Легкоатлетка Людмила Шелест – про особливості бігу в горах, розмови з Богом і повернення в збірну через п’ять років
Скороходка повернулася в спортивну ходьбу після майже п’ятирічної паузи
Сьогоднішня гостя «Главкому» - справді унікальна. В 2018-му Людмила Шелест повернулася в спортивну ходьбу після майже п’ятирічної паузи, впродовж якої спробувала чимало екстремальних бігових дисциплін. І не просто повернулася, а в 44-річному віці пробилася до лав збірної України і виступила в Кубку Європи в литовському Алітусі.
Спорт для Людмили – то стиль життя і, можливо, життя загалом. Щоб переконатися в цьому, прочитайте розмову, в якій атлетка розповіла про гірські пристрасті, особливості сімейного відпочинку і власне сприйняття світу.
Людмило, нещодавно ви в статусі тренера керували діями підопічних в Івано-Франківську, на чемпіонаті Асоціації балканських легкоатлетичних федерацій зі спортивної ходьби. Ці змагання стали останніми перед карантином і не відомо, коли будуть наступні.
Може, виступила б у Івано-Франківську й сама. Але вже за місяць до старту знала, що стартувати не буду. Річ у тім, що Олексій, мій чоловік, поїхав разом зі старшими вихованцями на збори в Туреччину. Ми працюємо бригадою й оскільки я залишилася з молодшими дітьми, мала інші клопоти. Велике навантаження, лише про себе думати не могла.
Тренерську роботу з активними виступами поєднувати вочевидь дуже непросто.
Іноді справді важко. Особливо коли великі старти. На щастя, дітей у нас займається багато. Причому дітей талановитих. Ось тільки до Івано-Франківська привезли 16 вихованців нашої дитячо-юнацької школи. За кожною дитиною пройдеш, щось їй підкажеш, порозмовляєш, розімнеш, сил не залишається. Я відходжу впродовж трьох днів.
Втома найперше моральна, так?
Звісно, бо фізично наче й не важко. Відновлюватися треба психологічно. Хочеться помовчати, піти на природу, подивитися на сонце.
Ви повернулися в ходьбу після п’ятирічної, якщо не помиляюся, тривалої паузи. Що вас до цього підштовхнуло?
Важко відповісти однозначно. Два роки тому в один момент вирішила, що піду 35 кілометрів і буду відбиратися на 50-ку. Мабуть, вплинула інформація про те, що спортсменки мого віку (Людмилі зараз 45 – «Главком») покращують нормативи, демонструють високі результати. Якось сиділи, вечеряли і запитала чоловіка, чи він мені допоможе, бо хочу знову ходити на 50 кілометрів. Це рішення важке і без підтримки сім’ї я б не впоралася. Олексій погодився. Для нас то більше як гра. Раді з того, чого вже досягли. Але точно не пробачила б собі, якби не спробувала.
У проміжках між заняттями ходьбою ви спробували себе в кількох екстремальних захопленнях.
Чого тільки не було – марафон, чемпіонат світу з бігу на 100 кілометрів. Після того виступала на командному чемпіонаті світу з гірського бігу вгору-вниз в італійському Премані. Думала, що після сотки гірський біг мене вже не злякає. Але трохи помилялася. Біг у горах – то зовсім інші відчуття. Вважаю себе терплячою людиною, можу чимало витримати, і терпіти довго. Але в горах вражає висота. Ти високо, а вибираєшся навкарачки ще вище. Руки впираються в колінка, а ти мусиш лізти. Бували миті, коли вздовж траси стояло купа вболівальників, а я їх не помічала, не могла не те що бігти, а навіть дихнути. Проте підняла очі і кажу до людей: «Взагалі не чую, що ви мені кричите». Я не лукавила, але присутність людей надала сил. Побігла і навіть на цій емоційній хвилі обійшла тих суперниць, які були трохи попереду.
Та й від збігання з гори теж враження неймовірні. Летиш і перестаєш розуміти – впадеш чи втримаєшся, встигнеш переставити ногу чи ні. Це для мене фантастичний кураж, смак життя. Власне, для цього досі й виступаю. Розумію, що змагаючись, живу на повні груди, в мені вирує адреналін. Це для мене найважливіше.
Певен, що більшість непричетних до спорту людей, які прочитають це інтерв’ю, запитають: «Навіщо вона так себе мучить?»
Думаєте, в мене є відповідь (сміється)? Для мене це кураж, відчуття, яких не передати словами, коли серце б’ється так, що аж груди підіймає. Зараз мене кличуть у трейли (легкоатлетична бігова дисципліна, яка передбачає біг сильно пересіченою місцевістю та бездоріжжям – «Главком»). Але не погоджуюся. Мені подобається, щоб були гори й тиша. Суєта в горах – то не для мене. Крім того, трейлів боюся ще й тому, що можу заблукати. Багато різних історій друзі розповідають, а я можу погано орієнтуватися, бува зависаю в своїх думках. Ще створю організаторам труднощі – будуть мене довго шукати. Навіщо їм це?
Торік ви виступили на Кубку Європи зі спортивної ходьби в литовському Алітусі, цьогоріч відібралися на командний чемпіонат світу в Мінську. Це вже досягнення. На що ще розраховувати?
Для початку, нехай перенесений через спалах пандемії коронавірусу чемпіонат світу таки відбудеться. Хочу спробувати себе на тому рівні, а далі буде видно. Звісно, маю певні плани, але озвучувати їх не хочу. Бо ж не дарма кажуть, що Бог чує думки.
У нещодавньому інтерв’ю «Главкому» рекордсмен України з добового бігу Андрій Ткачук цитував легендарного ультра марафонця Діна Карназеса: «Хочеш бігати – пробіжи милю. Хочеш пізнати нове життя – пробіжи марафон. Хочеш поспілкуватися з Богом – пробіжи ультрамарафон».
Мабуть, з Андрієм і Діном важко не погодитися. Тільки можу сказати, що мені з Богом вдається і на «сотці», і на 50-ці розмовляти. Канал за роки з’явився (сміється). Але це полягає не в розмові з вищими силами, а у відчутті кожної клітини свого тіла. Вочевидь то зв’язок зі Всесвітом. Хоча хтось мене не зрозуміє і скаже, що мої слова маячня. Стосовно ультрамарафону, то поки він мене теж не приваблює. Можливо, з роками, коли я стану мудрішою… Наразі уявлю собі, що треба 24 години бігти і якогось захоплення не виникає. Але то поки.
В житті ви філософ?
Можна й так сказати. Хоча жартую: може, я просто божевільна? Не знаю, як то бути філософом. Не знайома з жодним. Я ставлюся до життя з любов’ю, люблю людей, які світяться і радіють життю. Не люблю нити.
Ви точно живете спортом. А на хліб собі ним заробляєте?
Ми з чоловіком не бізнесмени, тільки спортом і живемо. Працюємо тренерами в сумській районній ДЮСШ. Власне, ми ж не їздимо на відпочинок за кордон, як то практикують інші люди. Складаємо гроші, щоб мати змогу виїхати на змагання. Відпочинку в широкому розумінні в нашої сім’ї досі й не було.
Хтось би сказав: «Рутина».
Може й так. Але ми так звикли. В нас уже й син змагається, теж з нами їздить. Дехто нам з Олексієм каже: «Навіщо вам виступати? Зосередьтеся вже на тренерській роботі». Не розуміють, що змагаючись, ми власне й перезавантажуємося. Після своїх стартів, коли сам похрипиш і потерпиш, сам себе перебореш, ліпше розумієш своїх підопічних. Та ще й прикладом виступаєш, можеш сміливо сказати: «Я можу, то зможеш і ти».
Люди, які з вами знайомі близько, відзначають, що маєте феноменальне почуття гумору.
То на мене іноді нахлине. Правда, можу замкнутися і бути серйозною. Особливо коли стою біля траси і контролюю виступ своїх учнів. Хоча говорять, що можу жартувати і в цю мить. Як кажуть, «смішно дурачкам, що вуха по бочкам». Вуха є, очі є – рухайся, живи, працюй!
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0