Крайня точка деокупації. Голова громади на Харківщині – про полон і життя без світла та газу

12 вересня, у ході контрнаступу на Слобожанщині, Збройні сили України витіснили росіян із селища Дворічна, що є центром однойменної об’єднаної територіальної громади на Харківщині. Однак далі просунутися не вдалося. Станом на зараз звільнено лише половину території Дворічанської громади. Іншу контролюють окупаційні російські війська. З півночі громада межує з Росією, на схід від неї – окупована Луганська область. Ворожі обстріли не припиняються.

Ситуація у Дворічанській громаді – чи не найскладніша на Харківщині. Немає ані газу, ані світла, ані водопостачання, ані зв’язку. Місцеві користуються генераторами, а зв'язок подекуди є завдяки Starlink.

Головою Дворічанської громади восени 2020 року стала Галина Турбаба, яка балотувалася від нині забороненої «Опозиційної платформи – за життя» (ОПЗЖ). Коли почалося повномасштабне вторгнення і російська армія окупувала територію громади, Галина Турбаба відмовилася евакуюватися. Росіяни двічі затримували Турбабу, схиляючи до співпраці.

Після звільнення частини території громади, президент, 27 жовтня, призначив Турбабу начальником Дворічанської військової адміністрації.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» чиновниця розповіла про життя громади після деокупації, сказала, у яких сферах працювали колаборанти і пояснила, як нині ставиться до Росії і ОПЗЖ.

Галина Турбаба: Багато проблем ми могли би вирішити, якби тільки не стріляли

Фото: Перший громадський центр правосуддя на Харківщині/ Facebook

«Якби хоч світло дали, було би легше. Але всі електрики поїхали»

Уже два місяці як звільнено частину вашої громади і її центр, селище Дворічна. Як змінилася ситуація з 12 вересня, насамперед гуманітарна? Як готуєтеся до зими?

У нас звільнено половину території громади, на якій проживає десь третина її населення. Немає ані світла, ані газу, ані води. Проблема з підготовкою до зими дуже серйозна. Багато людей евакуювалися, особливо з Дворічної, яку досі обстрілюють, вони виїхали до Харкова і у сусідні до Дворічної села. Маса людей досі живуть у підвалах багатоквартирних будинків. Ми туди встановили буржуйки, які нам надали волонтери. Зараз ще близько 60 буржуйок отримали.

Багато будинків настільки зруйновані, що не мають дахів і вікон, і відновлювати їх сенсу не бачимо, адже нас обстрілюють кожен день. Кожен день нові руйнування. Тож де можемо, забиваємо вікна плівкою, накриваємо тентами, аби не заливало приміщення.

У вашій громаді до повномасштабної війни проживали близько 17 тис. осіб. Скільки зараз залишилося, принаймні на контрольованій Україною території?

До 1700 людей. Але знову ж таки, ситуація змінюється, ця цифра не стала. Є і такі люди, що повертаються до домівок. Хтось добирається з окупованої території до нас сюди.

Голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов не виключив евакуацію мешканців вашої громади через складність підготовки до зими, зокрема відсутність газу. Наскільки може бути великою така евакуація?

Наша громада була газифікована на 90%, опалення у нас було газове. Газ ішов з української території, а от електроенергія з квітня і до звільнення у вересні постачалася з Росії. Потім окупанти її вимкнули. Нині у нас багато пошкоджених електроопор, дротів. Якби хоч електроенергія була – було би легше. Проблема у тому, що у громаді немає електриків, усі виїхали.

Щодо евакуації, люди не хочуть виїжджати. Тому ми міркуємо про те, щоби розмістити мешканців селища Дворічна у сусідніх селах, де немає таких обстрілів і де ми зможемо забезпечити їх дровами.

Хоча з цим також проблема. Під обстрілами нам дрова ніхто не везе, бо ми перебуваємо на території бойових дій. Загалом, багато проблем ми могли би вирішити, якби тільки не стріляли.

Скільки загинуло і зникло безвісти мешканців вашої громади?

Ми не знаємо. Про ситуацію на іншому боці громади ми не знаємо узагалі. З тих чуток, які до нас долітають, там грабують місцевих жителів. Спершу окупанти забирали у них транспортні засоби, автомобілі, скутери і навіть велосипеди. Є також розмови, що після того, як ЗСУ звільнили частину нашої громади, окупанти на іншому її боці почали приганяти автобуси і вивозити людей до Росії. Але детальнішої інформації ми не маємо.

У звільненому сусідньому Ізюмі виявлено декілька масових поховань. Чи є у вас подібні знахідки?

Місць з масовими похованнями у нас немає. Є одиничні.

«У травні мене забрали. Сказали «пагаварім і прівєзьом»

У травні вас затримали окупанти, потім відпустили і нібито «звільнили» з посади. Розкажіть, що тоді відбувалося? Як з вами поводилися? Хто з окупантів вів з вами переговори?

Через тиждень після початку повномасштабного вторгнення до нас зайшли загарбники. Вони усі були у військовій формі, нам не представлялися. Називалися просто іменами Дмитро, Ден тощо. З розмов ми розуміли, що це були війська «ЛНР». Потім підійшли ще й росіяни – Росгвардія. Вони виставили блокпости, запровадили комендантську годину. Почали забирати у людей транспортні засоби, аби самим пересуватися. Натомість ми, влада громади, забезпечували її життєдіяльність, працювали.

У травні мене забрали. Як сказали, «на розмову», «пагаварім і прівєзьом». Мене, із зав’язаними очима, привезли до відділку поліції у Куп’янську. Два тижні мої рідні не знали, де я. Вже потім окупанти сказали рідним, що я у Куп’янську, а спочатку заперечували. Мене утримували місяць. За цей час вони намагалися розпочати роботу своїх владних підрозділів.

Вони пропонували вам співпрацю? Що саме?

Спочатку вони мені висували обвинувачення у співпраці з українськими правоохоронними органами, буцімто я співробітник органів і нацистка. Обвинувачували у тому, що я не давала завозити гуманітарну допомогу з Росії. Були пропозиції працювати селищним головою, але всі свої дії координувати з росіянами, присутніми у регіоні.

Але потім вас випустили. Чому?

Не знаю з яких мотивів. Але до роботи вже не допустили. Сказали, що до адміністративної будівлі мені вхід заборонений.

Через місяць мене знову затримали. Перед цим у помешканні провели обшук, коли нікого не було окрім старенької мами. А на другий день прийшли і забрали мене. Мене розпитували, що я знаю про диверсійно-розвідувальні групи, хто з наших співробітників з ними співпрацює, хто надає інформацію. Також запитували, чи не шкода мені, що є люди, які працюють в адміністрації, а я, з моїм досвідом роботи, стою осторонь цих справ і не працюю, хоча могла би.

Центральна влада на початку повномасштабної війни надсилала вказівки керівникам на місцях виїхати з територій, на які вони впливати не можуть. Чому ви не послухалися і не виїхали?

З початку окупації ми працювали і все було нормально. Ми виконували свої функції, разом з усіма владними установами, які працювали на території нашої громади. У нас не було до травня ніяких перешкод у роботі. Завозився хліб, світло і газ зникали всього на кілька днів. Всі старости у громаді працювали. Не знаю, я не могла полишити людей, які покладали на нас надії.

Під час вересневого контрнаступу на Харківщині ЗСУ деокупували селище Дворічна

фото: google

«Шкодую через співпрацю з ОПЗЖ»

Ви очолили селищну раду як представниця ОПЗЖ. Чи радилися ви з керівництвом партії про те, як вам діяти у тій чи іншій ситуації? Що з центру вам відповідали?

Справа у тому, що я не член партії. Я тільки висувалася від ОПЗЖ щоби зайти до селищної ради. Керівництво партії я не знаю і з ними не спілкувалася. Свої рішення ухвалювала особисто. Спілкувалася з керівництвом області. Нам казали, що поки можете виконувати свої обов’язки без ризику, виконуйте, а якщо росіяни формуватимуть свої керівні структури, то йдіть. От і все.

Яким було ваше ставлення до Росії до початку повномасштабної війни? Чи воно змінилося?

Так, воно змінилося. До останнього я не могла повірити у те, що може бути війна. Я не розумію, як можна бути людьми і так руйнувати життя інших людей, «звільняти» їх від нормального життя і їхніх родин. Нині у нашій Дворічній суцільні руїни.

А якщо говорити про ОПЗЖ, як змінилося ваше ставлення, чи шкодуєте, що пов’язали свою політичну кар’єру з нині уже забороненою партією?

Так, звісно, шкодую.

Чи багато місцевих чекали на Росію? Як змінилася їхня думка після 24 лютого?

Були у нас такі, що чекали. З першого дня зустрічали росіян. Зараз їх у громаді немає. Коли мене востаннє випустили з місця позбавлення волі, їх у громаді вже не було. І тих, хто співпрацював з росіянами, і тих, хто їм співчував. Як тільки почалося звільнення нашої громади, вони одразу звідси виїхали.

То як багато зрадників?

Були працівники селищної ради, які погодилися співпрацювати з окупантами. І вчителі у нас були такі, працівники територіального центру обслуговування пенсіонерів.

СБУ каже, що секретар Дворічанської селищної ради Людмила Глотова, яка також представляла ОПЗЖ, співпрацювала з окупаційною владою. Для вас це стало несподіванкою? Як ви для себе пояснили це рішення колеги?

Це для мене стало найбільшою несподіванкою, що вона пішла на цю співпрацю. Для себе я не можу пояснити це.

Але ж ви з нею і з іншими колегами вже після вторгнення обговорювали ситуацію? Що вони казали, як оцінювали те, що відбувається?

Звісно, ми з усіма колегами спілкувалися у перші дні повномасштабної війни. Зійшлися на тому, що ми живемо на території своєї громади і що все це надовго не затягнеться. Вірили, що ситуація швидко розв’яжеться і ми продовжуватимемо працювати.

Люди були налякані, багато хто одразу звільнився з адміністрації. Багато хто пішов на співпрацю з окупантами, бо вони їм погрожували. Можливо, це одне з пояснень. 

Михайло Глуховський, «Главком»