Що означає для українців День соборності?

Символом єднання в День соборності став живий ланцюг, який в 1990-му році утворили українці від Києва до Львова. Вже кілька років поспіль громадськість столиці підтримує цю традицію, виходячи 22 січня на міст Патона, аби живим ланцюгом з’єднати лівий та правий береги Дніпра. Проте у опозиції та влади своя програма, хтось мітингуватиме на площі, хтось відвідає концерт на Майдані. Але поки що політики не готові зійти зі сцени та не під партійними, а під державними прапорами хоча б раз на рік взятись за руки в живий ланцюг із громадянами своєї країни.

Про це в прес-центрі «Главкому» завідувач відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАН України Владислав Верстюк та історик Володимир В’ятрович.

Володимир В’ятрович: «В підпіллі для Організації українських націоналістів і Української повстанської армії це було одне зі свят, які відзначалися на найвищому рівні»

22 січня ми маємо дві важливі дати. Спочатку 22 січня 1918 року, коли вперше в історії України ХХ століття було проголошено незалежність. Після цього протягом минулого століття українці ще кількаразово проголошували свою незалежність, бо дуже часто її втрачали (проголошення незалежності Карпатської України 1939 року, незалежності України 1941-го, проголошення суверенітету України в 1990 році, і незалежності в 1991-му).

Але 22 січня відзначається як День української соборності, бо саме в цей день 1919 року було оголошено об’єднання двох українських держав - Української Народної Республіки, яка постала на руїнах Російської імперії, і Західноукраїнської Народної Республіки, яка постала на руїнах Австро-Угорської імперії. Було проголошено про об’єднання українців в одній державі через сотню років роз’єднання, чим вони заявили про себе як про єдину націю.

Символ цієї соборності згадували через багато років попри те, що українська державність після возз’єднання довго не протрималася, та попри помилки політиків, які проголосили соборність та врешті призвели до падіння української державності в 1921 році. Пам’ять про події 22 січня 1919 року залишалася символом, який об’єднував українців, де б вони не жили. До прикладу, в підпіллі для Організації українських націоналістів і Української повстанської армії це було одне зі свят, які відзначалися на найвищому рівні, до святкування якого залучалося місцеве населення. Були цікаві підпільно підготовлені вітальні листівки з 22 січня як з Днем соборності.

Знову це свято згадали під час чергової хвилі визвольного руху в Україні в кінці 1980-х років, коли на волю вийшли колишні політв’язні дисиденти, які спровокували національно-демократичний рух. Цей рух поставив собі за мету боротьбу за загальнодемократичні цінності в країні та за створення незалежної української держави.

Опираючись на такі символічні події як День соборності, 21 січня 1990 року було проведено одну з наймасштабніших акцій національно-демократичного руху – живий ланцюг. Участь в ній за різними підрахунками взяли від 1 до 3 мільйонів людей, які вишикувалися в довгий ряд від Львова до Києва (понад 500 кілометрів). Ця громадсько-політична акція засвідчила готовність українців до відстоювання своїх національних ідеалів, які були проголошені ще в 1919 році.

Ця акція стала тільки початком, тому що протягом наступних місяців 1990 року відбувався активний наступ національно-демократичного руху. Він увінчався проголошенням в липні 1990 року суверенітету. Восени цього ж року відбулася так звана студентська революція «На граніті», коли до цього руху влилося молодіжне крило. Врешті в 1991 році національно-демократичний рух скористався політичною ситуацією, яка склалася в Україні після спроби перевороту в серпні 1991 року, поставив на голосування і отримав потрібну кількість голосів для проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

Проголошення незалежності не стало завершальною віхою національно-демократичного руху, тому що його представники поставили собі мету провести референдум, який би мав затвердити проголошення незалежності. Після цього тривала кількамісячна робота, яка показала ідеали соборності і єдності українців, які об’єднувалися в 1919 році і здатні об’єднатися в 1991-му: 90% українців проголосували за незалежну державу.

Через це абсолютно логічним і правильним є те, що українська держава, яка постала в 1991 році, робить це свято державним і намагається звернути на нього увагу теперішніх громадян України. Попри те, що це свято є державним, воно стало нудно затертим, і навіть зараз поруч з державними заходами вже третій рік проводяться цікаві громадські акції. В Києві утворюють так званий живий ланцюг через міст Патона. Це показує, що в Україні існує громадянське суспільство, яке здатне об’єднатися і має набагато більший потенціал, ніж політична опозиція, яка кожного року до цього дня проголошує про своє об’єднання і, на жаль, це залишається тільки проголошеннями.

Владислав Верстюк: «Акт злуки не був одномоментним актом, за ним стояла величезна робота двох гілок українського народу»

Я не сприймаю саму назву Акт злуки як те, що начебто одномоментно відбулося чи то 22 січня, коли Директорія разом з галицькою делегацією підписали універсал, чи то 23 січня, коли це схвалив Трудовий конгрес. Це не було одномоментним актом, бо за ним стояла величезна робота двох гілок українського народу, яка постійно йшла від 1848 до 1919 років.

В кінці XVIII століття Україна була поділена між Російською на Австро-Угорською імперіями. Так складалися обставини, що в 1848 році під час революції українці Галичини заманіфестували себе гілкою українського народу. Це було надзвичайно важливим визнанням, але воно означало, що цей народ уже автоматично існує в тих параметрах, які ми бачимо сьогодні. Потрібна була дуже велика і кропітка робота, в якій брала участь як одна, так і друга сторона.

Не зразу Галичина стала П’ємонтом. Під час приїзду в Галичину Драгоманов схилив радикальну частину галицької інтелігенції і народовців до співпраці, посіяв в їх умах ідею про одну Велику Україну. От звідти поступово і почалося зближення. Потім Єлизавета Милорадович дала гроші на Літературне товариство ім. Шевченка, з якого потім виросло Наукове товариство ім. Шевченка, а очолив його Михайло Грушевський – вихованець східної України.

Потім з кінця 1890-років і особливо на початку ХХ століття іде інтенсивний обмін. Особливо, коли було заборонено друковане українське слово, відбуваються археологічні з’їзди, на які запрошуються представники з Галичини, проходить свято відкриття пам’ятника Котляревському в Києві, куди приїхало кілька десятків галичан. З одного боку, галичани побачили, що вони належать до великої нації, є що відстоювати. З іншого боку, українці-надніпрянці побачили галичан, які вже добре фахово підготовлені, а це і юристи, і знавці літератури, там вже видаються журнали, газети, чого абсолютно немає в Україні. Це були надзвичайно цікаві явища культурного обміну, що зближує народи.

Відбувався щільний процес інтеграції, особливо під час Першої світової війни, коли російські війська зайшли в Галичину. З одного боку, українці-солдати відчули Галичину як частину своєї території. А з іншого боку, політика російської окупаційної влади в Галичині показала, що крім об’єднання і відстоювання разом своїх інтересів в українців іншого шляху немає.

Ми знаємо про ті чотири документи в 1918 році, які потім склали основу підписання Акту злуки. Я перечитував передвступний договір, який на початку січня прийняла Українська Національна Рада, і там говориться про створення одноцільної української держави. А вже приїхавши в Київ, делегація сказала: «Ні. Ми створюємо федеративну». Залишається Українська Національна Рада, Державний секретаріат, Західноукраїнська республіка перетворюється в окрему область Української Народної Республіки. Тож для істориків є ще багато всякого цікавого.

Чи могла б до Дня соборності бути обрана якась інша історична дата?

Владислав Верстюк: Це хороша і нормальна дата. Вона говорить, що об’єднувались якраз демократичні дії. Це треба підкреслювати, що демократичним шляхом обговорення та узгодження об’єднувались ці дві частини України, а не за допомогою військового захоплення тоталітарного режиму.

Володимир В’ятрович: 22 січня прекрасно підходить, цей день має величезний символічний потенціал, тож не дивно, що це відзначення збереглося через десятки років. Держава має всіляко підтримувати це.

Яким є ваше ставлення щодо 1939 року та альтернативної точки зору на те, коли насправді відбулося це об’єднання, бо у 1919-у воно виявилось нерезультативним? Як щодо того, щоб не визнавати пакт Молотова-Ріббентропа, про що говорив Табачник?

Володимир В’ятрович: Чому не 1939 рік? Є величезна різниця між тим, коли це є бажання самих українців об’єднатися, як це було у 1919 році, і тим, коли їх добровільно-примусово об’єднує окупант.

Треба пам’ятати, що Україна, така як зараз, була визнана міжнародною громадськістю, світом власне у кордонах 1991 року, а не 1939-го. Це наша вихідна точка, і не треба копатися в 1939-му, в 1945-му, 1954-му чи знаходити ще якісь інші дати. Нашу єдність гарантує Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, референдум та визнання цих документів міжнародною громадськістю.

Владислав Верстюк: Першою країною, яка нас визнала, була Республіка Польща, і у поляків до нас немає жодних територіальних претензій.

Всі знають, що був пакт, але ми його не будемо визнавати?.. Я не розумію, коли це говорить людина у ранзі міністра освіти, доктор історичних наук.

Свого часу Віктор Ющенко, коли впав його рейтинг, взявся за Голодомор, але більшість людей це просто не сприйняли. Зараз у нас День соборності перетворився на День соборності і свободи, перекресливши 22 листопада. Це якось вплине на сприйняття цього свята?

Владислав Верстюк: Це набагато глибше, аніж політичні інсинуації. Наш народ мудріший, він має пам’ять, як це все було, коли від Львова до Києва Народний рух протягнув цей живий ланцюг. Це все так закарбувалося у нашій пам’яті, що навряд чи на це вплинуть якісь політичні способи щось до цього додати чи відняти.

Сьогодні навіть ті, хто не любить нашу погану плаксиву історію, побачили, що Голодомор найкраще об’єднує людей і на сході, і на заході, де, до речі, голоду не було, і все це сприймається одностайно.

Живий ланцюг був дуже гарною акцією, не знаю, чи вдасться ще колись її повторити молоді, але тоді в 90-ті вона пробудила тисячі людей.

Володимир В’ятрович: Думаю, теперішня влада не ставить собі на мету зіпсувати свято 22 січня, тому що це неможливо і залишиться святом Соборності. Додаток до нього Дня Свободи я вважаю не дуже доречним, тому що ми маємо День незалежності. Мова йшла в першу чергу про ліквідацію Дня Свободи, який, очевидно, дуже негативно сприймається теперішнім Президентом та його оточенням. Тобто, вони намагалися ліквідувати це відзначення 22 листопада. Хоча неправильно так робити, бо це вже важлива історична подія, подобається це комусь чи ні. Незалежно від того, буде державне відзначення чи ні, але 22 листопада багато людей будуть згадувати про Помаранчеву революцію та святкуватимуть. А День соборності перетриває будь-які політичні негаразди як день, який показує, що українці здатні об’єднатися.

На День соборності анонсовано багато заходів, але знову громадськість окремо стане живим ланцюгом на мосту Патона, а політичні опозиційні партії собі окремо будуть проводити мітинг. Що заважає політикам зійти зі сцени до людей і без прапорів та гасел просто стати в живий ланцюг?

Владислав Верстюк: Чергові вибори та боротьба за електорат. Я за те, щоб провести всеукраїнську акцію від Львова до Києва, і нехай би туди стали ті, хто був і на одному, і на іншому майданах.

Володимир В’ятрович: Заважає власне нерозуміння політиками своєї ролі в суспільстві як таких, які б мати об’єднувати суспільство, а не дбати про електоральні поля і ділити Україну. Заважає невіра у громадськість. Замість того, аби робити якість додаткові заходи, які розділяють під партійними прапорами, найбільшу мудрість проявили б ті політики, які б просто приєдналися до цієї громадської акції на мосту Патона і пішли б під державними, а не партійними прапорами. Так можна показати єдність українців, цього було абсолютно достатньо.

Коли ми говоримо про 22 січня як про Акт злуки, то повинні пам’ятати його як позитивний день. Але й не забувати про ті негативні наслідки, які були після цього, коли небажання чи невміння політиків остаточно завершити цей процес об’єднання призвело до падіння української держави. Це для політиків теж має бути школою того, до чого можуть призвести міжпартійні чвари.