Режисер «Гнізда горлиці» Тарас Ткаченко: Якби ми робили хороше кіно, не треба було б платити по $2 млн за БТР

    «Треба визнати: ми програли ідеологічну війну на сході України»
    Минулий рік в українському кінематографі позначився виходом одразу кількох вітчизняних стрічок. Серед них особливе місце посіла драма про долю жінок-заробітчанок режисера Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». За короткий час картина здобула нагороди декількох українських та європейських фестивалів, а також стала фаворитом першої української
    • Юлія Тунік Станіслав Груздєв
    • 10 Червня, 20:15
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/tkachenko_t.JPG" alt="Тарас Ткаченко" width="" height="" itemprop="image" />
    Фото: Станіслав Груздєв / Главком
    Тарас Ткаченко

    «Треба визнати: ми програли ідеологічну війну на сході України»

    Минулий рік в українському кінематографі позначився виходом одразу кількох вітчизняних стрічок. Серед них особливе місце посіла драма про долю жінок-заробітчанок режисера Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». За короткий час картина здобула нагороди декількох українських та європейських фестивалів, а також стала фаворитом першої української кінопремії «Золота дзиґа», здобувши шість статуеток: за найкращий фільм, режисуру, головну жіночу роль, головну чоловічу роль, жіночу роль другого плану та чоловічу роль другого плану.Та до такого визнання автори фільму пройшли тяжкий шлях – спочатку проблеми із фінансуванням та знеціненням гривні, потім – трагічна смерть актора Віталія Лінецького, який виконував одну з головних ролей…

    «Главком» зустрівся із режисером Тарасом Ткаченком після перемоги його стрічки на «Золотій дзизі». Поговорив про успіх «Гнізда горлиці», ідеологію в українському кіно, а також про межу між мистецтвом та політикою.

    Одеський міжнародний кінофестиваль, кінофестиваль Мангейм-Гайдельберг у Німеччині, позаконкурсний показ на Каннському фестивалі, нарешті шість нагород української премії «Золота дзиґа». Чим пояснити такий успіх кінострічки?

    Я би скромніше оцінив свій успіх. Так, у нас є дуже престижні українські нагороди, з міжнародними нагородами у нас не так усе феєрично, не буду себе перехвалювати. Є фільми в Україні набагато більш заслужені у міжнародному плані, взяти хоча б «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, яке отримало низку міжнародних нагород. Тому я б до цього успіху поставився без якогось сп’яніння. Тема стрічки дуже близька українцям, вона сучасна, не занурює їх у минуле, не намагається розповісти казку, а показує українців такими, якими вони зараз є. А таких фільмів у нас поки що доволі небагато. Думаю, що нам зараз і треба таке кіно, про нас сучасних. Можливо, саме в цьому резонанс фільму.

    Як оцінюєте стрічки-конкурентки «Гнізда горлиці»? «Моя бабуся Фані Каплан», наприклад.

    Дуже позитивно оцінюю. Я насправді це казав Олені Дем’яненко (режисерові кінострічки «Моя бабуся Фані Каплан. – «Главком»). Її фільм дуже важливий, бо він десакралізує радянський міф. Нам це досі потрібно. На жаль, велика кількість українців живе радянським минулим, намагається повернути його, не усвідомлюючи того, що повернути минуле неможливо.  Крім того, цей фільм дуже чітко показує анатомію революції: які є романтики, які є мерзотники, а є ще гірша категорія людей, у яких є холодний розрахунок. Крім того, мені також дуже подобається фільм «Жива» Тараса Химича. Ще подобається «Жива ватра» Остапа Костюка.

    «Золота дзиґа» –  так званий український «Оскар». Розкажіть детальніше про конкурс. Хто увійшов до журі, за якими критеріями оцінювали стрічки та як відбирали номінантів, адже це був  перший конкурс подібного формату в Україні. Окрім самої статуетки, яка нагорода чекає на переможців?

    Наскільки знаю, брали участь близько 250 кіноакадеміків. Вони переглянули фільми, а потім проголосували у кожній з номінацій. І, мабуть, це досить об’єктивна схема, тому що на будь-якому фестивалі тебе оцінює журі з п’яти, ну максимум з десяти людей. І очевидно, що протягом фестивалю вони живуть разом, думають разом, у них уже вибудовується певна тенденція, хочуть вони того чи не хочуть, але вона є. Це нормально. А коли тебе оцінюють 250 професіоналів, то є сподівання, що це більш-менш об’єктивна оцінка. Хоча, звичайно, наше професійне поле досить невелике, ми всі один одного знаємо і є певне особисте ставлення.

    Кінострічку показували за кордоном – у Франції, Німеччині, Австрії. Ви помітили, як сприймають «Гніздо горлиці» іноземці, чи чіпляє їх тема трудової міграції? Адже у Європі скоріше потерпають від мігрантів, аніж через те, що жінки залишають сім’ї заради роботи…

    Ні, не інакше сприймають. Я б сказав, що вони інакше це знімали, принаймні до цього. Ми з моїм художником, оператором, по суті, втрьох, робили кіно. Ми передивились дуже багато фільмів європейських. Це і «Незнайомка» Торнаторе, яка оповідає історію української емігрантки, це і фільми Стівена Фрірса та багато інших. І було видно, що це кіно про голодних очима ситих. Це було кіно про емігрантів очима приймаючої сторони. Нам уперше вдалося зробити це з нашого боку, з боку тих, хто туди їде. І це було незвично для них, але коли вони дивилися, то згадували своє недавнє минуле. Насправді міграція – це не таке унікальне явище для України: італійці досі їдуть у Британію, Ірландію працювати, поляки досі їдуть до Німеччини, греки теж. Вся Європа мігрує, вся Європа шукає заробітків, і це нормальне явище, тому для них це було близьке, знайоме. Поляки розказували свої історії еміграції, італійці – свої, фіни… Мені здавалося, Фінляндія – така стабільна країна, в якій вже давно немає бідності, але вони говорили про трудову еміграцію. І справді, ми пам’ятаємо, як російські поети презирливо писали про фінів «приют убогого чухонца» (вислів з поеми Олександра Пушкіна «Мідний вершник». – «Главком»). Це була бідна країна. Інша річ, що вони змогли самоорганізуватися і побудувати в себе вдома хорошу, багату, заможну державу. Може, і нам вдасться – є надія, є приклад.


    Героїня Римми Зюбіної Дарина вирушає у Італію у пошуках заробітку. Кадр зі стрічки «Гніздо горлиці»
    Героїня Римми Зюбіної Дарина вирушає у Італію у пошуках заробітку. Кадр зі стрічки «Гніздо горлиці»

    Тобто українці можуть подивитись стрічку, трохи порефлексувати і все ж таки зробити якісь висновки для себе. Можливо, не треба їхати…

    Треба чи не треба – я не буду радити. Я на це досі не маю готової відповіді.  Поїдете – будете мати проблеми, такі, які показані у фільмі, не поїдете – будете мати проблеми ті, які у нас у країні. Тому це вибір такий складний і для кожного індивідуальний, і нам треба просто подякувати тим українцям, які виїхали, бо завдяки їхній праці ми сьогодні отримуємо близько 14 млрд євро щорічно. Я думаю, що зараз ця цифра зросла. Вони просто щороку вливають в нашу країну таку гігантську суму, яка великою мірою підтримує наше життя тут. Це гроші, які йдуть на будівництво житла, на навчання дітей, на утримання старих…

    В один день із церемонією нагородження кінопремії «Золота дзиґа» президент Петро Порошенко підписав закон про державну підтримку українського кіно, який кінематографісти чекали років з 20. 500 мільйонів гривень на рік – саме стільки держава виділятиме на кіно. Як оцінюєте цей закон, на скільки стрічок вистачить цих коштів та які перешкоди стоять перед кінематографістами на шляху до цього фінансування?

    Це однозначно хороший законопроект, я б навіть сказав, революційний для України. Нарешті ми не будемо писати сценарій голодними, нарешті можемо розраховувати на допомогу держави. Ми збільшили долю фінансування державою стрічок до 75%. Насправді ж в Україні поки що довіри приватного інвестора до українського кінобізнесу немає. Я думаю, що це тимчасово і він з’явиться. У законі також прописано систему кеш-рібейту (cash rebate – система повернення податків інвесторам. – «Главком»). А треба сказати, що це дико, коли ви приїжджаєте на Берлінський кінофестиваль і весь оцей маркет їх, де відбувається подія, завішений плакатами: «В такій-то країні кеш-рібейт стільки-то, в такій-то стільки-то». Тільки Україна нічого не дає. Ми для них невидимі, тому що будь-який продюсер обере ту країну, де йому повернуть кошти. Ми нарешті реально відкриваємо український кіноринок для світу, ми нарешті, можливо, зробимо фільм-комісії (неприбуткові організації, створені для просування країни або певного регіону як міжнародної і національної кіновиробничої бази. – «Главком»), які теж допоможуть у цій інтеграції. Цей проект мало того, що дуже стимулює виробництво в Україні, також буде відкривати абсолютно новий рівень співпраці з Європою. Треба сказати, що навіть Європа не робить сьогодні великі кінопроекти окремо в якійсь одній країні. Як правило, більшість проектів – це дві-три-чотири країни, бо жодна європейська країна не може сама профінансувати потужний проект. Тому Україні, якщо вона не хоче залишатися у полі Росії і знімати серіали для Росії, неодмінно потрібно інтегруватися до європейської родини, в якій уже є Польща, Словаччина, Чехія, Болгарія... І мовне питання не шкодить ні чехам, ні болгарам, ні полякам. Я думаю, що в Україні буде те саме. Ми можемо бути цікавими Європі як кіноринок, і це також дає новий закон. А крім того,  президент того ж дня також підписав закон «Про культурний фонд». Це закон, який узагалі змінює систему фінансування культури, дозволяє залучати додаткові кошти, і приватні у тому числі, це дасть можливість докорінно змінити систему фінансування кіно.

    До речі, про успіхи української анімації. Мультфільм «Микита Кожум’яка», який отримав нагороду у номінації «Найкраща анімація» на «Дзизі», продано у величезну кількість країн світу, навіть у Китай, і заробив добрі гроші саме на міжнародному ринку. Тому для нас важлива не кількість запущених картин, а от така стійка тенденція. Знаєте, щороку із завмиранням серця українські кінематографісти слідкують: а скільки дадуть на кіно? І щороку ми абсолютно залежні від чиєїсь волі: дадуть менше, дадуть більше. Ми не можемо на щось розраховувати, тому тут питання не стільки збільшення суми, скільки стабільності. Ми знаємо, що можемо на це розраховувати.

    Перепрошую, і якщо ці 500 мільйонів перевести в долари, скільки це? Близько $20 млн. А скільки бюджет середнього американського блокбастеру? $40–60 млн. Тобто половина середнього американського блокбастеру – увесь кінобюджет України. От вам і відповідь. І насправді ми розуміємо, що програли ідеологічну війну на сході України. Один БТР коштує близько $2 мільйонів. А можливо, якби ми робили гарне українське кіно, якби ми завоювали цим українського глядача, можливо, не треба було б платити зараз за БТРи і танки? А тим більше платити життям.

    «Гніздо горлиці» – досить емоційно тяжке кіно. Кажуть, що у часи війни треба більше позитивних, життєствердних фільмів, що дають надію на краще. Яка ваша думка з приводу цього?

    У мене є відповідь одна. Ви знаєте, що таке італійський неореалізм, правда? Де там героїзація італійців? У «Викрадачах велосипедів? В «Римі – відкритому місті»? В «Мамі Ромі»? Треба знімати кіно про себе. Треба осмислювати самих себе. Це мистецтво. Те, що ви кажете, це ближче до пропаганди. Очевидно, пропаганда теж потрібна. Але, треба робити і те, і інше. Просто пропаганда має свою обмежену нішу, вона ніколи не зробить наше мистецтво відомим і знаменитим у всьому світі, а мистецтво – зробить. Треба просто чесне кіно робити, і все.


    Режисер «Гнізда горлиці» Тарас Ткаченко
    Режисер «Гнізда горлиці» Тарас Ткаченко

    Фільм «Гніздо горлиці» коштував близько 16,5 млн грн. Скільки з цієї суми виділила держава? Фінансування стрічки відбувалось із величезними затримками, із чим це було пов’язано?

    Проблеми були об’єктивні у всіх на той час. Гроші дали, коли вже палав Донбас. Я думаю, що це заслуга Катерини Копилової, попередньої глави Держкіно. Як вона ці гроші вибила, я навіть боюся собі уявити, але вони прийшли. Там було близько 2 млн грн, вистачило рівно на те, щоб ми поїхали і відзняли вже навесні 2015 року першу частину фільму у Вижниці. А потім усе зупинилось.

    Ми розуміємо, що діялось у державі. Ви пам’ятаєте, навіть гарячу воду відключили у Києві. Тому особливо скаржитись ми не могли. Звичайно, ми простояли рік. І вже новий голова Держкіно Пилип Іллєнко якимось дивом знову вибив фінансування. Але ж гроші вже були зовсім інші. Ми писали бюджет під курс долара у вісім гривень, а тут долар уже скакав періодами під 30.

    Намагалися організувати зйомку в Італії, там спочатку правили з нас 400 тис. євро. Потім щоразу, коли ми торгувалися, як тільки нам збавляли ціну, ми дзвонили і казали: «А ми вже не можемо цю ціну заплатити, бо в нас ще менше грошей». Гроші знецінювалися швидше, ніж вони встигали нам надходити. І врешті-решт ми в Італії відзнялися за досить незначну суму – близько 30 тисяч євро вся італійська зйомка, включаючи зарплати італійським, артистам. Уже потім зняли у Вижниці фінальну частину. Десь півтора року ми простоювали через усю цю історію. Абсолютно в таких же умовах, я знаю, була «Моя бабуся Фані Каплан» і більшість фільмів, які тоді запустилися. Але продюсери тягли, робили, і ви бачите – таки вдалося зробити досить якісний фільм.

    В одному з інтерв’ю ви казали, що повертати витрачені на стрічку кошти плануєте за рахунок кінопрокату. Скільки вже вдалося повернути? Ви ставите для себе ціль зробити комерційно успішний фільм?

    Не вдалося. Ви ж знаєте, що в прокаті фільм зібрав близько 1,5 млн грн, здається, зараз до двох доходить. Не вийшло з кількох причин. Перш за все, тому що в нас дуже мало кінозалів: всього-на-всього 160 кінотеатрів в Україні. У нас сьогодні є великі міста і райцентри, в яких просто відсутні кінотеатри.

    Другий момент – ці кінотеатри ще не звикли працювати з українськими фільмами і вони бояться ставити їх на вигідні сеанси. Це теж була досить поширена тактика: коли наш фільм ставився на десяту ранку, наприклад, усього єдиний сеанс на день, або на п’яту вечора, коли люди йдуть з роботи. І потім ви телефонуєте в цей кінотеатр, вам кажуть: «А на кіно ваше ніхто не ходить». Ну, зрозуміло: якщо ви поставили на десяту ранку, ніхто й не ходить.

    В інших містах, де кіно ставили в хороший час, де кінотеатри працювали зі своєю публікою, вдавалося отримувати добрі касові збори, але це буквально кілька міст, які справді перейнялися і були небайдужі до свого, українського, кіно. До того ж в українські кінотеатри ходить досить вузький прошарок людей: туди не ходять люди середнього і старшого віку – переважно молодь. А у мене не молодіжна картина. Дистриб’юторам і кінотеатрам ще варто попрацювати, залучити до своїх кінотеатрів іншу публіку. Хоча сьогодні їх усе абсолютно влаштовує: є сталий контингент, він їх забезпечує прибутком.

    Якщо говорити про іншу систему порівнянь, то наш фільм здобув приблизно те саме, що драма «Джульєтта» Педро Альмодовара (іспанський режисер, який знімає артхаусні стрічки. – «Главком»), яка була у цей час у прокаті. Ми показали приблизно ті ж самі результати.

    Ви згадали про мультфільм «Микита Кожум’яка» як про позитивний приклад окупності. Які ще українські стрічки були успішними у прокаті?

    Жодна українська стрічка в прокаті ще не окупилась. Є стрічки, які принесли прибуток за рахунок продажу за кордоном. Як, наприклад, «Плем’я». Знаю, що для нашого Держкіно – це найбільш комерційно успішний проект. Ми були на фестивалях у Європі і мене цікавили питання дистрибуції, я ходив, запитував, де є окупність. Ситуація практично по всій Європі така: із голлівудським кіно дуже складно конкурувати, воно виймає всі гроші з прокату. Серед європейських стрічок – практично одиниці показують окупність. Можливо, Франція у кращій ситуації. Але більшість Європи розуміє, що вкладають гроші у мистецтво, у культурний спадок своєї країни.

    Треба теж сказати, чого хочуть кінотеатри? Більше розважального, комедій, легкого і так далі. «Нащо ви показуєте нам щось складне, проблемне? На це глядач не йде». Якби ми це слухали, якби це слухали світові кінематографісти, ми б не мали ні «Тіней забутих предків», ні тих самих «Викрадачів велосипедів». Тому є касовий кінематограф, а є кінематограф для спадку. Ми повинні витримати цей баланс між культурою і бізнесом у кіно.

    Наскільки відрізняється зарплатня італійських акторів від українських?

    Не дуже. Я не буду тут зараз комерційні таємниці відкривати. Скажімо так, гонорари були навіть нижчими за ті, які просять російські актори. Дуже помірні. Але це була некомерційна ціна, тому що українські артисти дуже сильно пішли назустріч. Треба сказати, що, призначивши одну ціну на початку фільму, вони не вимагали підвищити платню, коли гривня впала. Це врятувало картину. Інакше ми не змогли б зняти кіно.

    Те саме зробили італійці. Вони, розуміючи нашу ситуацію, взяли стільки, скільки платять у якомусь українському серіалі.

    Розкажіть детальніше про кастинг проекту, яким чином відбирали акторів?

    Нічого складного у відборі не було. Римма Зюбіна розказує, що я взяв її без проб. Дійсно, так вийшло, що я побачив її в роботі своєї студентки, вона мене абсолютно вразила. Це гріх мій, що я її не бачив у театрі. Потім я зрозумів, що треба ходити до театрів, бачити актора, бачити, як він працює. Тому що в неї вражаючої глибини ролі в театрі. Просто її завжди штампово використовували в кіно, як таку собі балагурку, вічно веселу, невгамовну дівчину, а насправді в неї є цей внутрішній нерв, глибина, які дуже важливі. Довше ми шукали актора на роль Дмитра. Але зрештою вийшло так, що ми побачилися з Лінецьким і це була абсолютна закоханість. При тому, що мене вмовляли йому прислати сценарій, я не уявляв його в цій ролі. Я йому вислав сценарій, він каже: «У мене зараз часу нема, давай через три дні» чи шось таке. І наступного ранку він подзвонив: «Тарасе, давай зустрінемось». Ми зустрілись у кафе, він сидить, гортає сценарій і каже: «Ось ця сцена добре, ось ця добре, а оце, тут я перечитував». І я зрозумів, що він мало того, що прочитав його за ніч, він його ще раз перечитав.


    Віталій Лінецький та Микола Боклан. Кадр із кінофільму «Гніздо горлиці»
    Віталій Лінецький та Микола Боклан. Кадр із кінофільму «Гніздо горлиці»

    Як працювалося з акторами? Були складнощі?

    Ні, не було. Треба було піймати цю тональність… Усе-таки, знаєте, звичка грати в серіалах трошки залишає відбиток на наших артистах і вони вже самі цього не помічають. У телепродукті певна манера гри, а тут треба відключитись від цього, треба повернутися до себе. Це навіть не театральна манера, вона має бути на півтоні. От цю манеру гри треба вловити. Спочатку ми трішечки її вловили, але це було буквально кілька днів, а потім працювали абсолютно спокійно і нормально. І завжди була така душевна атмосфера. Це була сім’я. Коли вже в Італії знімалися, Римма, Мауро Чіпріані і Ліна Бернарді (Чіпріані і Бернарді – відомі італійські актори, які знялись у «Гнізді горлиці». – «Главком») пішли в ресторан вечеряти. Втрьох. Кликали мене, в мене страшно боліла голова. Коротше, я не пішов. Вони просиділи там до третьої ночі і про шось говорили. Причому Мауро говорить виключно італійською і англійською, Ліна – лише італійською, а Римма говорить українською, російською і трошки польською. Як, про що вони говорили, мені дуже складно зрозуміти. І що вони робили до трьох годин ночі і чому вони не могли розійтися? Це говорить про якусь хімію між людьми, персонажами, про те, що це був дуже щасливий час для всіх нас.


    Римма Зюбіна та італійські актори Мауро Чіпріані та Ліна Бернарді. Кадр зі стрічки «Гніздо горлиці»
    Римма Зюбіна та італійські актори Мауро Чіпріані та Ліна Бернарді. Кадр зі стрічки «Гніздо горлиці»

    В одному з інтерв’ю Римма Зюбіна казала, що у неї були складнощі в італійському посольстві, вона не могла довго отримати візу. Чи були ще проблеми на зйомках в Італії?

    Італія взагалі дуже складно ставиться до в’їзду жінок у країну. В посольстві не знають, хто така Римма Зюбіна, там, мабуть, у театр не ходять. Подивилися: жінка, близько 40 років, є сім’я – фактично готова заробітчанка. Тому вони, напевно, її мучили, доки вона не надала доказів, що вона – справді актриса і їде кіно знімати, а не старих доглядати. А так усе у нас було спокійно, бюрократії жодної. В Італії дуже нам допомогла італійська фільм-комісія, вони нам знайшли основне помешкання. В цій квартирі каміни 16-го століття, гравюри 17-го століття під склом, вона – просто шматок історії. Господиня квартири ходила, дивилася на наш плей-бек і казала: «Моя квартира так поетично виглядає у вас у кіно». Це була неймовірна жінка, сповнена ніжності до нас. Цікаво, що у неї є фабрика солодощів, які роблять за технологіями 17-го століття, це шалено дорого. Так-от, вона носила ці солодощі, годувала ними нашу групу. Ця ж італійська фільм-комісія дала нам безкоштовно житло. Саме завдяки цій підтримці ми, власне, й вклалися у дуже незначну суму. Інакше було б неможливо.

    Щодо сюжетної лінії стрічки. Головній героїні допомагає корислива подруга Галя, у якої вже є коханець в Італії. Це засновано на якихось  реальних історіях українських заробітчанок?

    Я б не сказав, що вона корислива. Скажімо так, Галя намагалась облаштуватися. Коли ви потрапляєте туди, у вас є вибір: або ви продовжуєте жити і мучитися тим, що на батьківщині у вас залишилася сім’я, діти, всі зв’язки, і це все болить і від цього болю мучитись і не могти інтегруватися в італійське суспільство, або ви намагаєтесь проклясти все, що тримало вас за руки, минуле і намагатися влізти у це нове суспільство. Галя хоче проклясти своє минуле, а Дарина (головна героїня) – триматися за минуле. Це просто два боки однієї й тієї ж медалі.

    Я вважаю, що великою мірою те, що жінки виїжджають, має бути на совісті українських чоловіків. Якщо вони дозволяють своїм дружинам їхати за тридев’ять земель на багато років, отже, так їм ці жінки треба. Якби жінка почувалася потрібною вдома, вона напевно так би не поїхала, правда?

    У фільмі була ситуація із вигрібним туалетом. Один із артистів сказав: «Навіщо ти написав про туалет посеред двору? Це вже рагульство, такого немає». Але ж цей туалет у мене в сценарії з’явився після того, як я у Вижниці цей туалет реально побачив посеред двору господаря. Просто люди поки що цього не розуміють, не усвідомлюють, не можуть до цього дійти. Можливо, до речі, поїздки за кордон – це те, що дозволить нашим людям побачити, як там живуть, як працюють, як там усе облаштовано. Це поступово міняє і наш край, вони приїжджають і починають будувати по-іншому свої будинки, інакше одягатись. І це теж одна із побічних позитивних сторін еміграції.


    Актриси Наталія Васько, яка грає подругу головної героїні та Римма Зюбіна. Кадр із кінострічки «Гніздо горлиці»
    Актриси Наталія Васько, яка грає подругу головної героїні та Римма Зюбіна. Кадр із кінострічки «Гніздо горлиці»

    Маєте нові пропозиції для зйомок? Які теми хотілося б ще розкрити на екрані?

    Я зараз у пошуку. Це як яблуня – вона вродила, треба трохи перепочити. Я не хочу поспішати, зараз є кілька проектів, про які я думаю, але сказати, що в мене вже відбулася така любов з першого погляду, то поки що я так не скажу.

    Чи доцільно під час війни із Росією створювати спільні проекти із РФ? Найгучніший приклад – спільний російсько-український проект, фільм «Незламна». Де проходить межа, що відділяє мистецтво від політики?

    «Незламна» створювалася за тих часів, коли ще ніхто не думав про агресію. Вона запускалася приблизно у той час, коли і ми. Це був приблизно 2012-2013 роки, і ніхто не знав, що це виллється в таку історію. Інша річ, що нам потрошки треба відходити від тих фантомних болів – «а давайте продамо стрічку ще в Росію». З іншого боку, будь-який продюсер думає про окупність картини і будь-який продюсер розглядає різні ринки. Чи варто зараз запускати російсько-українські продукти? Особисто я на це, мабуть, не йшов би. Але можуть бути різні проекти… Хочете, назву вам прекрасний українсько-російський проект? Він, до речі, був у номінації «Золотої дзиґи» – стрічка «Рідні» Віталія Манського. Манський – російський режисер. Чи варто таке кіно робити? Мабуть, варто.

    Звичайно, треба дотримуватись ідеологічної гігієни у відносинах з Росією. І свого часу наша група відмовилась від участі у Московському кінофестивалі. Але в Росії є ті люди, яким треба простягнути руку, тому що вони підтримують нас також. Є ті спільні теми російсько-українські, від яких не можна відмовитись. Ми вже відмовилися свого часу від Гоголя, чи не так? Ми відмовилися від Чехова, від його українського коріння, ми чомусь відмовляємося від Ахматової, яка багато прожила у Києві. Можливо, варто не бути такими щедрими до свого творчого спадку? Просто казати, що це теж українське. Це важливо, не треба це віддавати так просто.


    Режисер Тарас Ткаченко
    Режисер Тарас Ткаченко

    На вашу думку, чи доцільно залучати російських акторів до зйомок в українських стрічках, якщо вони відкрито не підтримували режим Путіна?

    Це питання захисту власного ринку і власних професіоналів. Якщо я маю чудового українського актора, який підходить на роль, то чому я повинен брати російського? Раніше це диктувалося логікою «нам нужны медийные лица», бо ми продавали кіно в Росію. А сьогодні чому ми маємо це робити? Чому ми знову повинні мислити другосортно? Я ще пам’ятаю, як п’ять-сім років тому поширеною, стандартною думкою було те, що в Україні немає гарних артистів. Сьогодні переконайтеся, що вони є, побачте їх. Нарешті сходіть у театри. Дайте їм можливість знятися – і ви побачите плеяду прекрасних українських артистів. Я не хотів би, щоб до нас приїздили російські актори панами, а ми були наймитами на цій землі. Я б хотів, щоб вони приїздили сюди, бо розуміють, що це – українське кіно, українські кінематографісти роблять достойні фільми, а вони можуть до цього долучитись. Мені було приємо, коли італійці до нас прийшли в кіно, вони ставилися до української групи із великою повагою і симпатією. Я знаю, що російські артисти поводяться на українських знімальних майданчиках зовсім не так. Я би хотів, щоб цього не було. 

    Юлія Тунік, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ