«Прикро, що люди дозволяють собі красти у тих, хто в окопі»

Андрій Красовський до повномасштабної війни працював анестезіологом у міській дитячій клінічній лікарні Чернівців, у 2014-2015 роках брав участь в АТО. Зараз служить у мобільному шпиталі у місті Курахове, куди привозять з передової поранених бійців. Каже: працює останні 14 місяців у режимі 24/7, а у відпустці був тільки один раз – 10 днів, минулого вересня.

Під час поїздки на Донбас 19 квітня президент Володимир Зеленський нагородив Андрія Красовського Орденом Данила Галицького.

В інтерв’ю «Главкому» Андрій Красовський розповів про якість медичної допомоги на передовій, як в окопах реагують на корупційні скандали в Міноборони. а також про те, що говорять поранені окупанти…

«Вони обов’язково накопичать сили і спробують завоювати нас по-справжньому»

Пане Андрію, «Главком» вітає вас із отриманням почесної нагороди. Скажіть, а де саме президент вручив вам орден, що це за місце?

Хірургічне відділення лікарні у Покровську.

Як для вас почалася велика війна?

Вдома у Чернівцях, перед телевізором. Напередодні не спалося. Вранці робив каву, увімкнув телевізор і побачив, що відбувається.

Для вас повномасштабне вторгнення стало несподіванкою?

Частина мене надіялася, що цього ніколи не відбудеться. Бо ми живемо у 21 столітті і повноцінна справжня окопна війна, з бронетехнікою, перестрілками зі стрілецької зброї давно мала відійти у минуле. Хоча у 2015 році я війну вже побачив. Але тоді вщухло швидше, утворилася лінія розмежування…

І все ж я був упевнений, що вони обов’язково накопичать сили і спробують нас завоювати по-справжньому. Тому ми завжди були готові.

Військові в інтерв’ю розповідають, що війна нинішня і та, АТО і ООС, геть різні, хоч, по суті, йдеться про одну й ту саму російську агресію. Різні – через види озброєнь, які застосовують, через масштаб операцій. Для вас, як для лікаря, у чому насамперед ця різниця полягає?

Різниця відчутна, враховуючи кількість поранених, важкість поранень. У 2015 році було так само багато поранених на початку війни. В основному це були мінно-вибухові травми, дуже багато осколкових поранень. Зараз щодалі, то більше кульових, так само важких, мінно-вибухових, від артилерійських обстрілів. Авіаударів таких, як зараз, тоді не спостерігалося взагалі. Ну і зовсім інша довжина фронту була. Було кілька напрямків, де найактивніші бойові дії велися, де було найгарячіше і найважче. Поступово тоді інтенсивність знижувалася.

Тепер інтенсивність не знижується ні вдень, ні вночі, і усі 14 місяців потік пацієнтів однаковий, майже кожен день.

У 2015 році ви вже брали участь у війні. Як рішення ухвалювали цього разу?

Після демобілізації у 2016 році я підписав документ про те, що залишаюся у резерві першої черги. Відповідно знав, що повернуся на службу, якщо буду потрібен. Так і сталося. 24 лютого 2022 року я отримав дзвінок, що на мене чекають і почав збиратися.

На передову ви відправилися як медик?

Так, у лютому 2022 року я як військовий медик відправився до підрозділу, у якому раніше служив. У 2015 – 2016 роках я служив лікарем-ординатором відділення підсилення 66-го мобільного госпіталю. І тепер я працюю там же, лікарем-анестезіологом.

Найвищий відсоток смертності на полі бою – від масивної крововтрати

У чому полягає ваша робота?

На початку повномасштабної війни я був у місті Велика Новосілка та у Вугледарі. Після того ми переїхали у лікарню міста Курахове, де я провів дев’ять місяців, до грудня 2022-го.

Ми приймаємо пацієнтів: як вже стабілізованих, тобто оглянутих первинно медиками, так і безпосередньо з поля бою.

Специфікою роботи є те, що ти ніколи не знаєш, із чим стикнешся. Намагаємося організувати співпрацю з медиками підрозділів, щоби вони попереджали нас хоч за 20 хвилин про те, що їде пацієнт із таким-то пораненням, у такому-то стані.

Тобто це є проблемою? Чому не повідомляють?

Буває так, що вони не встигають. Або медики везуть важкого пораненого і не мають нашого номеру телефона. Зараз ми вже покращили комунікацію і буває таке, що до нас привозять по 10-15 поранених водночас.

Вистачає медиків на таку кількість пацієнтів?

Більшість нашої команди – мобілізовані, і ми всі вже зустрічалися у 2015-2016 роках. Завдяки правильній організації і розподілу обов’язків нам вдається посортувати пацієнтів за ступенем важкості поранень і надати допомогу всім, хто поступив. Застосовуючи всі сили і засоби, всі знання і вміння, кожен з нас намагається зробити якнайбільше для того, щоби врятувати наших пацієнтів. Ми всі сюди прийшли для того, щоби найкраще виконати свою роботу. Хлопці на передовій мають знати: якщо вони потрапили до лікарні, то там зроблять усе, що можуть, аби врятувати життя, кінцівку, палець.

«Правильно накладений турнікет може зберегти життя»

Пане Андрію, як ви оцінюєте рівень першої або домедичної допомоги, яку надають бійці самі собі або їхні побратими на полі бою? Чи вистачає на полі бою медичних засобів?

Більшою мірою це залежить від самого солдата. Ми завжди контролюємо, чи правильно накладався турнікет і завжди робимо зауваження або медикам, які приїхали з пораненим, або самому пораненому, якщо він у свідомості. Можемо пояснити, можемо і похвалити, якщо він все правильно зробив. Пораненому це дуже важливо, бо він приїздить і розповідає, як накладали турнікет.

Якщо у 2015 році пораненого впродовж однієї-двох годин, як правило, привозили для надання медичної допомоги у наш пункт, то тепер буває, що військовий перебуває в окопі ще добу після того, як отримав поранення. А буває і довше. Буває, що не медики їх вивозять, а побратими власними силами, бо неможливо під’їхати через масовані обстріли. Тому дуже важливо, що всі вміли правильно накласти турнікет. І це військові стали робити краще порівняно із 2015 роком. Це я можу сказати з власного досвіду.

Для кадрових військових проводилися тренінги, з мобілізованими проводяться заняття, ми намагаємося стимулювати медиків підрозділів, щоби вони також навчали особовий склад правильно накладати турнікет.

Через волонтерів організовуємо доставку сюди турнікетів, бандажів, перев'язувального матеріалу, аби його було вдосталь для всіх військовослужбовців і кожен мав можливість навчитися і потренуватися. Бо найвищий відсоток смертності на полі бою – саме від масивної крововтрати, від геморагічного шоку. Тому якщо правильно накладати турнікет, це може врятувати життя у 50% випадків.

Волонтери нерідко кажуть, що бійцям треба більше турнікетів, ніж вони можуть надати, на всіх не вистачає. Чого бракує на фронті по медичній частині?

Можу говорити лише про ту ділянку фронту, на якій я працюю. Тут кожен має можливість отримати турнікет і не один. Ми впродовж цілого року, зусиллями волонтерів, постачали сюди коробки турнікетів з різних країн. Немає такого, щоби був дефіцит турнікетів чи ще чогось для надання невідкладної допомоги. Індивідуальні аптечки також можна скласти. Є такі бійці, що і не запитають про індивідуальну аптечку, якщо їм не видали. Але усі, хто хотів аптечку, турнікет – їх отримали, всім це організували.

У зоні бойових дій, як не прикро, залишаються багато цивільних, які відмовляються виїжджати. Чи багато їх потрапляє до вас?

Ви абсолютно праві, залишаються люди, які відмовляються від евакуації. Літні кажуть, що не можуть залишити будинок, у якому мешкали усе життя. Багато і молодих людей з дітьми. На початку повномасштабного вторгнення більшість населення Курахового було евакуйоване. Виїздили і з сіл навколо міста. Медперсонал також виїхав, з місцевих залишилися лише дві медсестри.

Рік тому ми приймали цивільних так само, як і військових. Потім їх евакуйовували у тил і передавали у цивільні лікарні. Наприкінці весни чи на початку літа до Курахового повернулися кілька місцевих хірургів, травматологів, анестезіолог. І сьогодні вони продовжують працювати, надаючи допомогу цивільному населенню. Якщо є потреба у нашій допомозі цивільним пацієнтам, дітям, ми завжди її надаємо.

Яких лікарів найбільше бракує і для цивільних, і для військових?

Ми відчуваємо кадровий голод і у військовому шпиталі, і у цивільній лікарні. Дуже багато пацієнтів – нам не вистачає рук. Дуже потрібні анестезіологи, хірурги, терапевти, тому що пацієнти різного віку служать у Збройних силах України. Вони мають супутні захворювання: від кардіології до пульмонології, неврологічні захворювання. У них спини болять, легені «кашляють», сердечко не так б'ється. Вони на препаратах. Багато прийшли у військо добровольцями, пройшли медкомісію. Але за рік служби трошки похитнулося здоров’я, тому що умови тяжкі. І вони хочуть, щоби їх обстежили, призначили якесь консервативне лікування. Тому різнопланових спеціалістів нам завжди не вистачає. Так само у підрозділах спеціалісти потрібні: і невропатологи, і кардіологи. А у госпіталях – хірурги, анестезіологи. Бо коли працюєш цілодобово кілька днів поспіль, то трохи важко стає.

Цивільні, після того як отримують поранення, таки вирішують евакуюватися?

Поранення, як на мене, повинно би було поставити крапку на їхньому перебуванні тут. Для родини, членів якої було поранено, це є сигналом, що треба збиратися і їхати. А от для їхніх сусідів – не є. Мовляв, якщо по них влучило, то по нас вже не влучить.

Впродовж цих 14 місяців траплялись цивільні, які не вперше надходять із пораненнями, зокрема з району Мар'їнки. І все одно вони туди повертаються, не евакуюються. Певно, тримаються за будинок, сподіваються, що не прилетить.

Як багато лікарів разом із вами працює?

З початку року тут була набагато більша група лікарів і проводилися оперативні втручання «під ключ». Тобто такі, після яких пацієнта не потрібно було повторно оперувати, щось доробляти. Але зараз для нас скоротили таку можливість, через велику кількість пацієнтів і близькість лікарні до фронту, постійні обстріли Курахового, у тому числі і нашої лікарні. Тому тут пацієнти не перебувають на лікуванні, після надання допомоги впродовж години-трьох їх вивозять для подальшого лікування.

Зараз у нас – двоє хірургів, двоє анестезіологів, шість медсестер, водії і санітари. Тобто працюємо для стабілізації хворого, якщо потрібно, то ургентного (такого, що потребує негайних дій) оперативного втручання із подальшою евакуацією і подальшим лікуванням.

А куди далі евакуюють пацієнта, хто визначає напрямок?

Шлях евакуації вже визначений – з Курахового є напрямок тільки через Покровськ, у бік Дніпропетровської області. Тому що на Запоріжжя дорога небезпечна, іншою дорогою ніхто не їздить.

Якщо у нас дуже багато пацієнтів і ми не встигаємо, запрошуємо лікарів із Покровська. Вони і прооперувати допоможуть, і потім автомобілем звідси вивезти.

Ворог веде прицільний вогонь по «швидких»

Що ви радите цивільним, яких завтра можуть мобілізувати до Збройних сил?

Зараз проводиться дуже багато тренінгів. Війна – не війна, а усі повинні вміти надати першу медичну допомогу. Хоч трохи у цьому орієнтуватися, навички мають бути автоматичними. Ті, хто можуть потрапити до війська, перш за все мають це розуміти, змиритися з тим, що будуть служити. Бо люди, які зараз на фронті, втомлюються і колись їх доведеться підмінити. Тому, якщо є можливість, вчіться накладати турнікет, контролювати кровотечу, оглядати пацієнта, доведіть ці навички до автоматизму. Потрібно вміти орієнтуватися у ситуації і швидко ухвалювати правильні рішення, які збережуть чиєсь життя.

І це не складно, адже кожен має у своєму оточенні лікаря чи медсестру, з ким про це можна поговорити, хто може підказати, куди на тренінг записатися, чи самостійно навчити.

Розумієте, ми ще не перемогли і ми не знаємо, скільки ще це триватиме. Всі повинні бути готові долучитися, потрібно тренуватися.

Чи тренуватися стріляти? Не кожен матиме можливість потрапити на полігон або до тиру, де вам дадуть постріляти з бойової зброї. А от наданню першої медичної допомоги кожен може навчитися. Воно потрібно усім. Водій автомобіля може стикнутися з ДТП, може бути травма, кровотеча, може знадобитися вміння витягти осколок на полі бою, чи зупинити кровотечу через кульове поранення. Люди повинні у такому орієнтуватися.

Військові медики не маркують свої автівки, оскільки ворог вважає їх одними з головних цілей. Це допомагає?

Так. Коли військові знають, що за ними не приїдуть «швидкі», бо їх обстрілюють, це деморалізує. Якщо медична служба втратить машину, а у медиків їх не так багато, це служитиме деморалізації нашого війська. Дійсно, ворог веде прицільний вогонь по «швидких», або по санітарних автомобілях, які марковані білим або червоним. Тому автомобілі, які евакуюють поранених з поля бою, ніяк не марковані. Вони всі якомога краще закамуфльовані під ландшафт, щоби ніхто їх не побачив.

Але ж у 2015 році такої проблеми не було, принаймні, настільки часто про це не говорили. Автомобілі «швидкої» маркували, вони працювали на передовій. Було неписане правило – не чіпати медиків. Що змінилося зараз?

Про якусь таку домовленість я, наприклад, не чув. Ніколи не буває на війні 100% домовленостей. Певно, на початку війни з Росією у 2014 році, під час АТО всі ввірили, що діє неписаний закон – не стріляти по медиках. І з пораненими ворогами поводитися добре, надавати їм медичну допомогу.

Але з часом всі зрозуміли, що ворог цілитиметься у будь-який транспорт, до якого може дотягнутися. Цілитиметься у будь-якого військового, хоч у білому халаті, хоч без нього. Як тоді, так і тепер всі намагаються бути якомога менш помітними, бути у засобах індивідуального захисту, всі бережуться, рухаються дуже швидко, щоби не стати мішенню.

«Окупантам не шкода, що вони приїхали, їм шкода, що вони потрапили у полон»

Чи доводилося вам надавати допомогу пораненим окупантам? Спілкувалися з ними, що вони кажуть?

Так, ми надавали їм допомогу, були випадки. Надходять до нас і військовополонені. Це як представники так званої «ДНР», так і безпосередньо росіяни. Жоден із них не кричав, що прийшов сюди нас усіх постріляти. Більшість з них просто мовчать. Або, якщо говорять, то про те, що вони приїхали сюди нас звільняти, бо нас обманули. Нас використовує Америка, нас використовує Європа, а насправді ми ж з ними друзі, ми з ними родичі.

Але на запитання, чого ж ти, мовляв, прийшов з автоматом вбивати родичів, відповідь: «я не знав». На початку повномасштабної війни розповідали легенду, що вони приїхали на навчання. Тепер вже такого немає. Зараз кажуть, що їм був наказ, тому і прийшли. Більшість з них кажуть, що в Україну тільки позавчора приїхали.

Частина полонених були раніше засудженими за злочини. Дійсно вони прийшли на фронт прямо з колонії. Вони не кажуть, але за тематичними татуюваннями зрозуміло.

Це «вагнерівці»?

Вони не зізнаються, що «вагнерівці». Далі з ними вже працює СБУ.

Були серед них такі, що щиро каялися у злочинах? І чи ви вірите у такі каяття?

Вони тут, у полоні, змушені казати, що їм шкода, що їх обманули. Але я не вірю у їхню щирість, бо не може особа у 21 столітті, маючи доступ до інформації, піти на війну у сусідню країну, стріляти там по людях, а потім казати, що її обманули і їй шкода. Їм не шкода, що вони приїхали, їм дуже шкода, що вони потрапили у полон.

«Дуже хотілося би, щоби не було ось таких корупційних скандалів»

Чогось бракує саме медикам на фронті?

Збройні сили непогано укомплектовані. Що потрібно ще від держави? Дуже хотілося би, щоби не було корупційних скандалів. Від держави ми би хотіли, щоби вона не говорила «не на часі з цим розбиратися», а щоби не допускала такого.

Ви маєте на увазі виявлені порушення в Міноборони, зокрема яйця по 17 грн за 1 шт?

Саме так. Дуже прикро чути під час війни, що є люди, які дозволяють собі красти у тих, хто в окопі. За ці вкрадені гроші можна ж було купити солдату додаткову пару черевиків. Комусь війна, а комусь мати рідна. Солдати віддають найдорожче – свій час, який вони забрали у своїх дітей, у батьків, родин. Віддають здоров'я, життя. Здавалося би, вся країна мала би як один кулак організуватися, всі повинні працювати на перемогу, всі мають намагатися її наблизити якомога швидше, щоби ми менше втратили достойних людей, щоби менше було покалічених, щоби менше дітей втратили батьків. Але є ті, хто дозволяють собі у такий момент грабувати країну, підписувати контракти за завищеними цінами, поливати одне одного брудом у парламенті і вносити неоднозначні законопроєкти

У 2014-2016 роках не вистачало касок, бронежилетів, кровоспинних препаратів, турнікетів. Наскільки змінилася ситуація? Чого досі бракує?

Все ж більш позитивний настрій панує. Більшість бійців ЗСУ налаштовані на перемогу, на те, щоби все зробити, аби її пришвидшити. Бійці вірять, що це все ж одиничні випадки, а не системні проблеми.

Дійсно, у 2014-2015 роках не вистачало касок. Але початок війни тоді був сюрпризом, ми не думали, що вона почнеться. А до того попередня влада рознесла армію і планово її знищувала. А повномасштабне вторгнення вже не було випадковістю, збігом обставин.

І досить ефективно з 2014 по 2016 рік ми вистояли, і лінія розмежування була сформована. Завдяки волонтерським організаціям і українському народові, який вміє у час скрути організуватися і допомагати.

У нас є найсучасніша світова техніка

Яких препаратів не вистачає?

Основні групи ліків є у наявності. Завдяки волонтерам є сучасне устаткування, яке полегшує, покращує надання допомоги. Держава того собі наразі дозволити не може.

Про яке устаткування йдеться? Наведіть приклади, чим воно допомагає вам у роботі?

Маємо ефективні і сучасні апарати штучної вентиляції легень, маємо апарати для швидкої інфузії крові і компонентів крові. Так званий Rapid infuser автоматично підігріває і дуже швидко здатний вводити пацієнту у вену кров. Цей апарат нам волонтери із США передали. Маємо також апарати для сепарування, наприклад, вмісту черевної порожнини після поранення. Ми здатні забрати з черевної порожнини кров, яка частково змішалася з вмістом кишківника пораненого. Тобто можемо відділити елементи крові і повернути пацієнту частину його власної крові, і тим зберегти йому життя. Це дуже виручає у випадку, якщо недостатньо консервованої крові. Це дозволяє покращити самопочуття пацієнта і покращити перспективу подальшого одужання.

Маємо інфузійні насоси, кардіомонітори різної складності, що надіють інформацію про параметри, які можна тільки уявити у космічних кораблях. Коротше кажучи, у нас є найсучасніша світова техніка, яку тільки можна знайти на ринку.

А з колегами медиками в інших частинах спілкуєтеся? Чи всі мають такі ж апарати?

У частини є необхідне сучасне устаткування, у частини – немає. Просіть – і вас почують, звертайтеся – і вас почують, гримайте у двері – і вам відкриють. Це така порада універсальна. Якщо ви хочете покращити своє життя зараз, то покращуйте його самі. Не чекайте, що хтось це зробить за вас.

Не всім потрібні саме такі засоби, як у нас. На різних етапах потрібні різні речі. Ми отримуємо багато допомоги, яку ми тут сортуємо. Те, що потрібно безпосередньо нам, залишаємо. Частину віддаємо на передову: бандажі, матеріал для перев'язок. Те, що може бути потрібно іншим, переправляємо далі до лікарні Мечникова у Дніпрі.

Як змінюється рівень цієї допомоги? Зараз чимало кажуть про те, що всі втомилися від війни, менше допомагають. Це так?

Щодалі виснажуються усі. І люди, і міжнародні фонди. Так, зрозуміло, що меншає. Таке ж спостерігали у 2015 році, коли допомога зменшувалася поступово. Навесні 2022-го, влітку того ж року ми отримували допомоги більше, ніж зараз…

З ваших слів можна зробити висновок, що держава би не впоралася, якби не волонтери.

Є аптечне забезпечення нашого мобільного шпиталю, є препарати першої необхідності. Все, що є, виписуємо, використовуємо. Не все дають волонтери.

Від них ми отримали надсучасні апарати, якими нас поки не може забезпечити держава. Збройні сили добре забезпечені у медичній частині, дуже багато чим забезпечені власними силами. Тобто без волонтерської допомоги ми би змогли працювати, просто з нею ефективність наша зростає.

Михайло Глуховський, «Главком»