Архієпископ Євстратій (Зоря): Церковний конфлікт між Москвою і Константинополем зіграє на руку створенню помісної Української церкви

На 19 червня на острові Крит заплановане проведення Всеправославного собору, підготовка до якого тривала близько 50 років. Проте в церковному середовищі можна почути думки про зрив найважливішого для церкви заходу ще до його початку. А все через дуже вірогідну відмову найбільшої православної церкви світу РПЦ брати участь у поважному зібранні. Причина – розходження між Російською церквою і Вселенською патріархією. Навіть незважаючи на фактично виконану вимогу Російської церкви перенести захід зі Стамбула (Константинополя) на Крит через конфлікт Росії і Туреччини, найбільша православна церква може проігнорувати зібрання. За цієї ситуації, на думку старшого викладача Стокгольмської школи теології архимандрита Кирила (Говоруна), собор може відбутися як в урізаному форматі, або його взагалі скасують. Іншої думки дотримується речник УПЦ Київського патріархату Євстратій (Зоря). В інтерв’ю «Главкому» він розповів, чому Всеправославний собор відбудеться «за будь-якої погоди», чому Російська церква хоче завадити його проведенню, як українське питання розділяє світове православ’я і на які зміни у світовому православ’ї чекати українцям.

Нині лунає багато думок щодо прийдешнього Всеправославного собору. Чи відбудеться він, якщо його проігнорують найбільші церкви, і які наслідки для світового православ’я нестиме його ігнорування, скажімо, з боку РПЦ?

Він відбудеться. У цьому я не маю жодного сумніву. Те, що туди не приїде делегація Московської патріархії, або Болгарської патріархії – це ще не перешкода для того, щоби не збирався Собор.

А хіба Собор в цьому разі не матиме урізані повноваження на ухвалення рішень?

Абсолютно ні. Знаєте, і в церковному відношенні також наша аудиторія значною мірою перебуває в російському інформаційному полі. Адже ані грецькими джерелами, ані англомовними джерелами переважна більшість аудиторії не володіє. Тому уявлення в тому числі про Всеправославний собор формується у людей значною мірою на заявах, які пов’язані з Московським патріархатом. А Московському патріархату вигідно подавати свою точку зору на те, що відбувається. Насправді те, що відбудеться не можна називати повноцінним Всеправославним собором від самого початку тому, що на цьому соборі не передбачалася присутність тих церков, які є так званими не визнаними. Тобто таких як УПЦ КП, Македонська церква, православна церква в Америці. Натомість передбачалася участь лише 14-ти церков, які взаємно одна одну визнають. Тобто навіть з цієї точки зору говорити, що це Собор, на якому представлені всі православні церкви, було би некоректно. В той же час навіть якщо говорити про той формат, який є, то слід зауважити, що Собор скликається за згодою всіх взаємно визнаних православних церков, яка була виражена на зібранні предстоятелів в Шамбезі (учасники наради у швейцарському місті Шамбезі 27 січня 2016-го року ухвалили рішення провести на острові Крит Всеправославний собор, - «Главком») узимку цього року. Тобто цей Собор – не просто воля патріарха Константинопольського, це було рішення, досягнуто загальним консенсусом. Те, що Москва, або такі її сателіти як Болгарія, або Антіохія відступають від цього рішення, то це є порушення православної єдності з боку Москви і її сателітів.

Що стосується самого собору по суті, то для авторитету православних соборів є відповідність істині того, що вони проголошують. І те, що там не буде однієї, чи двох церков, не має принципового значення. Принципове значення має те, чи будуть ухвалені на Соборі рішення прийняті всією церквою. Знаєте, в історії церкви були не один і не два собори, на яких не були присутні ті, чи інші церкви. Але рішення їхні, так, як вони відповідали істині, були прийняті всією церквою і утверджені. До прикладу візьмемо Третій вселенський собор, який відбувався в Ефесі у 431-му році. У його засіданнях відмовилися брати участь делегації Константинопольського і Антіохійського патріархатів. Але все одно він відбувся і на ньому було утверджене православне вчення, а єресь Константинопольського патріарха Несторія була засуджена. Якби до собору застосовувався принцип, який пропонувала Москва, тоді би і Третій Вселенський собор треба відкинути (з історії) тому, що там 2 церкви не брали в ньому участі, були проти рішення провести собор. Іншими словами, позиція Московського патріархату є лукавством. Ми більше ніж рік тому прогнозували, що те, чого добиватиметься Москва, спостерігатимемо зараз. З одного боку вони не хочуть, аби цей собор був скасований, бо їм не вигідно повністю від нього відмовитися. Але з іншого боку вони добиваються того, щоби він не був проведений, щоби мати можливість і далі водити за ніс світове православ’я і ним маніпулювати.

Чому навіть після згоди перенести на вимогу Російської церкви Собор зі Стамбула на Крит, РПЦ все одно погрожує бойкотувати цей захід?

Справа в тому, що Москва побоюється, що в разі і проведення Собору і його скасування Константинопольський патріархат перестане бути зв’язаним з певними дипломатичними домовленостями, які між цими двома церквами складені заради проведення Всеправославного собору. І перш за все це (ці домовленості) стосується України. Тому що українське церковне питання є ключовим питанням для майбутнього світового православ’я. В чому полягає головна проблема православ’я, взаємовідносин між церквами? В тому, що історично на основі канонів Константинопольський патріарх має першість серед інших церков. З іншого боку Московський патріархат посилається на те, що РПЦ найбільша православна церква у світі, відповідно, вони себе сприймають як мажоритарне акціонерне товариство, що у них є переважний пакет акцій, і тому всі повинні слухати їхню волю. Все тому, що РПЦ настільки велика за своєю структурою, що є більшою за всі інші православні церкви разом взяті. Так от, з їхньої точки зору хоча першість формально належить вселенському патріарху, але насправді першим серед православних є Московський патріарх.

Це протистояння між Константинополем і Москвою триває, по суті, від часу відновлення Московської патріархії за часів Сталіна. У Сталіна була ідея після війни перетворити Московську патріархію на такий своєрідний анти Ватикан. Ватикан в уяві Сталіна був зосередженням релігійних сил Заходу, які він сприймав як ворожі. У своєму розпорядженні він хотів мати релігійні центри, які будуть протистояти Заходу, щоби об’єднати навколо Москви не лише православні церкви, а й інші. Зокрема, наприклад, тоді дуже активно велися контакти з Англіканською церквою. Але (Сталіну) не вдалося зробити те, що було задумано. Планувалося в 1947-му році провести в Москві Вселенський собор і наділити Московського патріарха титулом Вселенського. Але церкви грецької традиції відкинули цю ідею. Тоді у 1948-му році відбулася подія, яку назвали Всеправославною нарадою, яка була приурочена до святкування 500-річчя автокефалії російської православної церкви. З того часу Москва і Константинополь перебувають у стані боротьби. Розв’язати це питання можливо лише через вирішення українського церковного питання. Тому що приблизно половина всієї структури Московського патріархату – це та церковна структура, яка контролюється Москвою в Україні. А без України Московський патріархат перетворюється із церкви-імперії в одну із звичайних помісних православних церков, великих, але звичайних. В той час як українська церква із упослідженої стає однією з найбільших і, відповідно, найбільш впливових церков у парвослав’ї. Причому, очевидно, що є союзником Константинополя. Враховуючи, скільки українська церква від Москви натерпілася, Московський патріархат вона абсолютно не підтримуватиме. У нинішніх умовах, які склалися, якраз  розв’язується проблема балансу між православними церквами і утверджується історично і канонічно першість Константинопольського патріарха.

Москва, розуміючи це, робить усе для того, щоби Собор і не був проведений, і не був скасований. Аби далі, роблячи вигляд, що ми готуємося до Собору, змушувати Константинополь не бути активним в Україні, погрожуючи тим, що, мовляв, якщо ви будете активними в Україні, робитимете якісь кроки на визнання української церкви незалежною, ми тоді не братимемо участі в підготовці і проведенні Всеправославного собору. От тепер всі ці маски зриваються, і всі ці відмовки, мовляв, давайте не в Стамбулі, а в іншому місці, давайте не цього року, а наступного, є фальшем. Ніякого Всеправославного собору московський патріархат проводити не хоче. Хоче натомість тільки одного: далі диктувати всьому православ’ю свою волю.

Наскільки конфлікт між Константинопольським патріархом і патріархом РПЦ може допомогти патріарху Варфоломію наважитися публічно заявити про потребу створення Української помісної православної церкви, і, можливо, поставити це питання під час засідання Собору?

Ми вважаємо, що ті події, які зараз розгортаються навколо собору, вони стануть ще одним аргументом не тільки для патріарха Варфоломія, а й для інших помісних православних церков в тому, щоби прийти до того рішення, про яке ми просимо давно, а саме визнати Київський патріархат як помісну Українську православну церкву. Ми про той розвиток подій, який зараз відбувається, говоримо вже багато років, прогнозували його ще 5 років тому.

Вже на цьому Соборі можливо таке визнання?

Думаю, що цей Собор офіційно не розглядатиме українське питання. Але неофіційно, в розмовах, під час спілкування між патріархами, між ієрархами церков українське питання обговорюватиметься. В цьому у нас немає жодного сумніву. Тому що і в Константинопольському патріархаті, і в інших церквах, з тими, з якими ми маємо неофіційні контакти, а це більшість помісних церков, є розуміння того, який є взаємозв’язок між розв’язанням церковної кризи в Україні і розв’язанням цієї кризи, яка виявилася в демарші Москви і її сателітів щодо Всеправославного собору. На мій погляд, в час після Собору робитимуться більш активні кроки, ніж ті кроки, які робилися дотепер. Те, що Константинопольський патріархат не полишає уваги щодо українського церковного питання, можна було бачити і по тому, що в минулому році неодноразово представники Константинопольського патріархату приїздили в Україну для певних дій, певних заяв. А також в тому, що на зустрічі з президентом у самому Константинополі, яка відбулася навесні цього року, говорилося про те, що Константинополь не залишає без уваги питання української церкви.

Окрім тих причин, що я назвав, є ще дві. Перша полягає в тому, що Константинопольський патріарх вважає своїм обов’язком підтримання порядку, чину, благоустрою в православній церкві. Відповідно те, що відбувається в Україні в останні чверть століття – це є порушення порядку, тобто це явний непорядок. Він як вселенський патріарх не може залишати цю справу без уваги, інакше це суперечитиме його власній позиції, його власним деклараціям. Він є відповідальним за порядок у православ’ї. Друга полягає в тому, що Константинопольський патріархат є матір’ю для Української церкви. Ми ж від Константинопольського патріархату прийняли хрещення і протягом семи століть аж до незаконної анексії Київської митрополії Московським патріархатом 330 років тому, Київська митрополія була в складі Константинопольського патріархату… І в Константинопольському патріархаті, і в інших помісних церквах є серед ієрархів, серед впливових діячів як прихильники Москви, так і її противники. Так от я думаю, що внаслідок цього позиції прихильників Москви дуже послабляться, а якраз позиції тих, які говорили ще раніше про те, що Москва обдурюватиме вселенського патріарха й торпедуватиме Собор, посиляться. Це теж сприятиме тому, що Константинопольський патріархат буде більш активний в українському церковному питанні.

Що стосується дій Московського патріархату, то ми бачимо ту саму їх схему, яка застосовувалася ними у 1991-1992-му роках для розколу Української церкви. Можу нагадати, що в листопаді 1991-го року відбувся Собор Української церкви, на якому було одноголосно прийнято рішення про автокефалію. І Москва проти цього рішення не виступила офіційно. Натомість зайнялася тим, що почала шукати в середовищі Української церкви зрадників, які би виступили проти автокефалії. Тобто тих, які на Соборі виступили спочатку за, але потім змінили позицію і виступили проти. Таких зрадників вона знайшла. Серед них нинішній предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій, який наприкінці січня 1992-го року відмовився від своєї позиції під тиском Москви. Посилаючись на зрадників, Москва заявила, що, мовляв, не всі ж хочуть автокефалії, тому ми не можемо приймати рішення (про надання автокефалії Українській церкві), бо ж немає однодушності. Тоді, скликавши архієрейський Собор у квітні 1992-го року вони прийняли рішення відкласти розгляд прохання про автокефалію до майбутнього помісного Собору, який, згідно зі статутом, мав би зібратися у 1995-му році, але так і не зібрався аж до смерті патріарха Алексія у 2008-му році. А вже наступного 2009-го року, коли цей Собор таки зібрався, він все одно це питання так і не розглянув. Іншими словами,  Москва і тут збрехала. 

За подібною схемою вони діють і зараз. Нині роблять вигляд, що не виступають проти (проведення Всеправославного собору), натомість шукають тих, чиїми руками можна цю справу зірвати. А потім казатимуть, що ось, у нас немає єдності, а значить, будемо відкладати. Між тим в цей час по аналогії з тим, що робили з Україною, нападатимуть на першу особу. Якщо тоді нападали на митрополита Філарета, то зараз почався інформаційний напад на патріарха Варфоломія. Буквально днями російський «Первый канал» телебачення 15 хвилин поливав брудом патріарха Варфоломія. Перш за все з причини України. Вони демонстрували кадри хроніки його візиту в Україну у 2008-му році, кадри зустрічі з президентом Ющенком, зустрічі з президентом Порошенком. Все це подавалося так, що Константинопольський патріарх є маловпливовою особою, маріонеткою Заходу, маріонеткою Америки, і тому на його позицію можна абсолютно не зважати, треба робити все так як хоче Москва.

Якою може бути реакція патріарха Варфоломія на цю не оголошену війну проти нього, до чого вона може призвести?

Думаю, що головною реакцією буде проведення самого Собору. А воно відбудеться, бо більшість церков виступили за невідкладне його проведення в ті строки, які були визначені спільним рішенням всіх предстоятелів.

 За часів існування країн соцтабору світове православ’я ділилося по лінії капіталістичних і соціалістичних країн. Де проходить головна лінія розділення православ’я за нинішніх умов?

Вона проходить якраз по лінії прихильності до двох центрів – Константинополя і Москви. По суті, геополітична «Холодна війна» для православ’я, на жаль, не завершилася. Ми бачимо, що держава Україна опинилася на передньому краї цієї геополітичної боротьби між Кремлем і цивілізованим світом. Так само і тут. Ми бачимо Московський патріархат і його традиційні сателіти: Болгарську церкву, Сербську церкву, Антіохійську церква. Остання, до речі, національно є арабською, зосереджена перш за все у Сирії і Лівані. Так як політично ця церква підтримує режим Асада, то, відповідно, вона підтримує Москву. Це в нинішніх умовах. Історично після повоєнної реставрації Московської патріархії Антіохійський патріархат перебував навіть на зарплаті у Москви. Тобто ієрархи цієї церкви отримували заробітну платню з СРСР. Я не виключаю, що і зараз ця практика продовжується. Саме тому ця церква є залежною від Москви.

Окрім цих трьох церков підтримує позицію Москви Грузинська церква. По-перше, через особу свого патріарха (Іллі II), який був поставлений ще в Радянські часи, а по-друге через побоювання, що Москва церковна так само як і Москва політична здійснить анексію відторгнутих від Грузії церковних територій, тобто Абхазії і Південної Осетії. Бо фактично Грузинська церква з Абхазії і Південної Осетії є вигнаною, але Москва грається, робить вигляд, що вона визнає територією Грузинської церкви і Абхазію, і Південну Осетію, але за спиною підтримує сепаратистські церковні рухи і там, і там. Для того, аби не загострити відносини з Москвою, Грузинська церква змушена (згоджуватися з нинішньою своєю ситуацією). Плюс вона сама по собі є надзвичайно консервативною в своєму керівництві і тому ойкуменічні контакти для неї є дуже великим подразником.

Ви наводите приклад невизнання так званої Абхазької церкви. Але ж у 2012-му році клірики цієї церкви, ієромонахи Дорофей (Дбар) та Андрій (Ампаро), яких РПЦ звинуватила у розкольництві, перейшли під юрисдикцію Константинополя…

Вони не переходили під юрисдикцію Константинополя. Помилковим є таке судження. Вони оголосили про створення священної Абхазької митрополії і звернулися з проханням визнати її. Тобто показували, що вони орієнтуються у своїй діяльності по відділенні від Грузинської церкви не на Москву як Віссаріон Апліаа, який очолює сепаратистську так звану Абхазьку православну церкву, а орієнтується на Константинополь. Але якогось прямого зв’язку з Константинополем у них в реальності немає.

У світовому православ’ї є територіальні конфлікти. Наприклад, між Антіохійською церквою і Єрусалимським патріархатом щодо території Катару, чи конфлікт між естонськими церквами, оскільки РПЦ вважає Естонію своєю територією. Чи можна з цим двома прикладами порівняти свіжий український, коли після анексії Криму РПЦ фактично не питаючи думки УПЦ МП стала вважати територію окупованого півострова своєю митрополією і чому, на ваш погляд, жодної реакції на це з боку УПЦ МП немає?

Якщо говорити про кримську ситуацію з УПЦ МП, то скажіть, як права рука може боротися з лівою? Права рука бореться з лівою тільки тоді, коли на обидві руки натягнути російські традиційні іграшки Петрушки. Тоді для потіхи публіки ці два Петрушки борються між собою, але ж насправді вони є двома руками одного тіла. Церква московського патріархату в Україні і Російська православна церква є одним тілом. Тому як може митрополія, яка діє в Києві і залежна від Москви, якось виступати проти дій Москви в Криму? Ніяк не може. Тому вони (УПЦ МП), по суті здали свої кримські єпархії Москві. Якби не публічні скандали, то вони б здали їх з ще більшою ганьбою. А так хоча би формально ці єпархії залишилися в складі УПЦ МП. І то з єдиної причини. Не тому, що ця церква так хотіла, чи наполягала на цьому, а тому, що Московський патріархат для того, щоби не втратити вплив в Україні, наполягає на принципі, що політичні зміни не ведуть до змін в церковних кордонах, хоча насправді історично завжди все було якраз навпаки.

По завершенню Собору має бути підписаний підсумковий документ. Що важливого він нестиме для України, яких змін слід очікувати? 

Дуже важко сказати, тому що Україна, на жаль, у підготовці цього собору ні в якій формі участі не брала. Тому які там думки будуть включені, які ні, ми впливати на них не можемо, що є не зовсім добре. Але ми сподіваємося, що цей соборний механізм — це не просто екстраординарна подія раз на тисячу років, а що він зі скрипом, але запрацює, і такі собори будуть збиратися регулярно. Сподіваємося, що до наступного собору українська церква вже буде представлена, і думка православних віруючих України буде відображена в такому документі.

Серед інших питань у цьому документі, які повинні  розглядатися  на Соборі, стоїть питання того, як православні мають ставитися до інших християн. Відомо, що зараз католиків і протестантів вважають ледь не єретиками. Наскільки це питання є роз’єднуючим фактором в православ’ї?

Так, воно є роз’єднуючим, тому що є різні позиції у питання контактів з іншими християнськими церквами і спільнотами. Є ті, які виступають за більш тісне єднання, є ті, які виступають категорично проти будь-якого спілкування. Однак є і такі, які виступають за те, щоб в одних питаннях мати співпрацю і порозуміння, а в питаннях догматів і церковної структури залишатись на принципових позиціях православної церкви, так як вона їх сформулювала і дотримується упродовж тисячі років.

Чия думка переважає?

Це питання вже внесене, проект документу сформульований і затверджений предстоятелями на їхній зустрічі ще в січні цього року. Питання в тому, чи будуть внесені правки до цього документу. Та це має вирішити Собор. Він же для того і збирається. Між тим Москва хоче перетворити православний собор на з’їзд КПСС, щоб всі питання вирішити в кулуарах, завчасно, а на публіку тільки прочитали рішення і прозвучали оплески. Однак православні собори так не працюють… Як вираження єдності і цілісності православної церкви повинен бути оцей механізм соборності, який повинен відбуватися не як якась надзвичайна подія раз на тисячу років, а повинен збиратися регулярно. Про це говорив і патріарх Румунський, говорив, що 1 раз на 5-7 років такий собор повинен збиратись. Так само, як в помісних церквах збираються і архієрейські, і помісні собори.