Олег Покальчук: Донецький аеропорт був приречений з того моменту, коли ми його сакралізували

    • Катерина Пешко
    • 29 Сiчня, 2015, 20:21
    • Розсилка

    Соціальний психолог про інформаційні бомби російського походження та методи подолання посттравматичного синдрому

    Росія, спонсоруючи конфлікт на сході України, активно використовує не лише різноманітну зброю, а й інформаційні засоби ураження. «Паради» військовополонених в Донецьку, побиття «кіборга» начебто мешканцями міста, жахливі картинки наслідків обстрілів, «розіп’ятий хлопчик» та «фосфорні бомби» - все це, на думку соціального психолога Олега Покальчука, частина плану країни-агресора на чолі із Володимиром Путіним.

    Про те, як реагувати на подібні інформаційні «вкидання», а також про прояви сучасного тероризму та подолання посттравматичного синдрому - в розмові Покальчука з «Главкомом».

    «Величезна кількість українських чиновників - саботажники»

    Пане Олеже, нещодавно Петро Порошенко у Давосі продемонстрував частину автобусу з Волновахи, із ушкодженням від російської ракети, і зазначив, що це для нього – символ терористичної атаки проти України. Перед тим, як говорити про символи, давайте розберемося: що собою представляє, в принципі, сучасний тероризм? Яка його методика сьогодні?

    Завдання нашого ворога полягає в тому, щоби створити у суспільстві певний сталий емоційний фон, який сприймався би як природне ставлення різних груп людей до світу, до себе, до оточення, щоб воно мало деструктивний характер. Інформаційний вплив в широкому сенсі слова завжди ефективний тоді, коли вам здається, що ви самі дійшли до цієї думки, що у вас самих з’явилася ця ідея, що ви самі розслідували якесь явище, самі нарили якісь факти, зліпили їх до купи, самі є носієм цінної інформації, яка має викривальний прогресивний характер. І відтак сукупність цих інформаційних впливів створює дуже сильний деструктивний ефект. Це загальний підхід.

    В ситуації, яка у нас складається, у нас немає війни юридично, у нас є АТО. Що, в свою чергу, породжує так званий когнітивний дисонанс - ситуацію, в якій хотілося б щось зробити, але можливості немає. Що людина робить в такому випадку? Вона шукає винного. Це такий базис – те, на чому створюються, живляться, розвиваються і успішно функціонують інформаційні віруси. Вони існують завжди. Немає фантастичного 25-го кадру, яким можна завдати якийсь страшний вплив на людей, щоб вони подивилися і пішли як лемінги кудись топитися. Це з розряду «кисельовщини». Хороший вплив – це сукупність непомітних різних технологій.

    Відносно тероризму і того, що існує довкола цього слова. Треба розрізняти три складові: диверсії, власне тероризм і саботаж. Відмінності між ними принципові.

    Окресліть їх коротко – щоб було зрозуміло всім.

    Диверсія має на меті знищення інфраструктури, об’єктів, функціонерів, які мають безпосередньо військово-технічний характер. Диверсант по своїй природі – це військова спеціальність, людина з чітко визначеними завданнями і певними навичками: щоб щось скрутити, підкрутити, підірвати і так далі. З тероризмом і простіше, і складніше. Тому що завдання терору - відносно малими зусиллями викликати великий психологічний ефект.

    Диверсія здійснюється, як правило, в рамках загальновійськової операції, диверсант готує можливості для інших. Диверсантів закидають, вони працюють в тилу, але не в дуже глибокому тилу. Натомість у терориста завдання, повторюся, меншими технічними і фізичними зусиллями викликати більший ефект. Принципова складова тероризму – невизначеність, недоговореність, загадковість. В 1942 році під час окупації Франції нацисти спочатку влаштовували показові страти бійців опору, а потім зрозуміли, що це викликає протилежний ефект – мобілізаційний. І ті, кого запідозрювали у співпраці із підпіллям, почали просто зникати. Цей підхід називався «ніч і туман». Людина просто зникає, і це має більший залякувальний ефект, ніж страта конкретним ворогом. Для тероризму дуже важливо викликати панічні настрої. Паніка – це крайній вияв страху, неконтрольований страх. Щоб у людей з’явилося відчуття, що вони точно знають, хто винен у такому стані справ.

    Тому, в першу чергу, йдуть атаки проти цивільного населення. Це принципова відмінність диверсії і тероризму, хоча і там, і там страждають люди. Але чим «гуманістичніший» аспект тероризму, тим більш чіткіша ознака терору як такого.

    Ви про оці вибухи у мирних містах? Куди ситуація може рухатися далі?

    Так, це класичний тероризм. Якщо терорист атакує військову частину, то це вже, швидше, диверсія. А тут завжди чітка градація. Все починається із вибухів смітників на площах, потім переноситься в приміщення, громадські заклади, потім атакуються безпосередньо групи людей, а наприкінці цієї шкали – підриви метро, громадського транспорту, в місцях великого скупчення людей. І це вже поєднується з диверсійною роботою. Інфраструктура і паніка серед людей. Це терористична фаза війни, і ми в неї входимо активно.

    А щодо саботажу?

    Це різновид тероризму, можливо, його найефективніша сьогодні у країні складова. Те, що раніше називалося «шкідництво». Саботажник – це людина з деструктивними відносно України намірами, такий недотерорист, якому бракує або сміливості, або відваги, або клепки в голові здійснити терористичний акт, і він дрібно паскудить або нічого не робить.

    Тобто саботажники серед нас?

    Величезна кількість українських чиновників, які нічого не роблять, в принципі, незалежно від того, свідомо вони цим займаються чи ні, - саботажники.

    Об’єктивно це дуже вигідно в умовах війни. Це прекрасний матеріал для деструктиву і для комплексної роботи по веденню війни в тилу. Диверсія, терор і саботаж. Я в такій послідовності це вживаю, бо це в геометричній прогресії зростає. Ми бачимо диверсійні акти ближче до лінії фронту, ми далі чуємо від СБУ, Міноборони повідомлення про те, що є боротьба з тероризмом, відбуваються терористичні дії. Але ми поки що не чули, але всі знаємо, про масовий саботаж серед тих, хто ненавидить Україну як явище. Це не вчора і не позавчора сталося. Ці люди існували завжди. Та в умовах демократичного суспільства ми казали, що вони мають право на свою окрему думку, на існування. Ці саботажники сьогодні успішно функціонують серед нас. Тільки треба розуміти, що саботажник за щось відповідає, він знаходиться на якійсь посаді, у нього умовно є якась «кнопка», яку він може натиснути або не натиснути. Людина, яка цього не має, просто є споживачем медійного продукту.

    Саботаж буде домінувати у війни Росії проти України. І вже домінує. Його складніше вирахувати спецслужбам. Він може бути достатньо масовий. І це є слабкість демократичного суспільства. Ми не можемо людину взяти за вухо і завести його в камеру тільки на тій підставі, що вона нічого не робить, взагалі.

    Тероризм теж буде частиною нашого способу буття, і боротьба з тероризмом, усвідомлення того, що ми живемо в умовах постійної терористичної атаки має бути усвідомлено.

    «Яку би ви емоційну нитку не зачепили, ви приречені на підрив»

    Всі ці явища – війна загалом і тероризм, як її прояв – викликають посттравматичний синдром. В чому саме він проявляється? Наскільки він охоплює суспільство, що не задіяне у військових діях? І якими можуть бути його наслідки?

    На жаль, є кілька різних джерел інформації, з різним рівнем емоційної заангажованості. Вони всі більш менш достовірні. Ви цих людей знаєте, принаймні, по іменах – це речник АТО Андрій Лисенко, речник Генштабу Владислав Селезньов, (журналіст) Юрій Бутусов, (нардеп) Борис Філатов і так далі. Вони всі з найкращими міркуваннями повідомляють якісь подробиці, розповідають, як вони бачать ситуацію на фронті. Є така досить проста психологічна вправа. Якщо піднести палець до правого ока, а потім закрити це око, то ви побачите, що палець знаходиться вже в іншому місці. Все залежить від точки зору. У цих людей, у кожного свої точки зору. І чим більше ці люди – особистості, тим більше їхні точки зору персоналізовані. А людина воліє сприймати емоційний фон як основу інформації, а змістовну частину – вже додатково. Тут проблема в тому, що ми всі сьогодні знаходимося в знервованому стані. Це природно, причина ясна. Ми інстинктивно відбираємо з усієї інформації найбільш емоційну. А вже потім на фоні цього сприймаємо факт, який або інтерпретуємо, або, як правило, ні.

    Тому посттравматичний синдром розвивається в масі суспільства. Дуже неправильно це обмежувати тільки учасниками бойових дій, пораненими чи травмованими бійцями. Більш того, люди, які безпосередньо не беруть участі в бойових діях, але знаходяться в режимі тривожного очікування, більше зазнають цього стресу. Те, що відбувається з людьми в умовах бою, має іншу назву – бойовий стрес. Цивільна частина суспільства, яка сприймає інформацію про диверсії і терор, емоційно реагує на факти, які інформаційно кількісно збільшуються. Що вона робить далі? Крутить головами в пошуках того, як реагують на це офіційні чинники. Як правило, вони реагують слабко. Бо зв’язані внутрішнім протоколом і не мають права на емоції. Відповідно, на тлі емоційної, художньо правильно поданої інформації будь-яка офіційна реакція буде виглядати дуже кволо, щоб вони не говорили. А далі емоційна реакція говорить, що всі офіційні джерела або брешуть, або зрадники, або одне і друге разом. Ну і дивимося «пункт один» - це, власне, і є завдання противника. Це дуже зручно, тому що одна зі стратегій ворога – це Майдан 3.0. Будь-якою ціною.

    Технологи Путіна в роботі?

    Це не Путін зараз все вигадав. Це дуже стара радянська, КДБшна школа, яка фінансувала разом з Китаєм всі дуже ліберальні, радикальні, революційні рухи на Заході, в тому числі, пацифістські. І деякі люди потім зі здивуванням з’ясовували, що це не народні – англійські чи німецькі – жертовні гроші йдуть на ці акції, а це конкретні транші конкретних російських спецслужб. Історія стара. Підбурювати людей в їхніх кращих почуттях – посилювати сильне. Це приблизно як залити етанол чи гримучу суміш у двигун внутрішнього згорання. Машина навіть поїде, але потім вона вибухне. Оце є мета інформаційного впливу, інформаційної атаки противника. Вона комплексна. Яким чином ця комплексність здійснюється? Як розтяжки. Якщо ви зачепилися за одну, обов’язково зачепитеся за другу. Або як коли закопується протитанкова міна, а зверху ставиться протипіхотна, щоби легший нажим підривав більший заряд. Яку би ви інформаційну емоційну (а вона, як правило, емоційна) нитку не зачепили, ви приречені на підрив.

    Посттравматичний синдром має і буде мати довготривалий порядок, і кількісно буде збільшуватися. Але ріст кількості людей полегшує відчуття щодо того, що його жертви не самотні.

    Є методика, як уберегтися?

    Треба менше рефлексувати. Легше переживають посттравматичний синдром люди з менш художнім мисленням. Друге – зайняти себе якоюсь практичною роботою, наприклад, волонтерством. Жінки знають: підмела хату – і від цього вже легше, чистіше, принаймні.

    І не треба у собі шукати цей посттравматичний синдром, допоки він реально не проявився.

    До речі, з клінічних спостережень, у людей, які фізично були поранені на війні, бойовий стрес проходить легше, бо, власне, поранення знімає його. Людина переключається на соматику, їй вже не до рефлексувань.

    Ще одне явище війни – це інформаційні бомби. Був «розіп’ятий хлопчик», «фосфорні бомби»... Це груба робота. Але ж є більш вишукана, більш схожа на правду. Як не потрапляти «на гачок»?

    Треба робити те саме, що вам кажуть в метро. Коли бачите щось вибухонебезпечне – не торкайте його в принципі. Інформаційні бомби сконструйовані таким чином, що через певний час у них може бути самопідрив. І другий момент – це ігнорація того, що відбувається, як би вам не хотілося зреагувати. Всі ролики з нашими полоненими, всі фотографії страт, все, що має візуальний характер (візуалка чіпляє сильніше) – все без винятку є «закладками». А хороша «закладка» завжди двох або триходова.

    Людська поведінка така, що всі, хто б що не робив, роблять це з найкращих міркувань. Тому дуже просто через другі-треті руки знайти хорошу людину, яка думає, що вона робить хороше діло, і це хороше посилити до абсурду. А ще краще двох хороших людей звести до купи, і щоб вони між собою почубилися. Таких речей в інформаційному полі відкритого демократичного суспільства дуже багато, бо воно вразливе. Це вразливість демократії.

    Один з тактичних маневрів ведення бою – змусити нас відкривати «вогонь», щоб ми використали свій боєзапас. В інформаційному просторі те саме. Ми починаємо боротися, воно все не долітає до противника в результаті – ну що їм там, в тій Москві. Але ми виснажуємося емоційно. Ми другий раз вже не хочемо кричати: «Вовки, вовки!», бо нам здається, що це вже було. І тому ми вразливі. Свідоме суспільство не повинно реагувати ні на які інформаційні «вкиди». А всі інформаційні візуальні «вкиди» працюють на ворога, як би це прикро не звучало. В тому числі, до речі, і всі репортажні зйомки, відео- і фотозйомки, фільми. Вони підвищують стресовий фон.

    Як звичайній людині відокремлювати оці «вкиди», штучно створені інформаційні бомби?

    Якщо ми говоримо про Інтернет, а переважно Інтернет є постачальником такого роду продукції, то треба дивитися на тих, хто поширює. З власної практики – я дивлюся на першоджерело інформації, дивлюся на людей, які це перепощують, на їхні профілі – через 30 секунд все стає зрозуміло. Природа медіа досить цинічна і потворна, бо завдання медіа – просто підвищити відвідуваність своїх ресурсів, а якою ціною – немає значення. Є якісь обмеження в різних країнах, приведення до тями всього цього. У нас, оскільки молода демократія, цієї тями немає, і люди на це закривають очі. Ми бачимо телеканал «Інтер» і інші різні (медіа) історії. Що тут можна пред’явити? Нічого. А що, раніше вони були інакші? Чи інакші були якісь одіозні редактори і газети? Ні.

    Якщо говорити про кінцевого споживача – то треба дивитись характер коментарів. Є такі ситуації, коли вони зводяться лише до двох речей: «усьо пропало» і «нас зливають». Це два чітких маркери. «Нас зливають». Хто? «Президент, прем’єр, перші особи держави, міністри, сволота, запроданці, жидобандерівці». Далі все залежить від аудиторії...

    Як працює конкретний троль? Він натискає на різні «кнопочки». От «про жидів» - бачить, ага ніхто не ведеться. Значить, треба навпаки – іншу тему треба розкручувати.

    «Будемо боротися за мир так, щоб каменю на каменю не лишилося від Донецька і Луганська»

    В Інтернеті поширюється акція «відкоси від мобілізації». На вашу думку, це спроба збільшити процент саботажників серед українців?

    Це от якраз те, про що я вже починав говорити, - паразитування на радянському тренді. Слово «відкосити» навіть має чітке радянське походження. Це те саме, що на Заході, під час В’єтнамської війни в Сполучених Штатах називалося пацифізмом і так само фінансувалося Радянським Союзом і Китаєм. Дійсно не всі дуже хотіли воювати – це правда. І ці люди отримали фінансування на мирні рухи. Тому у нас тут теж буде дуже багато благородних і гарних слів сказано на захист таких антивоєнних акцій. Люди, виховані в системі радянських комунікаційних мереж, на всяку антивоєнщину ведуться дуже легко: так, це ж добре, це гарно, «голуб миру» Пікассо, будемо боротися за мир так, щоб каменю на каменю не лишилося від Донецька і Луганська. Бо ж завдання противника – знищити цей регіон в принципі, фізично.

    А викликання у нас ненависті до мешканців Донбасу – це так само частина завдання. Або вони зітруть його з лиця землі, або ми, розлючені тим, що там живуть такі люди, дійдемо до того, що треба зробити з того якесь Ковентрі (англійське місто, що в 1940-42 роках було фактично знищено внаслідок бомбардувань з боку Німеччини, - «Главком»).

    Тобто «картинки» про черговий «парад» військовополонених, проведений терористами в тому ж Донецьку, про побиття «кіборга» місцевими мешканцями на зупинці розстріляного в місті тролейбусу формують наше ставлення до східного регіону і його людей.

    Картинки чіпляють емоційно, та в картинках немає «раціо». «Кисельовщина» працює таким чином: вони роблять «запрєдєльный брєд» з тим, щоби російський споживач інформації сприймав більш спокійний «брєд» раціонально. Але там таке ж лайно, тільки інакше упаковано – більш форматно.

    «Паради» - це технологічна картинка. Коли був перший «парад» - це стало великим шоком. Але що стосується агресії з боку донеччан – це свого роду стратегія, що має на мені викликати ненависть до них в принципі. Бо не вийшло з переселенцями, не вийшло викликати ненависть на них. Значить, треба підходити з іншого боку. Це та сама ситуація, що і з прив’язаною до стовпа Іриною Довгань, коли люди підходили і вчиняли з нею погані речі. Щоб показати, що люди там – «мразі» і підлягають знищенню. Задача противника, повторюся, знищити регіон, інфраструктуру. Або самостійно, або за рахунок нас, за рахунок нашої армії. Це картинка, що спрямована не просто на розпалення ненависті, а на мотивацію до деструктивних дій. Це «закладка» російських пропагандистів. Це впливає на нас десь на 30%. Ми підірвалися на цій міні російського походження, щоправда, поки це лише контузія.

    Ще дві ситуації – розстріл автобусу під Волновахою та тролейбусу в центрі Донецька. Останній інцидент представники самопроголошених республік на фоні фантастичної історії про сміттєвоз та українських диверсантів використовують для виправдання активізації бойових дій. Це теж «закладки». Вони впливають на населення підконтрольних «ДНР» та «ЛНР» територій?

    Для людей такого рівня розвитку і місця проживання характерна локальна ідентичність. Для них Волноваха – трошки інша країна. Є Донецьк. Волноваха – окремо. Там створюються «івенти» для кожного кластеру свої. Волноваха для Донецька – не дієво. Це безпосередньо їх не чіпало. А от коли це «тут» і «зараз» - це інша справа. Донецька історія – це меседж, який направлений конкретно на мешканців Донецька. Ми вже проходили і боїнг і інші подібні історії. Зрозуміло, що російська пропаганда каже, що це все «укри». А ми кажемо, що це все вони. В своїй сумі йде таке напластування, як земля, в якій є багато шарів. Воно вже не діє як на початку. Як от перша смерть на Майдані. Всі знають Нігояна. А потім їх було сто – хто вже їх всіх по іменах назве? Ну, перших трьох, може, хтось і назве ще. Так само і тут. Коли перший раз тебе обстрілюють – це страшно. А коли в сто перший – ну, не попало, і добре.

    Я би не казав, що на Донбасі мають місце інформаційні бомби. Це масове отруєння системи, газ. Вони засадниче були більше включені в систему російських медіа, і української влади там, по суті, ніколи не було. Там якась була завжди бандитсько-русько-ахметовська влада.

    Ми говоримо постійно про зміну настроїв щодо Донбасу. А як змінюються настрої там, в самій зоні АТО? От, наприклад, пропускний режим, що нещодавно почав діяти на Донбасі, може викликати ще більшу ненависть до держави?

    Пропускний режим почав діяти – це добре, краще пізно, ніж ніколи. Більше, ніж ті неприязнь і негатив до України, які там є, вони вже не збільшаться. Я, взагалі, прихильник введення воєнного стану на цих територіях, не в цілій країні - ні в якому разі. Та це така репетиція, поетапне введення воєнного стану.

    Також немала кількість людей, що мешкають на Донбасі сьогодні усі обстріли «списує» на рахунок української армії. Маріупольська трагедія, здавалося б, мала б розставити бодай якісь крапки над «і». Але деякі мешканці навіть постраждалого міста розцінили врешті цей обстріл як «кару за референдум» чи «дело рук правосеков». Що з цим робити? Свідомість таких людей можна змінити?

    Неможна уніфікувати ці території. Це велика помилка. На кожній території бувають різні групи людей, навіть якщо вона здається однорідною. Що стосується Маріуполя і, в принципі, оцінок одних людей іншими людьми, особливо груп людей, то тут у нас немає жодного досвіду, а той, який є, міфологічний. Звичайні люди керуються звичайними побутовими потребами: їжа, секс, оборона, сон. Особисто. Групові інтереси – це вже інтереси вищого порядку. Тому коли ми шукаємо і не знаходимо в цих спільнотах ознак захисту групових інтересів, це означає просто, що вони суспільно до цього не росли. Вони суб’єктно можуть скільки завгодно бути хорошими людьми. Але захист групової діяльності, групова активність – це вже наступний етап суспільного розвитку. Вони на цьому етапі просто ще не знаходяться. У них не було своїх майданів. От в чому справа. Можливо зараз, коли мер Маріуполя фактично скасував визнання Росії країною агресором, можливо, після того, коли депутати Слов’янська зробили так само, люди, у яких є почуття самолюбства, бажання свободи, якісь вищі потреби, влаштують майдани свої на місцях. Або ні.

    А те, що люди там вірять в обстріл Маріуполя Україною, змінити неможна. Цих людей неможна змінити. Неможна змусити думати їх думати в той спосіб, в який формується наше мислення. Вони такі. Вони визнають дуже прості речі, такі матеріальні. У них є перевага поняття сили над поняттям правди і справедливості. Це люди виховані просто трошки в інших традиціях. Те, що це місто шляхом зусиль стало символом оборони і так далі – ну, це так. Але це не їхня внутрішня інтенція, вони такими ніколи не були. Маріуполь – це колишній Жданов. Це місто з достатньо вульгарними радянськими традиціями було, воно портове, індустріальне, контрабандистське. Воно не помінялося за цей час. Це молоді люди міняються. А люди похилого віку – ні. Вони і не могли змінитися.

    Я вас запевняю, якщо у сусіда на городі вибухне снаряд, то переважна більшість людей подумає, що це випадок, так сталося, в них не поцілило, і будуть вести той попередній рослинний спосіб життя. І це абсолютно не залежить від території. Це може бути Житомирська, Волинська, Закарпатська чи якась інша область. Така природа примітивної людської поведінки. Ми сильно ідеалізуємо народ. Ми самі віримо в заклинання, які ми говоримо, і це велика помилка. Це не значить, що люди погані. Вони просто звичайні.

    Ще щодо «ідеалізації». Донецький аеропорт став символом непереможності українців в цій війні. І його фізичне знищення, а потім і відступ – все було сприйнято суспільством досить болісно. Наскільки це дійсно важлива втрата – в інформаційному сенсі?

    Тут є велика провина медійників, які створили з локальної тактичної ситуації культовий об’єкт, арт-інсталяцію, хай мене вже Бог пробачить за такі слова. Тому коли цей об’єкт фізично зникає з лиця землі, дійсно, складається таке враження наче з ним здулася і вся міфологія, яку ми там довкола нагородили. Можна подумати, що на інших ділянках фронту менш відважні хлопці воюють та якось інакше вмирають. Є стара приказка: не сотвори собі кумира. Не треба створювати собі кумирів, в яких ми уособлюємо всю велич духу українського народу, бо тоді автоматично ми викликаємо вогонь на ті об’єкти. В тому числі, така злісна атака на аеропорт стала можливою тому, що ми його культивували, зробили з нього сакральний об’єкт. Звичайно, для противника питання престижу і успіху – знищити цей об’єкт в принципі. Донецький аеропорт був приречений з того моменту, коли ми його сакралізували. Якби він просто був однією з точок бойових дій, можливо, наші би і до сьогодні його тримали.

    Тепер потрібен інший міф?

    Поетизація, сакралізація цієї війни на етапі мобілізації була позитивною. Зараз вже ця фаза минула, і це має деструктивний вплив, позначає нас як мішень. Ми повинні бути більш сухими, жорсткими, гнівними, раціональними, стриманими. Стримуватися і робити те, що не хочеться, дуже важко. Але зараз буде такий період, коли всім доведеться робити те, що треба, а не те, що хочеться.

    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ