти стверджують, що у гуртожитку, який також був знищений, розміщувалися українські військові. Чи були там військові?
Їхня (пропагандистів) аргументація завжди однакова: у кожному нашому будинку, куди потрапляє снаряд, є або якась вибухівка, або живуть військові. Виходить так.
У Києві, коли окупанти влучили у житловий будинок, скоріше за все цілили по заводу «Артем», який розташований поряд. Чи є біля двох будинків, зруйнованих росіянами об’єкти, які могли використовувати військові?
Котельня! Що на ній може бути? Немає цьому виправдання, немає слів... Коли у нас прилетіло на Золоту Рибку (21 червня росіяни влучили по пляжу на озері Золота Рибка), постраждало 11 осіб, із них шестеро дітей. Що там було? Зона відпочинку. Немає цьому виправдання, немає слів...
47 – це остаточна кількість загиблих? Які останні дані?
Роботи з розбору завалів ще продовжуються, хлопці ще працюють. Але залишилося найскладніше. Там плити висять, ніхто не може підійти до місця розбору завалів. В умовах літа і враховуючи залишки (людей), які залишилися, дуже складно працювати.
В одному місці одночасно опинилася величезна кількість людей. Вони не ховалися у безпечних місцях? У місті не працюють сирени, чи просто немає бомбосховищ?
Як ви думаєте, як може бути інакше, якщо у п’ятиповерховий будинок прилітає ракета? Щоби ви розуміли, у багатоповерховому будинку немає бомбосховища, але був підвал. Усі бетонні перекриття склалися. Чим вони лупили? Я не знаю поки. Це було дуже схоже на «Іскандер». Я не військовий спеціаліст, яка саме ракета була сказати не можу. Але вона зламала будинок, провалила всі бетонні перекриття.
Фото: ДСНС
«Люди хотіли жити, розвиватися»
Що вам відомо про загиблих, хто вони: місцеві чи приїжджі?
У мене від колективу, який працював (у міській владі), залишилося 30% працівників. Як думаєте, чи є у мене час і можливість аналізувати кожну із загиблих осіб? Один із загиблих був зварювальником, працівником нашого комунального підприємства, якого знав особисто, вітався за руку.
Які настрої у місті були до початку повномасштабної війни і як вони змінилися?
Люди хотіли жити, розвиватися. Бачили якесь світло, до якого йшли. Ніхто не очікував війни (повномасштабного вторгнення). Але коли вона розпочалася, очікувати від неї можна чого завгодно.
До війни у місті проживало близько 13 тис. людей. З початку повномасштабного вторгнення скільки виїхало?
Так, разом з переселенцями це близько 13 тис. людей. Точні цифри казати не буду. Виїхало багато, але і дуже багато людей залишилися на місці.
Усі ж бачили, що сталося із Маріуполем, Сєверодонецьком, звідки дуже важко було виїжджати. Але попри це люди не виїжджають з інших міст на лінії фронту. Чому?
Ви не мене про це запитуйте, а людей. Кожного разу, коли я звертаюся до містян з питанням евакуації, то повідомляю, що кожного дня у нас вирушає евакуаційний автобус. Є повідомлення про це на нашому сайті. Спеціалісти проводять роботу безпосередньо з мешканцями міста, які приходять до міської ради. Але хтось не має коштів їхати, комусь немає до кого їхати. Тут варіантів безліч.
«Кожен знаходить причину, щоби не виїжджати»
Чи місто або обласна адміністрація можуть допомогти таким людям?
Для допомоги стареньким у нас є волонтерські центри, працює наш штаб допомоги. Ми приходимо і допомагаємо людям виїжджати. Багато є інформації в інтернеті, яку ми опрацьовуємо, а потім людям надаємо. Насамперед мова про маломобільних громадян. Ми знаходимо варіанти, як їх вивезти.
Але люди все одно не рушають в евакуацію. Чому не дослухаються до ваших аргументів?
Вони чують, але мають свою думку… Кожен знаходить причину, щоби не виїжджати. Хтось не може покинути батьків. Діти, які дивляться на своїх батьків, і собі вирішують залишитися. Це ланцюг, який дуже складно розірвати.
Якщо люди не хочуть виїжджати, то, може, слід зробити евакуацію примусовою під час воєнного стану?
Як ви це собі уявляєте в правовій державі? Давайте виносити це питання тоді на більш високий рівень. Вважаю, що діяти потрібно тільки переконанням, показувати, що десь краще.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0