Як розмінувати українсько-польську історію?

Минулої п’ятниці, у день візиту президента України до Польщі, Центр польських та європейських студій НаУКМА, Інститут світової політики та телеканал ZIK організували міжнародний круглий стіл щодо українсько-польського історичного діалогу. Учасники дискусії «Як розмінувати українсько-польську історію?» обговорили причини конфліктів на історичному ґрунті, а також як зменшити їхній вплив на розбудову відносин між двома державами.

Метою заходу було сприяти подоланню існуючої прірви між суспільствами та політикумом обох країн у питаннях ставлення до спільного минулого. Особливістю цього круглого столу було те, що він став майданчиком для спілкування провідних українських та польських істориків і політиків.

Як засвідчила двогодинна дискусія, обом сторонам бракує відвертого, конструктивного обговорення питань, які сьогодні роз’єднують Україну та Польщу. Провідні українські історики наголошували на небезпечності використання історії у політичних цілях, а основну відповідальність за загострення відносин поклали на правих політиків обох країн. Польські експерти висунули ідею створення спільної українсько-польської інституції для проведення спільних досліджень, заходів, а також наголошували на необхідності більш широкого залучення громадськості до процесу порозуміння.

Олена Бетлій

аналітик Інституту світової політики, заступниця керівника Центру польських та європейських студій НаУКМА:

Українсько-польські дискусії стосовно спільного минулого – це не винахід 2016 року. Всі, хто пильно стежить за українсько-польськими відносинами, за історичним діалогом між істориками, вочевидь, з легкістю розпізнають формулювання назви нашого круглого столу. Це відсилка до діалогу, який проводився між Яцеком Куронем і Мирославом Мариновичем ще наприкінці 1990-х років. Тоді обидва видатних інтелектуали говорили про те, що «нам необхідно розміновувати нашу спільну історію» для того, щоб не ятрити рани і не переводити минуле в конфлікт сучасності.

Чи додала щось нове дискусія цього року? Вона показала, як мало людей насправді стежило за довготривалими українсько-польськими діалогами, а також як мало нового було принесено у дискусію. Тому що все основне вже було багато разів сказано, переказано і визначено. Але щоразу до цієї дискусії долучається дедалі більше осіб, які тільки вчора про це почули і бажають висловити свою думку. З огляду на це цьогоріч ми мали багато гострих дискусій, емоційних дискусій, які підсилювались політиками з обох сторін. Багато людей долучалося до цих дискусій, не знаючи їхнього підґрунтя. Історики обох сторін ще з 1996 року співпрацюють. З’явився Міжнародний семінар істориків, які якраз займалися визначенням та узгодженням позицій стосовно т. зв. важких питань. Результати тих досліджень можна прочитати у відповідних книжках, які так і називаються: «Україна, Польща. Важкі питання». На сьогодні вийшло 12 томів цих дискусій.

Георгій Касьянов

доктор історичних наук, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України:

Я займаюся цим питанням дуже давно. Перша зустріч у нас відбулася ще у 1994 році. Але тоді ми ще не говорили про важкі питання.

Чи можна нівелювати втручання політиків (в історичні дискусії. – Ред.)? Ні. Чи можливо залишити історію історикам? Теж ні. Сьогодні відгородити історію від політиків просто неможливо. Якщо подивитися на мапу Європи (і не тільки Європи), ми побачимо, що з кінця 1990-х – початку 2000-х років відбувається масоване втручання політиків у сферу історії і масоване використання історії з політичною метою. Якщо говорити про наші території, то у Польщі інструменталізація політиками історії була пов’язана з прощанням із комунізмом, з намаганням декомунізувати публічний простір і політику. Потім, починаючи з 2005 року, коли значно мобілізувалися й активізувалися праві сили, інструменталізація відбувалася через намагання подолати певну кризу ідентичності Польщі, викликану вступом до ЄС, а також новою геополітичною конфігурацією в Європі. Польща стала частиною європейської унії, відповідно, треба було якось доводити свій новий статус і свою рівність зі старожилами Євросоюзу.

Україна в цій кризі польської ідентичності відігравала дуже важливу роль, оскільки Польща перебрала на себе роль адвоката України в Європі. Відповідно, відносини з Україною були дуже важливими. У тому числі й у з’ясуванні відносин з минулим. Спільне минуле обох країн настільки трагічне, що очевидно було – попереду непростий процес. Але, з іншого боку, свою роль зіграли внутрішні чинники. Так, активізація правих політичних сил і кресових товариств призвела до певної політичної мобілізації у Польщі. Потрібно було сформулювати тези, які б цю мобілізацію підтримували, і українське питання стало дуже у пригоді.

Відповідно, з початку 2000-х років і до сьогодні у Польщі українське питання обертається передусім довкола трагічних сторінок. Є дуже цікаві польські соціологічні дослідження щодо ставлення до українців і до минулого. За цими дослідженнями, респонденти відповідають, що «здебільшого проблем немає», а головна проблема – це порозумітися з минулим.

Друга сторона – це Україна. В Україні історія теж є дуже важливою для подолання певної кризи ідентичності. Ця криза ідентичності пов’язана з намаганням вибудувати державу і політичну націю. І тут є певний конфлікт між етнонаціональним наративом (коли історія України представляється винятково як історія етнічних українців, а всі решта етносів виходять на маргінес) та намаганням побудувати загальнонаціональну політичну ідентичність.  Це породжує певну кризу, і цю кризу праві політики теж вирішують через інструменталізацію історії. Таким чином, конфлікт, який сьогодні виходить на рівень українсько-польських відносин, – це конфлікт двох форм ідентичності, які сфокусовані на етнонаціональному чиннику, на ексклюзивному націоналізмі. Тобто це не конфлікт між поляками та українцями, а конфлікт між правими в Польщі і правими в Україні.

Цей конфлікт інструменталізується політиками. Хочу згадати рейди пана Колісниченка до польського Сейму і його присутність там у 2013 році. Очевидно, що внутрішньо-політичні аспекти тут дуже важливі. Цей конфлікт між правими і правими у пресі репрезентується як конфлікт між Польщею та Україною. На мою думку, це неправильно.

Триває це вже 16 років. Нагадаю, був 2003-й, 2008-й, 2013-й і нарешті цей політичний маразм, який стався влітку цього року. Коли обидві сторони  (польські праві і українські праві сили) зробили те, що вони мали зробити. Це було подано як конфлікт між поляками та українцями, але немає між поляками та українцям конфлікту. Є конфлікт між конкретними політичними силами. В цьому і є суть цього конфлікту.

Повертаючись до істориків. Ті історики, які працюють у межах аналітичної історії, мають долучатися до цих дискусій, принаймні на рівні експертів. Усе вже проговорено, все зроблено, президенти багато разів повибачалися, інтелектуали також. Тобто треба хіба що повторити вже відомі аргументи,  бо приходять нові люди, які мало про це все знають.

Павел Коваль

Розгляньмо польсько-німецьку модель порозуміння. Вона добре відома, і її часто наводять як приклад. Ми можемо представити цю модель у вигляду торта, який складається з трьох слоїв. Перший – це той рівень, який би я назвав найбільш делікатним, – духовний рівень порозуміння. Він передбачає участь авторитетних релігійних, публічних осіб. З польської сторони це були кардинал Вишинський, Болеслав Комінка, пізніше Кароль Войтила. Наприклад, згадаймо службу Божу у Кшижовій, в якій узяв участь перший польський некомуністичний прем’єр Мазовецький. Другий рівень – політичний, що включає різні контакти політиків. І йдеться не лише про офіційних осіб – публічні дії з боку президентів і прем’єрів, яких у польсько-німецькому форматі було чимало, а й про політиків, котрі займаються політикою в класичному розумінні, не будучи професійними політиками. У польсько-німецьких відносинах цей рівень був дуже добре розвинутий.

Є ще третій елемент, фундамент польсько-німецького порозуміння, – це інституційний рівень. І тут я не маю на увазі відносини між неурядовими організаціями і відносини між людьми доброї волі. На хвильку відійдемо від цієї спрощеної схеми. Йдеться про те, що два попередніх рівні (духовний і політичний) мають отримати фінансову підтримку держави для того, щоб донести до певних груп громадян той меседж, який народився у колі еліт. Про які тут групи може йтися? Наприклад, молодь, історики. У польсько-німецькому випадку важливим був масштаб. Він якраз є вирішальним. Потрібно дати історикам доступ до архівів, дати можливість там працювати і писати книжки. Важливо впливати на журналістське середовище, на місцеве самоврядування.

У польсько-німецькому випадку співпрацю було налагоджено завдяки діяльності відповідних інституцій. Важливо, щоб на цю діяльність постійно та стабільно виділяли бюджетні кошти. Ця робота тривала понад 20 років. Сьогодні маємо відповідну статистику, можемо подивитися, яку аудиторію вони змогли охопити. Тож коли поглянути на ці три рівні (духовний, політичний та інституційний), можна зрозуміти у чому полягає феномен успіху польсько-німецької моделі. Хоча, звісно, у ній теж не завжди все було гладко.

Тепер подивимося, що маємо в польсько-українській співпраці. Відзначаємо якраз 25 років відносин. Отже, що маємо? Маємо духовний рівень співпраці – прекрасний, можливо, найкращий. Маємо слова Івана Павла ІІ про українсько-польські відносини, листи-звернення єпископів, інших священнослужителів та ін. Тобто все те, що було й у польсько-німецьких відносинах. На політичному рівні теж було здійснено низку важливих кроків: Квасьневський – Кучма, Качиньський – Ющенко, маємо відповідні жести від президента Коморовського, маємо багато жестів на нижчому рівні, на рівні парламентів тощо. Але Україні та Польщі бракує основи, оскільки не маємо відповідних спільних інституцій. І я теж не так давно зрозумів, наскільки це важливо мати відповідну інституцію. Потрібно створити інституцію або дві інституції (одна в Києві, інша у Варшаві). Настав той момент, коли це врешті-решт потрібно зробити.

Томаш Стриєк

Думаю, Павел Коваль має рацію, коли говорить про ті три рівні у польсько-німецькому діалозі, про той метафоричний торт, на який було витрачено чимало коштів, збудовано інституції, діяльність яких мала успіх. Чому б ні, адже, звісно, польський парламент не приймає жодних заяв відносно польсько-німецьких відносин, а приймає лише щодо польсько-українських та польсько-російських відносин. У контексті польсько-німецького діалогу маємо справу з очевидною асиметрією провини: німці беруть на себе 90% історичної провини, а поляки – 10%. І понад те, у Німеччині існує консенсус щодо цього питання. Якщо не згадувати питань щодо долі переселенців, вигнанців, які, однак, змаргіналізовані у німецькій публічній площині, то можемо стверджувати, що у Німеччині існує партійний та громадський консенсус щодо того, хто є відповідальним. Разом з тим сторона, яка почувається винною, має у своєму розпорядженні значні ресурси для фінансування інституційних структур для діалогу з порозуміння. Очевидно, що в українсько-польських відносинах маємо зовсім іншу ситуацію. Тут можна б було говорити про те, що це Річ Посполита (довоєнна Польща. – Ред.) була колонізатором України. Але те, що сталося на Східній Галичині та Волині у 1943-1944 рр., не дозволяє говорити про одноосібну вину якоїсь зі сторін. Націоналізм ОУН є явищем, яке потрібно ретельно обговорювати в Україні, насамперед ідеологію цієї організації, а не обов’язково самі події, які випали з-під контролю командування УПА у ці роки.  

Можна ще згадати сербсько-хорватський діалог. Хоча у цьому випадку слід пам’ятати, що маємо справу з гострим воєнним протистоянням не лише у 1940-х, а й у 1990-х роках, тобто зовсім свіжим. Але тут була третя сторона – європейська спільнота. І обидві сторони прагнули стати частиною ЄС, а одна вже є членом ЄС. Інтерес західних медіа та громадськості до того, що відбувалося на Балканах, є досить високим. У випадку польсько-українських відносин такого інтересу немає. Є лише кілька істориків – американських, скандинавських, німецьких та канадських, – які досліджують це питання. Немає політичного, інституціонального інтересу Заходу до цих питань. 

Професор Касьянов має рацію, коли говорить, що це загалом суперечка правих сил двох країн, а не суспільств. Але маю зазначити, що праві партії в Україні і Польщі перебувають у різних становищах. У Польщі праві сили виграли вибори, мають більшість у Сеймі. Натомість в Україні, якщо взяти націоналістичні партії, вони мають підтримку десь 5%. З огляду на це ситуація виглядає, що праві сили не формують політику в Україні. Тим часом націоналістична символіка, символіка ОУН-УПА стала особливо популярною в Україні (особливо після Майдану). Вочевидь, відродження червоно-чорної символіки пов’язане з війною з Росією, тобто вона є антиімперіалістичною. Водночас на заході України ця символіка приносить напругу з поляками.

Також у Польщі маємо дві сторони політичного протистояння, і дві сторони суспільного протистояння, які досить чітко розділені. З одного боку, маємо праві сили (консервативні, традиційні, націоналістичні), а з іншого – центристські сили («Громадянська платформа»). І якщо перші промотують національну історію, то другі – критичну історію, хоча, звісно, ця критика обмежена інтересами держави. В Україні такого поділу не існує. Є праві сили, які мають дуже чітку позицію щодо історії, і центристські сили, широкого спектру, які не надто цікавляться минулим. У результаті центристські сили України віддають минуле (його інтерпретацію) правим силам. Це свідчить про занехаяність цієї проблеми в Україні, що впливає і на внутрішню, і на зовнішню політику.

Я теж є скептиком щодо можливості досягнення порозуміння між інститутами національної пам’яті України і Польщі. Мій рецепт – питаннями минулого має займатися громадянське суспільство. Варто заохочувати розвиток неурядових інституцій, котрі займатимуться історичними дослідженнями. Хорошим прикладом тут може бути діяльність Центру міської історії у Львові, який якраз поєднує професіоналізм та популяризацію минулого. До цього потрібно прагнути. Якщо не буде створено відповідні умови для розвитку подібних інституцій, то Україна не пропрацює проблематики ОУН, яка стоїть перед нею у зв'язку з євроінтеграцією також. Польща ж натомість не переосмислить свого панування на кресах. І тоді обидві сторони залишаться там, де й перебувають.

Тадеуш Іванський

експерт з української зовнішньої політики, Осередок східних студій (Варшава):

Вважаю, що громадянське суспільство має взяти на себе хоча б частину тягаря в польсько-українському діалозі. Водночас зауважу, що я не погоджуюся з твердженнями про те, що в польському та українському парламентах переважають партії націоналістичного спрямування. Вони якраз не становлять більшості. І це є міфом, що в Україні правлять націоналісти. Відомо, що їхня популярність сягає заледве 3-5%.

Ця історична суперечка, яка з новою силою вибухнула у 2016 році, значною мірою є наслідком невдалого збігу обставин в українсько-польських відносинах. Насамперед треба зважати на те, що Україна перебуває у стані війни з Росією. Одним з елементів війни з Росією є складний процес, який розпочався в Україні, - розривання відносин і економічних, і історичних з Росією. Окремим аспектом і наслідком цієї війни є декомунізація. Зворотною реакцією декомунізації є пошук нових символів, які потрібні в період війни. Одним з цих символів (підкреслюю, що одним з них) є відродження традицій ОУН-УПА, боротьби, яку провадили ці формації під час Другої світової війни з СРСР. У такій ситуації конструювання такого, певною мірою мобілізаційного, наративу є справою потрібною.

При цьому, українці не взяли до уваги вразливість польської сторони. Період війни не є хорошим періодом для того, щоб з холодною головою розв’язувати історичні питання. То ж Польща, в певному сенсі, отримує рикошет цієї українсько-російської баталії. Повертаючись до питання розмінування українсько-польських відносин, зазначу, що, на мою думку, розмінувати у політичній площині українсько-польські відносини в короткій перспективі не вдасться.

Складно уявити, щоб політики не використовували для мобілізації суспільства такого ресурсу, як історія. Однак це не означає, що не повинні створюватися інституції, про які говорив Павел Коваль, і що діалог істориків не повинен продовжуватися. Цей діалог істориків як в рамках діяльності створених державами інституцій, так і в рамках діяльності громадянського суспільства може стати певним буфером. З одного боку, він забирає аргументи з рук політиків, а, з іншого боку, спонукає істориків з обох сторін до випрацювання певних висновків.

Ігор Ільюшин

доктор історичних наук, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету. Учасник українсько-польського форуму істориків:

У листопаді минулого року було відновлено діалог між українськими і польськими істориками за ініціативи Українського інституту національної пам’яті. Відбулося вже три зустрічі форуму українських і польських істориків. Наступна запланована на березень 2017 року. У цьому форумі бере участь лише по шість істориків з України та Польщі. Що добре, ці історики різної наукової орієнтації та навіть різних політичних переконань.

Що не дуже добре, то це той факт, що діалог відбувається під патронатом державних інституцій. Ці інституції (польський та український інститути національної пам’яті. – Ред.) проводять власну історичну політику, спрямовану на формування історичної свідомості свого народу. Будь-яка державна інституція, як правило, формує образ минулого, не близький до історичних реалій, а бажаний у першу чергу владі.

Не думаю, що у рамках цього форуму ми зможемо підготувати якісно нові аналітичні розвідки, які б стали кроком уперед після публікацій 1990–2000-х рр. Сенс нашого форуму я вбачаю передусім у самому факті його існування і сподіваюсь, що його робота сприятиме покращенню морального клімату в українсько-польських відносинах.

Які кроки потрібно зробити сьогодні для конструктивного діалогу між істориками? Насамперед це підготовка спільної праці українських і польських науковців, у якій було б відображено подібність розуміння тих складних подій, які є предметом гострої суперечки між нами. Все решта не несе конструктиву. Я переконаний: якщо в українсько-польському діалозі досягнути згоди щодо оцінок тих подій, то в усіх суперечках і взаємних звинуваченнях можна було б поставити крапку. Вже ніхто б не маніпулював т.зв. Волинською трагедією і ніхто з політиків не використовував би історичну карту в наших взаєминах. Але, на жаль, це навряд чи можливо. Після ухвалення польським Сеймом і Сенатом постанови щодо геноциду, після появи фільму Смажовського (подивившись який, переважна більшість моїх колег, фахових польських істориків, сказали, що він цілком відповідає історичним реаліям), сумніваюся, що польські історики зможуть вийти у нашій дискусії за рамки, визначені цією постановою. Тобто відмовитися від формулювання, що це був геноцид.

Для мене як для дослідника є очевидним, що знищення польської людності в Західній Волині і Східній Галичині в 1943-1944 рр. не було самоціллю. У тому сенсі, як, скажімо, знищення єврейського населення для нацистів. Більшість моїх польських колег до недавнього часу також не стверджували, що це був геноцид чи етноцид. Звичайно, без підтримки місцевого сільського населення цей злочин не був би таким масштабним. Якщо застосувати повоєнну юридичну методологію, то події на Волині відповідають визначенню «етнічна чистка». Але не варто застосовувати до минулих історичних подій пізнішу судову практику і політичну кон’юнктуру. Тим більше не варто наполягати на міжнародних правових наслідках подібних рішень.

Я розумію під Волинською трагедією трагедію всіх мешканців Волині, безвідносно були вони поляками чи українцями. Для мене достатньо було б, але зі мною не погодиться частина українських істориків, тим більше політиків, досягти порозуміння в тому, що керівництво ОУН Бандери є відповідальним за прийняте рішення стосовно вбивства поляків, у тому числі старців, жінок, дітей, на підставі принципу колективної відповідальності.

Микола Княжицький

народний депутат України, співголова міжпарламентської групи Україна–Польща:

Відносини між українцями і поляками були різними протягом усієї довгої історії. Між нами були і війни, і союзництво. Шлях до порозуміння, очевидно, є.

Я б не змішував підхід до історії і підхід до політики. Як політик хочу сказати, що після зміни влади в США і Україна, і Польща опинилися у достатньо ризикованій ситуації. З посиленням російського впливу в Європі, напередодні майбутніх виборів у Франції (де, як виглядає, переможе проросійський кандидат – чи то правий, чи то ультраправий), – і в України, і в Польщі будуть непрості відносини з іншими державами ЄС. І питання полягає у тому, чи готові ми, як і раніше, бути союзниками. Для українських політиків відповідь очевидна – так. Адже нам у ЄС потрібен союзник, і, на жаль, окрім Польщі, іншого союзника зараз немає. Чи буде Польща далі таким союзником? Росія робить усе, щоб не була.  Тому й історія дуже часто використовується у внутрішній політиці, як у нас, так і в Польщі. І очевидно, що є польські ультраправі середовища, які набагато радикальніше ставляться у своєму підході до українсько-польських відносин, аніж навіть правляча партія «Право і справедливість».

Якщо дивитися на саму історію, то треба теж зрозуміти, чи була тоді Україна? Очевидно, ні. Насправді, як це не дивно, це був конфлікт між громадянами тоді однієї країни – Польщі – українського і польського походження. Чи мали відношення до цього конфлікту українці, які жили в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську? Ні. І багато з них виступали з іншого боку барикад у протистоянні з УПА. Україна, з якою ми маємо справу зараз, – це країна, яка постала 25 років тому, на зовсім інших принципах, на зовсім іншій ідеології, ніж та, яку сповідувала ОУН. Ідеологія, яку сповідували різні українські очільники у 1918–1920-х роках теж була різною. І президент Петро Порошенко сказав, що ми втратили ту Україну, тому що українські лідери того часу не змогли домовитися між собою. Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський… Завжди було ще й ззовні втручання.  Ми Україну не вберегли, а поляки вберегли. І поляки тоді теж були різними.

Лише за допомогою істориків ніколи ми цей складний вузол не розрубаємо. Все, що ми можемо зробити, це сказати: «Так, Україна – це сучасна європейська країна, яка сьогодні стоїть на тих самих правилах поваги до людського життя та пам’яті, що й Польща. І в цій ситуації ми маємо бути союзниками». Йдеться про спільні етичні цінності. Тому що, коли, на жаль, у Польщі знищують українські могили, очевидно, що в Україні це не може сприйматися спокійно. Треба всіляко вітати діалог між інститутами національної пам’яті, який відбувається зараз.

Владислав Гриневич

доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України:

Коли ми говоримо про українсько-польські відносини, то маємо чітко уявляти, де лежить коріння всіх цих проблем. Як людина, що працює в Інституті політичних і етнодосліджень уже 15 років, я маю справу з різноманітними міжнаціональними конфліктами і спробами зрозуміти причини цих конфліктів, передусім у суспільній свідомості.

У випадку України можна назвати історії чотирьох народів, які гостро постають у контексті української історії. По-перше, це єврейська історія, і, йдучи до Європи, ми маємо вирішувати проблеми, пов’язані з Голокостом. Другий такий народ – це поляки. У радянсько-російській історіографії вони завжди були ворогами. Хто допомагав українцям боротися проти Речі Посполитої? Росіяни. Це нав’язувалося і підкреслювалося на рівні підсвідомості. Третій народ – це німці. Після Другої світової війни всі радянські діти гралися у «наших» і «німців». Четвертий – це, безумовно, росіяни. Через підручники це не проходило, і тільки зараз ця скринька Пандори відкрилася. Росіяни сьогодні вийшли на перший план, а німці опиняються взагалі на периферії. З євреями проблеми певні залишаються.

Резюмуючи. Мій рецепт (я не політик, а історик) – це слідувати приблизно тій самій схемі, що реалізується в єврейсько-українському напрямку. Передовсім це заповнення академічних лакун щодо проблем, які існують між народами. Якщо взяти польську проблему, то крім Волині є ще т.зв. «золотий вересень» (масове вбивство польських військовополонених, хоча нібито війни не було, а військовополонені були) і масове вбивство сотень польських офіцерів червоноармійцями й НКВДистами.

Другий момент – це аналіз підручників, вичищення з них фобійних моментів, пов’язаних з міжнаціональними наративами. Тут вони ще залишаються. Далі – діалог між інтелектуалами. Він має транслюватися через мас-медіа на суспільство в широкому контексті. Всі ці проблеми мають проговорюватися і пророблятися. Останнє – це культурна пам’ять. Що більше польського кіно, мистецтва, літератури, розуміння поляків як інших, але цікавих і близьких нам, буде в Україні, то краще відбуватиметься цей процес (порозуміння. – Ред.).

Віталій Скоцик

голова Аграрної партії:

Я родом з Волині, і вся моя родина живе у Волинському краї. Для мене польсько-українські відносини – це не просто відносини однієї країни з іншою, а в першу чергу відносини між людьми.

Мені здається, що на сьогодні на рівні простого громадянина Польщі чи України у нас немає великих проблем чи «замінованого поля», яке нам треба розміновувати. У нас є два інших надзвичайно важливих середовища. Перше – це історичне середовище, люди, які професійно займаються вивченням україно-польських відносин. І слухаючи наших і польських істориків, думаю, що наука – це досить прагматична річ. При планомірній роботі ми можемо вийти на спільне розуміння і всіх тих проблемних моментів, які були в нашій історії.

Друге – це політика. Бо, на жаль, політики дуже часто використовують історичні моменти і відносини між народами виключно для досягнення певних політичних цілей і гри з електоральним полем.

Бачу п’ять важливих кроків на сьогодні. Перший – дискусія українсько-польських відносин має бути в першу чергу на рівні професійного середовища, істориків. Хотілось би, щоб політики у своїй риториці оперували виключно професійною точкою зору істориків, які працюють у цьому сегменті. Другий – спільні цілі. Нині нам чітко зрозуміло, що і для Польщі, і для України безпека є абсолютним пріоритетом. Це східні кордони України, східні кордони ЄС. І, мабуть, та ініціатива, яка висувалася попередніми президентами Польщі, щодо створення «безпекового поясу» Балтія – Польща – Україна. Спільні цілі мають бути об’єднувальним фактором для політиків двох держав.

Ми не станемо сильними, не захистимо спільні кордони, якщо матимемо слабку економіку. Тому Польща сьогодні максимально зацікавлена в економічно сильній Україні.

Дуже важливим є діалог. Це – третій крок. Між звичайними людьми він відбувається щодня. На цьому рівні проблем немає. Але діалог має бути постійним і на рівні істориків та політиків. Дуже б хотілося, щоб група дружби між польським Сеймом та українським парламентом відновила свою роботу. Зі свого боку ми налагодили відносини з партіями «Стронніцтво Людове», «Свобода» і «Право і справедливість». Ми будемо інтенсивно розвивати ці відносини і в Сеймі, і в Сенаті Польщі, в міністерствах, воєводствах. Діалог цей важливий, але має продовжуватися і на професійному рівні. Коли ми говоримо про складові нашої економіки, про безпеку, це те, де має бути щоденна робота між нашими країнами.

Четвертий крок – наше молоде покоління. Тисячі молодих українців сьогодні навчаються в Польщі, вивчають польську культуру і мову. Асимілюються та інтегруються у Польщі. Хотілося б мати  зворотній процес, щоб і польські молоді люди за програмами обміну могли вивчати Україну і розуміти український народ, як він живе на сьогоднішній день.

Я абсолютно згоден, що у певних напрямах польською стороною було зроблено більше, ніж українською стороною. Дійсно, сьогодні в наших книгарнях не знайдеш багато книг, які розповідають про Польщу та польську культуру.

І п’ятим кроком має стати створення українсько-польської фундації. Її початкова фінансова складова не така велика. Така фундація могла б бути основою для обміну між молоддю, для створення спільних фільмів, які розповідають про історію наших відносин і багато інших речей.