Іван Марчук: Україна шанує тільки тих, кого вже немає

    «Ющенко мені музей пообіцяв, капсулу заклав і забувся»
    Щоранку у Ботанічному саду чи парку імені Шевченка можна зустріти невисокого сивого чоловіка, який уже кілька десятиліть по дорозі до своєї майстерні годує ворон. «У дитинстві я був бешкетником: не було такого воронячого гнізда, куди б я не поліз і не забрав воронячі яйця», – згадує дідуган, який тепер спокутує свої дитячі
    • Катерина Пешко Станіслав Груздєв
    • 6 Грудня, 2016, 13:25
    • Розсилка
    <strong>Культовий український художник Іван Марчук</strong>
    Культовий український художник Іван Марчук

    «Ющенко мені музей пообіцяв, капсулу заклав і забувся»

    Щоранку у Ботанічному саду чи парку імені Шевченка можна зустріти невисокого сивого чоловіка, який уже кілька десятиліть по дорозі до своєї майстерні годує ворон. «У дитинстві я був бешкетником: не було такого воронячого гнізда, куди б я не поліз і не забрав воронячі яйця», – згадує дідуган, який тепер спокутує свої дитячі гріхи. 

    Цей чоловік – Іван Марчук. Культовий український художник, у доробку якого близько 5 тисяч творів. Розсипані вони по галереях та приватних колекціях по всьому світу. «Близько сьомої я йду до майстерні, так, щоб захопити час, коли відкриваються газетні кіоски. На сніданок читаю газети. Злюся страшенно. А потім йду до мольберта і все забуваю. І так 365 днів на рік», – говорить Марчук про свій життєвий розклад.

    Іван Марчук народився в 1936 році на Тернопільщині у родині відомого в окрузі ткача. Навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва, працював в Інституті надтвердих матеріалів НАН України та Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. Він є засновником нових стилів у мистецтві: зокрема, винайшов так званий пльонтанізм – техніку, що створює дивовижний ефект 3D. Марчук – єдиний українець, внесений до британського рейтингу «100 геніїв сучасності». Проте за часів СРСР Спілка художників офіційно не визнавала його творчість. Через нещадний тиск системи, яка не сприймала все, що не вписувалося у догми соцреалізму, він залишив країну. 12 років жив в еміграції: в Австралії, Канаді, США.

    У 2001-му повернувся... Але тепер про це жалкує.

    З Іваном Марчуком «Главком» зустрівся на виставці його робіт «Де ж істина?», організованій у Головпоштамті. Маючи за плечима непрості роки, митець залишається аполітичним у нинішні непрості часи. Він тішиться увагою, яку надають йому прості українці, але вже нічого не чекає ані від політиків, які багато років осипали його пустими обіцянками, ані від держави.

    Відкриваючи нову виставку, які маєте відчуття? Сприймаєте це як буденність чи щоразу хвилюєтеся як уперше?

    Якщо брати до уваги те, що я зробив уже понад 130 виставок, то виходить, що це буденність. Але кожна виставка – це тривога. Це SOS у буквальному розумінні. Ця виставка («Де ж істина?». – «Главком») далася мені дуже важко. Тому що до певного моменту не було залу, а я мав підбирати картини. В мене вдосталь картин, але мені ж треба було бачити стіни, зробити заміри і так далі. І я три тижні мучився питанням: які саме картини обрати? Бо і ця добра, і ця добра, і ту хочу, і ту.

    Я можу зробити ще дві виставки такого ж формату, розумієте? От коли мало зробиш, тоді легко, бо немає з чого вибирати. А коли багацько – дуже складно... І я це беру тільки з того, що є у мене, те, що є повною власністю автора, як то кажуть. А ще ж скільки по світу розсіяно на п'яти континентах! Я б дуже хотів зібрати хоч 5% з того, щоб показати хоч 500 робіт одночасно. Але такого не буде, звісно.

    Ви казали, що зараз не продаєте своїх картин. Чому?

    Цього року я не продав жодної картини. Немає потреби. Я зі своїми картинами спілкуюся. А як продам, то наче пальця відрізали. Я жив за кордоном – от там інакше не можна, не можна не продавати картини, бо треба за щось жити, треба щось винаймати, якось купувати матеріали. Кожен художник думає там, як реалізовувати свої картини.

    А в Україні ви за що живете?

    Я не знаю, за що я живу. Я просто живу. Тут набагато простіше. Якщо мені вже дуже треба, то я продаю картину.

    І все ж. Якщо хтось сьогодні дуже захоче купити вашу картину, ви продасте її? І за скільки?

    Це залежить від того, яку картину і кому. Це має бути людина файна, яка дуже цінує мою творчість, страшенно хоче якусь картину і буде нею хизуватись.

    Постійним відвідувачем Верховної Ради є, наприклад, художник Сергій Поярков. А як ви ставитеся до такої практики ваших молодших колег: ходити по кулуарах парламенту і шукати там грошовитих покупців на свої роботи?

    Знаю Сергія. Він, до речі, непоганий художник. Я його дуже шаную, він мені подобається і як особистість. Не знав, що він ходить по кулуарах. Але він бавиться в політику, видно, дуже любить бути на людях. То чому, якщо він уже ходить по Верховній Раді, не підсунути їм (депутатам. – «Главком») картини за хорошу ціну?

    Хто ще з українських художників вам подобається? На чию б виставку сходили?

    Я небагато виставок відвідую. Цікаві виставки бувають рідко. У нас є багацько талановитих художників. У Львові, наприклад, живе мій колега Любомир Медвідь – це глиба! Олег Мінько – це глиба. Віктор Гонтарів був (помер у 2009 році. – «Главком») – теж глиба, мав цілу свою школу. Я говорю зараз тільки про унікальних художників. Є ті, хто не втік, і Україна цим може втішатися. Але Україна це ніколи не цінувала.

    В Україні сила-силенна талантів, які просто в'януть, бо їх ніхто не поливає. Україна народжує на квадратний метр найбільше розмаїтих талантів у різноманітних галузях: наука, культура, мистецтво і так далі. У жодної країні в світі такого немає, в цьому плані ми найбагатші. Але ті таланти ніхто не виховує, не пестить, і вони пропадають. Одні в'януть, інші виїжджають на землю, яка буде їх годувати. Талант дається від Бога, і він мусить прорости, віддати себе людству. А якщо він потрапив на поганий ґрунт, він не розвивається, тому він повинен шукати землю, яка дозволить йому процвітати.

    Хто винен, що «поганий ґрунт»? Держава? Мінкульт?

    Це український менталітет.

    На території, яка називається Україною, ніколи не проріс світового рівня талант. Усі, хто себе проявив, зробили це за межами України. Україна шанує тільки тих, кого вже немає. А хто є, тому по-чорному заздрять. І державі на це абсолютно наплювати. Якщо є така держава – Україна. Бо я вважаю, що її просто немає. Земля є, держави – немає.

    Я сам розумію, що я зробив велику дурницю, коли повернувся в Україну. Але що мені вже зараз кудись їхати, десь у дорозі вмирати? Та я в Україні приношу задоволення людям – це добре. Я виходжу на вулиці, і люди просто чіпляються до мене. Всі впізнають, здоровкаються. Я кажу: я вас не знаю. А це, кажуть, неважливо, ми вас знаємо. І всі запитують: де вас можна побачити? Не мене особисто, звісно, а картини.

    За кордоном такої уваги ви не відчували до себе?

    Звісно, там ніхто мене на вулицях не впізнавав. Це тільки в Україні так. За кордоном ніхто ніким не цікавиться, там цікавляться тільки роботами, а не особами.

    PinchukArtCentre ви відвідуєте?

    Ходив на початку, уже не ходжу.

    Чому?

    Мені це не цікаве. Звісно, все, що хтось робить, має право на існування. Але всяка праця проходить решето з великими дірками, і люди вже дають оцінки. І там буває інколи щось цікаве, але я не ходжу туди.

    Українські меценати, вони є? Чи змінилась їхня підтримка за останні роки: у зв'язку із Майданом, війною?

    Та мені ніколи в житті не допомагали. Вперше оце допомогли із виставкою.

    Ретроспективна виставка Івана Марчука «Де ж істина?», що об'єднала 47 картин художника із різних циклів, відкрилась 30 листопада в Будинку зв'язку «Укрпошти». Вона була організована за підтримки громадського діяча Ігоря Дідковського, гендиректора «Укрпошти» Ігоря Смілянського, народного депутата Сергія Тарути і «Родовід Музею».

    До цього за все моє довге життя ані влада, ані держава, ані меценати, ніхто нічого мені не зробив, не допоміг. Майстерню не дали, квартиру не дали. Все, що я зробив на сьогодні, – все робилося всупереч.


    Іван Марчук вітається з Сергієм Тарутою
    Іван Марчук вітається з Сергієм Тарутою

    Третій президент України Віктор Ющенко свого часу обіцяв побудувати ваш музей на Андріївському узвозі, навіть було закладено капсулу на місці майбутньої споруди. Але капсула і нині там... Як він вам це пояснив?

    Та я знав, що там нічого не буде, із самого початку. Потім після обіцянки на мене почала вивалюватись чорна заздрість, а я знав, що там немає чому заздрити, бо музею не буде. Мені потрібно співчувати. От я повинен віддати оце все (картини) на поталу Україні? Якій Україні? Її немає. Я повинен був віддати це в музей, хоча мені треба було б і на щось жити. Та я все рівно був готовий віддати сотню-дві своїх праць, і був би повноцінний музей, який кормив би цілий Київ. Бо туди б приїздили люди з усього світу, як приїжджають до музею Ван Гога у Амстердам. Я туди теж приїжджав, стояв у черзі цілий день. Там кожен день – мільйони. А наша держава не дбає про імідж абсолютно. Вона є антикультурною, антимистецькою, просто їй то все не потрібно.

    А Ющенко ото заклав (капсулу. – «Главком») і забувся.

    Ви з ним обговорювали деталі створення цього музею?

    Ні. За мене говорили інші люди. Я ніколи від себе не говорив. Я – горда людина.

    Ви, взагалі, з Ющенком мали розмову?

    Взагалі, я з ним розмовляв, але не про музей. Це несерйозно з мого боку.

    Він має ваші картини?

    Я йому не дарував і він у мене не купував. Але мені замовляли його портрет. Я не за кожне замовлення беруся, але це мусив зробити, бо людина, яка портрет замовляла, мала будувати музей (музей Івана Марчука. – «Главком») за власні кошти.

    Хто це?

    Цієї людини вже немає.

    Хто вам ще замовляв портрети?

    Я не приймаю ніяких замовлень уже 50 років.

    Ніхто з політиків не спробував потім перехопити цю ініціативу зі створення музею?

    Цей музей був би зараз, якби не звільнили київську владу. Я маю на увазі, міського голову Олександра Омельченка та його заступника і секретаря (Володимира Ялового. – «Главком»). Ми вже так здружилися, що ось-ось був би музей. Але потім відбулись перевибори, до влади прийшли зовсім інші, все забули і поховали.

    Хто з політиків купував ваші картини?

    До мене політики не звертаються. Їм це абсолютно не потрібно. Ви подивіться, що їм дарують і що з тим потім робиться. Але інколи у мене купували, щоб подарувати, наприклад, президенту. Але купували люди, які знали мене.

    Якому саме президенту дарували вашу картину?

    Леоніду Кучмі.

    А, і Леоніду Кравчуку я сам подарував невеличку картину. Мене за те прийняли в якийсь там гурток «Інтелект нації», який він очолював. Він сам казав, що це неадекватний подарунок. Він дав мені це посвідчення, а я йому – картинку.

    Петро Порошенко не цікавиться вашою творчістю?

    Ні. Та ви що? Його тільки гроші цікавлять і більше нічогісінько.

    Бачили фотографії фрески, де начебто зображена родина президента?

    Ні, я взагалі інтернет не дивлюся. Я в телефоні собі не завжди можу раду дати.

    А нову будівлю Театру на Подолі на Андріївському узвозі бачили?

    Ні, особисто не бачив. Читав лише про це в газеті. Чув про обурення суспільства. Але суспільство у нас скільки обурюється навколо Контрактової площі? Люди мусять чимось цікавитися, бунтувати і так далі.

    У зв'язку із окупацією Криму та початком війни на Донбасі в мистецькому середовищі почали точитися дискусії: чи може мистецтво бути поза політикою? Чи зачепили події останніх років художників?

    Для мене цього питання не існує. Я не є ілюстратором життя. Я малюю те, що мені уявляється. З того, що я малюю, зрозумілим усім є лише пейзажі та портрети. Я завжди був не таким, як усі, малював «невідомо що». Не всі люблять думати просто. Та я б і пейзажі ті ніколи не малював би, якби не знайшов своєї «мови» (техніку «пльонтанізм». – «Главком»). До мене так ніхто у світі не малював. Мене тут, у Києві, вже дублюють. І я живу тут, на цій землі, яку я з дитинства шанував, пестив, і вона мене пестила. І хоч би яким модерністом я був, коли бачу цю землю, цю природу, розумію, що її не можна не намалювати. Її хочеться малювати. Але так, як усі малюють, – не хочеться. А так, як я малюю, дякувати богу, ще не дуже поширено. Це пекельна техніка. Її пробують, але вдається вона одиницям. Ви знаєте, скільки квадратів з’явилося у світі після Малевича? Тисячі! Тільки я бачив сотні: один наче трошки пошкрябаний, інший наче в крейді як на дошці в школі... Але вони не мають ціни, це все дурня. Є один квадрат – квадрат Малевича. А все решта можна в смітник.

    Ваше життя за останні три роки якось змінилося?

    А як моє життя може змінитися? Ніяк. Україна – це могильник для талантів. Таланти тут гинуть.

    Але ж ви можете порівняти, як вам жилося в Україні, коли ви повернулися, і зараз.



    Я приїхав, бо думав, що їду вже в державу, яка буде державою, за яку гинули мільйони людей. Я був обдурений.

    І все-таки невже за 20 років жодних змін? За чийого президентства митцям жилося легше?

    Та митцям легше жилося у радянські часи, але тільки тим, які працювали за стандартами соцреалізму. Я був іншим і 20 років був за бортом. Те, що коїлося в незалежній Україні, на мене не мало жодного впливу. Це мало вплив на людей. А я переживав біди всіх людей, горів, бідкувався разом. Я собі жив і зараз собі раду даю. Але радості я не маю. Тут немає чому тішитися. Це дуже погано. Людина має щодня хоч чомусь тішитися, а я не тішуся. Я тішуся, коли малюю картину, ізолююся, милуюся тим, що і скільки я наробив. 

    Катерина Пешко, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ