До ЄС, щоб встати з «корташів»

Коли ми з друзями з одного відомого в світі рекламного агентства ламали голови над адвокаційною кампанією у підтримку Європейського Союзу, то довго думали, що могло б стати найкращою ілюстрацією тієї постсовкової дійсності, в якій сьогодні мешкаємо ми, і яка суттєво відрізняє наше життя від життя пересічних європейців. Це і відносини з правоохоронними органами, це й стосунки по лінії начальник-підлеглий, де підлеглий може годинами чекати у приймальні начальника, допоки начальник не потрапить у приймальню вищого начальника і там вже він сам чекатиме годинами на прийом, це і проблема пересування через обросші візами й чергами кордони на Захід (на відміну від європейського стилю сісти за кермо та спонтанно поїхати на шопінг чи до лікаря в іншу європейську країну, де дешевше), це й інфраструктура, яка має працювати, а не просто бути наспіх побудована й постійно піддаватись ремонтам.

Ми шукали ілюстрацію, яка могла б зобразити український стан речей у порівнянні з євросоюзівським. І напередодні вихідних, я б хотіла поділитись цією ілюстрацією, опублікувавши у своєму пості кілька . Тим більше, що крім «УП» вони щекартинок для вікендових роздумів ніде не були оприлюднені. Такою ілюстрацією для нас став українець, який сидить на «корташах» (сленговий варіант російського «сидеть на корточках»).

Знаю, що перша асоціація, яка виникає в зв'язку з такою позою – це сидячий на «корташах» гопник, пацанчик, які останнім часом знову воскресли на вулицях українських міст. Це ілюстрація рівня культури, освіти, правопорядку і загалом ставлення до життя. У народі підмічено, що такі люди надають перевагу сидінню на корташах навіть тоді, коли поруч є вільне крісло чи лавка у дворі.

Ще одна асоціація – це ув'язнений в камері чи на пересилці. У принципі, сама поза «на кортах» й прийшла з тюрем – так садили ув'язнених наглядачі, тому що із цієї пози найскладніше встати і бігти чи напасти на конвой. Оскільки українська політика останніх років має відчутний кримінальний відтінок, а атмосфера вседозволеності й бандитизму знову панує в деяких регіонах країни, як в «ліхіє дєвяностиє» – поза на «корташах» є доступною та зрозумілішою для багатьох нинішнім можновладців, ніж, на жаль, абстрактні для них слогани про європейські цінності та права людини чи наші месиджі про те, що «Є краща сторона Європи!», бо вони себе з Європою і не асоціюють.

Проте, українська реальність – річ жорстока, і на кортах може опинитись не лише гопник чи ув'язнений, але й пересічна людина. Наприклад, українець, який вимушений проводити безкінечні години у черзі під консульством якоїсь з шенгенських країн.

Поза на кортах – це ілюстрація відторгнення та несвободи. І наше послання просте – «Україні потрібно в ЄС, аби встати з корташів». Саме з корташів, а не з колін, як пафосно люблять говорити про ще одну улюблену позу частини українців. Бо встати з корташів – це не лише вбити у собі раба, а це ще й негласний заклик позбавитись від жлобства у собі і в країні: від гопників на районі до криміналітету в органах влади.

Ну і нижче, власне самі картинки для роздумів, підготовлені колегою з рекламного агентства у стилі відповідного до пози на кортах жанру жлоб-арту.

Перша з них – це ілюстрація законності: сидячий на кортах міліціонер в очікуванні чергової «здобичі». Правоохоронець у позі бандита – ілюстрація того, що в Україні, як і в інших пострадянських країнах, вистачає міліціонерів, яким роль рекетира значно ближча, ніж стража порядку.

Друга – це ілюстрація нашої інфраструктури: сидячий на корташах дорожний робітник в касці й помаранчевій робі з сигаретою в руках. Чи з насінням. Він розслаблений, майже медитує. Тобто, на власному прикладі частково пояснює катастрофічний стан всієї інфраструктури в країні – він перекурює, і нехай весь світ разом з роботою зачекає.

Третя – це ілюстрація свободи пересування: українець сидить на кортах поруч з валізою та паспортом. Це поза безнадійності й покірності, це поза людини, яка мешкає у такій країні, де повинна години проводити у черзі за візою або на пропускному пункті на кордоні. Це не не стільки вина Євросоюзу, як у нас прийнято говорити. Це вина нас самих, що за роки незалежності так і не примусили своїх політиків провести реформи, які б дозволили ЄС ці візи скасувати. І сьогодні продовжуємо недостатньо вимагати виконати від влади План дій з лібералізації візового режиму, залишаючись останньою країною в Європі, де досі не видають біометричних паспортів і радіючи, що через дев'ять місяців після підписання оновленої Угоди про спрощення візового режиму наші народні обранці нарешті «соізволілі» її ратифікувати у парламенті.

Таких ілюстрацій багато. Але питання в іншому. Чому так багато українців не можуть збагнути, що поза «на корташах» – це незручна поза. І якщо довго на ній сидіти, затерпнуть ноги. А якщо терпнуть ноги, то про який рух вперед можна говорити?