Молоді та зухвалі. Назар Холодницький – перший антикорупційний прокурор

    • Наталія Сокирчук
    • 2 Грудня, 2016, 16:15
    • Розсилка
    <img class="big-photo" src="/ftp_upload/images/xolodnickiy.jpg" alt="Антикорупційний прокурор Назар Холодницький" />
<div class="photo-title">Антикорупційний прокурор Назар Холодницький</div>
    Фото: Укрінформ
    Антикорупційний прокурор Назар Холодницький
    Антикорупційний прокурор Назар Холодницький

    У розмові з «Главкомом» прокурор зізнався, що сам неодноразово порушував закон і вже написав… заяву про звільнення

    Керівник створеної менше року тому Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький, незважаючи на свою зразкову публічність, залишається утаємниченою фігурою. З одного боку, настільки стрімкому кар’єрному зльоту у 30 років зазвичай завдячують сприянню авторитетного покровителя. З іншого – червоні дипломи, численні статті у наукових журналах вселяють надію у професіоналізм першого українського антикорупційного прокурора.

    Приблизно те саме із іміджем чесного та непідкупного. Так, у Холодницького немає ані колекції дорогих годинників, ані безсовісно дорогих автівок, ані дизайнерського одягу за тисячі доларів. Проте саме у той момент, коли починаєш вірити у справедливість долі, яка послала нам такого прокурора, чуєш від нього тривіальну історію про те, як держава безкоштовно виділила йому дві ділянки землі у Києво-Святошинському районі. А, як відомо, у прокуратурі саме цього району у передмісті столиці Холодницький працював з 2006-го по 2014 роки.

    Однак лише роботою життя Назара Холодницького не обмежується. Виявляється, поза межами просторого кабінету голова САП може втрапити в історію, коли через нього викликають поліцію. Ба більше – в інтерв’ю «Главкому» антикорупційний прокурор зізнався, що сам неодноразово порушував закон, пояснив, чому його новий автомобіль оформлено на іншу людину та повідомив, що вже написав… заяву про звільнення.



    Про вибір професії

    У мене з математикою завжди було погано, точні науки не йшли. Біологія, фізика – взагалі ніяк.

    Чому прокуратура? Адвокатом не хотів бути. От не хотів і все. Тим більше я бачив, як працюють адвокати – зазвичай «професійність» адвоката визначалась його здатністю «вирішити питання». А прокуратура – це державна служба. Форма ще, напевно, подобалася. А щоб піти суддею, тоді потрібно було мати вік 25 років і не менше трьох років юридичного стажу – помічником судді. Знову-таки, на практиці в суді я побачив роботу помічника судді: виписувати повістки, інколи писати проекти рішень. Суддя – це кабінетна робота. А прокурори тоді ще «на трупи» виїжджали, розслідували вбивства – це робота жвавіша, з людьми.


    Призначення Назара Холодницького антикорупційним прокурором (фото: Укрінформ)
    Призначення Назара Холодницького антикорупційним прокурором (фото: Укрінформ)

    «Після призначення на посаду почали раптово телефонувати однокласники, однокурсники, яких не бачив 10–15 років»

    Про бажання звільнитися

    Заява про звільнення лежить у мене в сейфі з другого дня роботи. Там тільки не вказано ім’я генпрокурора і дату. Це своєрідне свідчення для себе того, що я не тримаюся за цю посаду, це крісло. Не подобається – можна піти. Піти завжди легше і потім кричати по ТБ і у Facebook, що хтось заважав. Але ми прийшли сюди не для того, щоб почепити на себе лаври героя, якому не дали працювати. І НАБУ, і САП за цей незначний проміжок часу (майже рік. – «Главком») спромоглися відбутися як єдиний антикорупційний механізм. Коли Артема (Ситника. – «Главком») призначили і мене призначили, наступного ж дня мені вже в месенджері писали: «Коли вже прем’єр-міністр сяде в тюрму (на той момент Арсеній Яценюк. – «Главком»)?» І це тоді, коли тут є лише я і ці рибки в акваріумі. Тому плюнути і піти – завжди можна. У нас часто плюють, йдуть, а потім стають «великими» політиками і критикують-критикують-критикують. А ти піди сам на конкурс, пройди чотири етапи і попрацюй – а у нас ще є досі 7 вакансій! – і покажи результат. Мені нескладно піти, але ж ми прийшли, щоб щось змінити.

    Про власну безпеку

    Я написав три чи чотири листи про виділення охорони – ось-ось обіцяють. За законом я маю бути захищеним, але... Скажу так, порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих.

    Про бажаючих «домовитися»

    Якщо я скажу, що до мене жодного разу не підходили, не пробували поговорити щодо тієї чи іншої справи, то збрешу. І так, напевно, можна сказати про представників усіх правоохоронних органів. Інше питання – ставлення до цих розмов. Я всіх таких прохачів проганяю геть. Причому деякі з них навіть шукають родичів, знайомих, із ким я колись разом працював чи перетинався. «Ну, приходьте попити чаю...» Я ж людина соціальна, у мене є друзі, знайомі, однокурсники, однокласники, є люди, з якими працював. Я можу, наприклад, раз на три місяці заїхати у прокуратуру, з якої починав свою кар’єру. І зі знайомими, які там лишились, можу випити пива – звичайно, в кінці робочого дня. Але питання антикорупційної роботи залишаються тут, у цьому приміщенні. Я із самого початку себе привчив – ніколи не беру роботу додому. Я краще сидітиму до дванадцятої ночі тут. Дім – це дім, а тут є всі умови для роботи. Всі робочі зустрічі, коли пропонують випити кави десь, не тут – ні. Кава у нас є, можемо пригостити.

    Про друзів

    Новий колектив з’явився – ми дружимо всі. Інколи збираємося. Можемо повечеряти – не якісь лобстери дорогі, звичайні продукти. Тут поблизу є один підприємець кавказької національності, у нього дуже смачні кебаби. Робимо йому хороший виторг, якщо у когось день народження. Коло старих друзів – їх небагато, можна перерахувати на пальцях рук, вони залишились. До Львова приїжджаю – з кумом і з дитиною завжди погуляю. Звичайно, після призначення на посаду почали раптово телефонувати однокласники, однокурсники, яких не бачив 10–15 років, а тут – опа! – «Привіт, давно не бачились!» Де ви були раніше? Такі як об’явились, так і зникнуть, коли написаний рапорт піде в дію.

    Про те, як приймає рішення

    Практика показує: відсотків 90 імпульсивних рішень виявляються неправильними. Тому ніколи не треба робити щось зопалу. Треба сісти, подумати. У нас такого немає: є цар і всі решта. Працює колектив. Приходить прокурор, я слухаю його висновки, його думку. У відносинах НАБУ і САП кінцева інстанція – це не директор НАБУ, це прокурор – процесуальний керівник, бо він приймає рішення і саме йому потім у суді підтримувати обвинувачення. Я вислуховую дві сторони, і ми приймаємо рішення. Як правило, спільне.

    Про любов до машин

    В останні тижні закинув тренажерний зал, але треба відновити. Як осінь прийшла – важко стало прокидатись. Якісь там перукарі, манікюри-педикюри – таким не захоплювався ніколи. Люблю сам машиною покерувати.

    Я недавно змінив машину: продав свій Mitsubishi Outlander, придбав Volkswagen Touareg 2013 року. Пробіг 80 тис. км. Щоправда, ще за нього не виплатив усю суму, тому власник не хоче переоформлювати авто на мене, доки не погашу борг повністю. Захотілося, хоча інколи не розумію, для чого, бо є службова машина. Я на своїй катаюся десь раз на три тижні, на вихідних. Виявляється, що це відпочинок, коли ти сам за кермом. Я розпланував, що, може, до кінця року сплачу всю суму. Лишилося десь ще 150 тис. грн.

    Про перші великі гроші

    Свій Mitsubishi Outlander я придбав у 2010 році. Тоді моя зарплата була десь тисяч 60–70 на рік при курсі 8. За які гроші придбав машину – поясню, вже можна, бо строки давності минули (сміється). Львів – близька до Польщі територія. Свого часу, коли я ще навчався в університеті, коли були лекційні дні, бувало, я возив цигарки і горілку на польський кордон. Це був гарний заробіток – за одну поїздку можна було заробити десь $100 – на різниці цін. Плюс (зараз це теж можна розказувати), будучи студентом другого курсу, я писав курсові для студентів 3-4-5 курсів інших ВНЗ. Тоді, залежно від складності, це коштувало від 50 до 100 доларів. 50 доларів – це проста курсова, 30 сторінок тексту. Написати курсову, не надто думаючи, можна було за один день: піти в бібліотеку, взяти 5-6 книжок. На четвертому і на п’ятому курсах я взявся писати три магістерські роботи. Вони коштували дорожче: одна 500, дві інші – по 700 доларів. Але магістерську писати складніше – це 1,5-2 місяці сидіти фактично кожні вихідні, там треба думати.

    Далі про гроші – у мене бабці були депортовані, потім їм у 2000-2001 роках німецький уряд виплачував кошти за те, що їх було вивезено. Одна бабця отримала 12 тис. марок – тоді з доларом вони були десь один до одного. Друга отримала десь 8 тис. Одна баба, по маминій лінії, у якої було шестеро онуків, поділила на всіх, а мама мого батька віддала все одному онуку – мені. Я збирав, не витрачав. Закінчивши університет, перед прокуратурою вже мав своїх грошей близько 20 тис. дол. Десь у 2009 році, коли мені було 24, захотілося машину. Сестра, яка на той момент уже якийсь час жила в Італії, дала ще 5 тис. євро і мама додала – як готівка вони тепер у мене вказані. Я тоді взяв собі Mitsubishi Galant. Поїздив три місяці, потім – ДТП. Скажімо так, добре, що була застрахована. Я не був за кермом, був пасажиром. Страхова компанія виплатила кошти. Фактично за ці кошти я взяв тоді Outlander.

    Мені, наприклад, байдуже, на чому їздити щодня. Маючи високу зарплату, не маючи поки що сімї, дітей, захотілось для себе щось покращити. Можна було б, звичайно, «вилізти зі шкіри» – взяти машину 2016 року, але навіщо? Так само як брав зимові колеса: одне колесо 250 доларів коштує, а з диском – 1000. І нащо мені той диск за 1000, коли машина три тижні стоїть на паркінгу – хто на них дивитися буде?


    (фото: 5.ua)
    (фото: 5.ua)

    Про землю

    Я отримав землю в Києво-Святошинському районі. Прописаний і живу у Вишневому. Писав заяви у різні сільські ради, і от у 2012 році в Білогородці сесія надала ці земельні ділянки: 10 і 12 соток.

    Відповідно до ст. 121 Земельного кодексу, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Проте під час неофіційних бесід юристи стверджують, що отримати таким чином ділянку без зв’язків, хабарів чи потрібних знайомих (тим більше дві, та ще й під Києвом) практично неможливо.

    Про годинники

    У мене є чотири годинники, найдорожчий – 400 доларів. Це Jacques Lemans, не механічний, батарейковий. Є ще досі годинник, який з третього курсу носив, – Orient. Я не звик носити годинники. Напевно тому, що годинник є на телефоні, а телефон завжди при собі. Якщо десь побачите мене з годинником, це рідкісний момент. Але буває, коли от хочеться надягнути годинник.

    Срібний ланцюжок – це подарунок матері, за два роки до смерті. Хотіла золотий купити, але я знаю, що від поганого оберігає саме срібло. Золото – це від лихого, тому я прихильник срібла. Ланцюжок, хрестик і браслет завжди при мені – три елементи срібла.

    Про одяг

    Відкрию таємницю – одяг з Італії. Немає улюблених брендів, є улюблені речі. Якщо говорити про костюми, у мене їх кілька – це переважно Voronin. Вони на мене добре лягають. Коли призначили на посаду, на другому тижні роботи поїхав в «Оушен Плазу», купив за 10 тис. грн Pierre Сardin. Там був якийсь розпродаж. У магазині якось добре лежало, а приїхав додому – не дуже. Я його, може, зо два рази надягав. Після призначення мені казали, що от, мовляв, ти маєш бути охайним, одягати щось дорожче. Колеги радили – бери. Взяв – і не ношу.

    Десь з 2004 року мені все купує старша сестра, яка уже років 18 живе в Італії. По-перше, одяг там якісніший. По-друге, не так дорого коштує, як у нас. Три роки тому сестра купила спортивний костюм – в Україні він рівно втричі дорожчий. Як правило, ці оновлення гардеробу відбуваються двічі на рік: перед Великоднем та Різдвом. Для мене в 2016 році абсолютно непринципово, що це сорочка з колекції 2015 року. Сестра мій смак знає, я їй повністю довіряю. Вже багато років вгадує.

    «Були такі періоди: дзвониш мамі, кажеш, що все добре, а кладеш трубку – і сльоза навертається, бо хочеш усе кинути»

    Про ставлення до багатства

    Я виріс у небагатій родині, в комунальній квартирі. Але у мене немає «синдрому Януковича», який ріс у бідноті і потім будував «Межигір’я».

    Був період, коли я тільки приїхав у Київ і впродовж дев'яти місяців жив у репетиторії (приміщення у гуртожитку Музичної академії Чайковського, де проводяться репетиції). Треба було десь жити – держава житлом не забезпечувала ні тоді, ні зараз. Було холодно, але треба це пережити, воно якось загартовує. Були такі періоди: дзвониш мамі, кажеш, що все добре, а кладеш трубку – і сльоза навертається, бо хочеш усе кинути і повернутися додому. Стримувало бажання самоствердитись. Потім зняв кімнату на Нивках у хрущівці у одного нероби, який жив на ті гроші, що я йому платив, це був 2007 рік. У 2008 році у Вишневому міська рада виділила кімнату у гуртожитку, де я успішно прожив до 2015 року, яку я досі орендую. Я там зареєстрований. Живу в квартирі, яка в декларації вказана як власність матері. У декларації за 2016 рік її вже буде вказано як спадщину.

    Сказати, що гроші непотрібні – це неправда. Інша річ – власне ставлення до накопичення та витрачання. Я не вважаю, що треба жити заради грошей. Дивлячись на всі ті кеші (у деклараціях чиновників. – «Главком»), складається враження, що люди живуть, аби складати гроші.

    Всі кажуть про наші великі зарплати. У жовтні я заробив 140 тис. Але ж це загальна сума, з них 29 800 пішло на податки та інші збори, на руки отримав 111 тис. Навіть якби я хотів витратити ці кошти, у мене просто немає часу на це. У нас проблема не в тому, що є багаті, а в тому, що є багаті, які не можуть пояснити, звідки у них мільйони. А коли ти заробив, відкрито це показуєш і кажеш, що ти заплатив 30 тисяч грн податків за місяць, а це 20 мінімальних пенсій, а за рік – помножте на 12 – це близько 350 тис. грн. Я це покажу в декларації: за 2016 рік збираюся подати ще у січні, до Різдва, щоб потім не сидіти в останні дні і не звинувачувати комп’ютер, який висне за два дні до дедлайну.



    Треба, щоб кожен посадовець міг так пояснити. Зараз на слуху скандал зі слідчим ГПУ, у якого дружина, відповідно до декларації, за рік заробила 30 тис. грн, а купила три квартири і п'ять ділянок. Або якщо у нас в декларації показують, що Lexus купили за 5 тис. дол. – він же так не коштує.

    Про е-декларування і його наслідки

    Після заповнення е-декларацій у нас зчинився ґвалт: усі заявляли, що будуть їх перевіряти. Але є НАЗК – спеціально створений орган, який має перевіряти достовірність цих даних. Давайте НАБУ перевірить, ГПУ теж хоче… Це як і з питанням підслідності. Розслідувати корупцію хочуть усі, бо це зараз PR-тренд. Але так не можна, у органів є чітко визначена компетенція. У країні можна спостерігати якийсь правовий безлад: кожен робить не те, що повинен, а те, що він хоче... Це може призвести до розвалу всієї правової системи. Я дивуюсь, чого вони тільки зараз починають формувати процедуру перевірки, це треба було зробити ще до декларування. А то виходить, що спершу декларуємо, а потім думаєм, як перевірятимемо.

    В законі виписано чітко: якщо буде встановлено речі, які не задекларовано і вартість яких перевищує встановлену суму, є різні види покарань. До певної суми – це адмінвідповідальність, понад – кримінальна відповідальність. Це стосується і грошей, і майна. Зараз завдання компетентного спеціального органа (НАЗК. – «Главком») встановити наявність таких невідповідностей, інформувати компетентні органи, які повинні розслідувати цей злочин (НАБУ. – «Главком»). Якщо це адмінправопорушення – скласти самим протокол і відправити до суду.

    Якщо обіцяне підвищення «мінімалки» до 3200 грн відбудеться з 1 січня, то автоматично зросте сума готівки та інших речей, які треба декларувати. Якщо брати особисто мене, я задекларував, що мені двоє людей винні по 2 тис. доларів. Наразі це близько 57 тис. грн – та сума, яка становить 50 мінімальних заробітних плат. Тобто у наступній декларації – якщо буде «мінімалка» 3200 – я вже не повинен це вказувати, бо ці гроші не сягають встановленої суми. Тоді можна зробити висновок, що мені цей борг повернули. Хоча він не є повернутим. Побачимо, як буде.

    Директор НАБУ (Артем Ситник. – «Главком») мені доповідав, що вони дійсно почали перевірки шляхом аналітики топ-20 одіозних декларацій. Аналітичний підрозділ займається, але це поки що не є сферою кримінального права. Це збір інформації.


    (фото: 5.ua)
    (фото: 5.ua)

    Про прихований конфлікт із Ситником

    (Холодницький несхвально оцінив перебіг та результати розслідування НАБУ історії з квартирою Лещенка. Після цього в середині жовтня Ситник заявив, що хотів би бачити від прокурорів САП більш активну роботу в суді. – «Главком».)

    Щодо квартири Лещенка вже розпочато провадження. Генпрокуратура розпочала – нехай розслідує. Я у своєму листі щодо квартири Лещенка писав про необхідність внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Директор НАБУ прийняв рішення – це його право – що у рамках ЄРДР розслідувати не було підстав. З приводу коментаря про «активність» – у нас була розмова з директором НАБУ. Не годиться слідчому коментувати активність прокурора. Я думаю, він просто не те мав на увазі, не так висловився. Питання активності прокурорів завжди залежить від питання достатньої кількості зібраних доказів слідчими. Слідчий завжди повинен зібрати докази, бо саме прокурору треба йти до суду з ними. Якщо доказів немає – прокурор не піде в суд. Без прокурора, відповідно до чинного КПК, детективи багато не можуть зробити, бо завжди потрібно узгоджувати слідчі дії. Саме прокурор організовує досудове слідство (це його конституційна функція) і визначає достатність чи недостатність тих чи інших доказів. Це нормальна робоча обстановка, коли слідчий вважає, що йти можна, а прокурор каже, що ще не можна. Тому маємо юридичні дискусії, але жодним чином не конфлікт. Гірше було б, якби таких дискусій не було і прокурори спрямовували до суду те, з чим прийшов детектив. Сам факт затримання когось ще не є результатом. Результатом буде обвинувальний вирок у суді.

    Поки що ті справи, які в судах, – ми в них упевнені. Чого вироків немає? Це вже справді питання до судів. Поки що не можу сказати, хто ці відомі люди – навіщо людям серцеві хвороби провокувати? І думати, куди втікати. Хоча, судячи з кешу, вони вже все вирішили.

    Про фотографії з Лещенком

    Так, справді обідав у Верховній Раді з Лещенком. Це було у вересні, перша сесія Ради, де ми знімали юридичну, скажімо так, «цноту», недоторканність з судді Чауса. Це було за три дні до початку квартирного скандалу. Тоді був виступ президента, після якого Парубій оголосив перерву перед зняттям недоторканності з Чауса. Я пішов у їдальню, мені підказали, куди пройти. Були якісь сходи вниз, і я заблукав. Дивлюсь, іде Лещенко. І я питаю: «Сергію, де їдальня?» Він каже: «Я якраз туди йду, я проведу». Мене з Лещенком хтось сфотографував, але ж не показали, що за столиком нас було четверо. Ще був представник парламенту Канади і радник посольства. Просто така логіка у блогерів.

    Про незвичайне хобі

    Читати художню літературу я не маю, на жаль, часу, це раз. Друге – останні місяці я писав наукову статтю для «Вісника прокуратури» про боротьбу з корупцією у Наддніпрянській Україні на поч. ХХ ст. На написання цієї статті у мене пішло півроку. Мені це цікаво. Коли я був першим заступником прокурора Криму, почав досліджувати тему екзилу, екзильні уряди (уряд у вигнанні. – «Главком»). Писав тоді статті. Було більше вільного часу, ніж тут. Цікаво було подивитися, що таке екзильні уряди, як вони формувались, функціонували. У 2015 році вийшли дві мої статті у «Віснику прокуратури». Опублікував їх для себе. У нас, як правило, наукові статті пишуть здобувачі дисертацій, яким треба назбирати 10 публікацій, щоб роботу допустили до захисту. Мені цього не треба – напевно, просто хобі. Просто цікаво. Писав на вихідних чи ввечері, якщо не спиться.

    Про службове житло

    Якщо отримаю, це буде #зрада. При наших зарплатах, я це всім своїм кажу: на квартири не надійтеся. Я в жодній квартирній черзі в Генпрокуратурі не стою. У Вишневому колись стояв – у позачерговій черзі був десь 800-м. А там ще була черга звичайна і першочергова. Знаєте, видача квартир – це такий архаїзм, коли держслужбовцям дають низьку зарплату і надію на те, що колись, можливо, отримаєш квартиру. Користі з такої держслужби не буде. Коли я був у відрядженні в США (у лютому), спілкувався з колегами. Тоді подумав: «Цікаво запитати у них, чи будують у них будинки для ЦРУ чи для ФБР?» Вони ж собі такого навіть уявити не можуть! А у нас звикли: міліцейські будинки, прокурорські, СБУшні і таке інше. Це неправильно, людині потрібно давати гідну зарплату, а вона вже сама вирішить: чи жити з батьками і їздити на крутій машині, чи інакше витрачати ці кошти.

    Про рідне місто

    Жити у Львові зараз не планую. Але я періодично буваю там – може, раз на місяць, на вихідних. Це місто, де я виріс, знаю всі вулички. Ностальгія. Довго іноді сам гуляю містом. Куртка, кепка... 15–20 кілометрів находжу за вечір, просто гуляю. Часто заходжу у двір будинку на Франка, де розташована комунальна квартира, в якій я виріс. У мене там ще є друг, з яким ми росли разом. Зідзвонюємось, домовляємось, як то кажуть, «піти на район попити пива». Беремо пива, горішків, заходимо у дворик – там лавочка зі столиком є. Якось навіть поліція приходила – цього року, навесні. Знаєте, у кожному подвір’ї є активна бабця, яка слідкує за порядком. Приїхав патруль, підходять до нас, представляються. Починається дискусія з приводу того, чи це громадське місце чи ні. Переконали, що це не громадське місце – під деревом. Один з них на мене уважно дивиться, потім відвертається і я бачу, що в телефоні гуглить. Я сміюсь, кажу «та я це, я». Він хотів зі мною сфотографуватись. Кажу: «Хлопці, це з вами фотографуються, я ж нецікавий». Уявляєте, який був би «джекпот» для поліцейського: антикорупційного прокурора під градусом зловити? А для журналістів так узагалі... Якось зайшов у подвіря своєї школи, хотів зайти всередину, постукав охоронцеві. А він: «Я зараз міліцію викличу, ідіть геть!» Я й пішов.

    За останніх два роки до влади прийшло чимало молодих політиків та чиновників. Універсального рецепту успіху у представників «нової хвилі», яким ще немає й 35, не існує: одним, за їхніми словами, просто пощастило, інші стверджують, що отримали посаду завдяки досягненням. Історію першого учасника проекту «Молоді та зухвалі» читайте тут – «Молоді та зухвалі. Народний депутат Олексій Мушак і його історія успіху»

    Наталія Сокирчук, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ