Протоієрей Георгій Коваленко: Митрополит Володимир був суб’єктом дії, митрополит Онуфрій таким не є

Синод УПЦ МП, який відбувся наприкінці січня, ухвалив рішення позбавити колишнього речника церкви Георгія Коваленка усіх посад. Єпископи ліквідували Синодально-просвітницький відділ та приєднали його до Синодального інформаційного відділу, який тепер очолив єпископ Ірпінський Климент (Вечеря), вікарій Київської митрополії УПЦ МП. Таким чином отець Георгій, який очолював Синодально-просвітницький відділ з вересня 2014 року був звільнений з останньої посади, яку займав у церковній ієрархії московської церкви в Україні.

Останні майже півтора року, за словами священика, він займався просвітництвом і розвитком власних проектів. «Це рішення (про звільнення з УПЦ МП, - «Главком») ніяк не зачіпає існування порталу «Православіє в Україні» та проекту «Отче наш», а також моєї активності в науковому, громадському та медійному просторі. Тому, приймаю поздоровлення і пропозиції», - написав Коваленко на своїй сторінці у соцмережі. Одним з перших на цю новину відреагував голова інформаційного управління УПЦ КП Євстратій Зоря, не приховуючи бажання бачити Георгія в лавах української церкви на чолі з патріархом Філаретом. «Завершилося перебування у зв'язку із завершенням простору УПЦ. Лишився лише простір МП, в якому Вам не знайшлося місця. Що добре Вас характеризує. А простір справді Української Православної Церкви для Вас відкритий. Запрошуємо!», - написав Зоря.

Отця Георгія Коваленка знають в Україні як речника УПЦ МП часів предстоятельства нині спочилого митрополита Володимира. Після смерті Блаженнішого та з обранням нового предстоятеля, митрополита Онуфрія, отця Георгія було практично усунуто від справ.

Коваленко вважався одним із впливових священиків так званого проукраїнського крила в московські церкві разом із митрополитами Олександром (Драбинком) і Софронієм. В інтерв’ю «Главкому» Георгій Коваленко розповів, чому церква стала закриватися від звичайних людей, а також про те, що його колишній кабінет нині зайняв сам новий предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій.

Отче, отже, чому вас звільнили?

Для мене це логічне завершення процесу, який почався у церкві після смерті Блаженнішого митрополита Володимира. Я не бачу жодних проблем для себе в цьому, фактично продовжую ті проекти, які я розпочинав незалежно від посад, які я обіймав в середині УПЦ. У нового предстоятеля є власне бачення розвитку церкви, у нього є власна команда. Я належу до команди старого предстоятеля, тому все логічно.

Чому тоді ви самі не пішли з усіх посад одразу, а чекали рішення Синоду, який вас звільнив тільки зараз?

Зміна відбулася в декілька етапів. А вже швидкість цих змін – це питання не до мене. Мені цікавіше дивитися в майбутнє, аніж в минуле.

Отець Євстратій (Зоря) з посиланням на власні джерела пише, що до Лаври ходить співробітник посольства РФ, дає завдання, слухає звіти. Ви припускаєте, що ваше звільнення вимагала Москва?

Не знаю про такі вказівки. Більш того, я вже більше року фактично не маю жодного приміщення в митрополії, кабінету не маю. Так сталося, що я звільнив кабінет, у якому працював. Тепер у тому кабінеті приймає предстоятель церкви митрополит Онуфрій. Поки відбувався ремонт в його резиденції, він почав там працювати. Наскільки я розумію, станом на сьогодні все так і залишилося. Ті проекти, якими я займаюся, не потребують якогось кабінету, чи адміністративного пафосу. Це просвітницька робота, яка не потребує посади.

Як саме змінилася церква після того, як предстоятелем став митрополит Онуфрій?

Мені здається, що нині церква обирає більш консервативну модель розвитку, вона закривається від суспільства, відмовляється від багатьох проектів, які були започатковані і розвивалися завдяки Блаженнішому митрополиту Володимиру. Тут, вочевидь, є певні і особисті чинники, тому що Блаженніший митрополит Володимир був людиною широких поглядів, він був екзархом Західної Європи, він представляв церкву в міжконфесійних стосунках, він був ректором духовних шкіл, він був керуючим справами всієї Руської православної церкви. Тобто він був предстоятелем Української православної церкви, якого знали у всьому світі, якого поважали. Ще у 60-ті роки XX століття він був редактором єдиного видання православного в Україні «Православного вісника». Ці навички дали йому можливість підтримати ті новітні тенденції у розвитку церкви, до яких схиляюся і я. На межі 1997-1998 років ми створювали перший православний сайт, це тоді, коли в нашій країні про Інтернет мало хто знав.

А є особливості особи нового предстоятеля. Він є благочестивою людиною чернечого типу, який вихований у радянському закритому церковному світі. Він з 1990-го року був єпископом у Чернівцях, а до того у монастирі, в Лаврі. Коли ми створювали інформаційний простір УПЦ, єдиною єпархією в якій не було ані свого сайту, ані газети, була саме Чернівецька. Тобто у нього є свій стиль, своє бачення. На сьогоднішній день процеси змін у церкві тривають, спостерігаємо різні тенденції, однак не всі з них можуть бути домінуючими. Я скоріше волію не оцінювати якісь загальні речі, а хочу займатися тими проектами, які мені цікаві, які я вважаю потрібними для суспільства і церкви.

Стан УПЦ МП деякі експерти характеризують як деградація. Чи ви згідні?

Це деякі експерти. Я ж розмірковую зараз над проектами, які варто робити з тими можливостями, які у мене сьогодні є. Натомість я не можу реалізувати ті речі, які можна було реалізувати у середині церкви.

Наприклад?

Ми робили багато цікавих просвітницьких проектів, реалізовували їх на центральних площах. Колись ми започатковували зі столичною адміністрацією різдвяний ярмарок, в Києві його взагалі ще на той момент не проводили. Я щасливий, що цей проект живе тепер і без мене. Проте сьогодні от такі і подібні з цим проекти я не можу створювати як проекти Української православної церкви. В той же час я не бачу проблем, щоб започатковувати нові проекти самостійно.

Медіа пишуть, що керівництво церкви наповнюють московськими кадрами. Мовляв, на те є рішення останнього Синоду. Багатьом здається, що начальство веде корабель церкви на зустріч із айсбергом. Ви розділяєте ці побоювання?

Я не відслідковую нової кадрової політики, я продовжую спілкуватися із тими людьми, яких я знав раніше. Не знаю, чи є ці нові люди в церкві, це для мене просто не цікаво. Поки будь-якої чіткої позиції, яку би артикулювала церква, якщо ці люди справді з’явилися, я не бачу. Буде позиція, будемо її оцінювати.

Але ж ви були речником церкви, і про зміни маєте знати …

Я речником не був з вересня 2014-го року. З того часу рік я займався власними проектами, спілкувався з дуже цікавими людьми, багато чого нового дізнався для себе, брав участь в конференціях, круглих столах. Створив взагалі новий проект. Мені це було цікаво.

Що є причиною початку консервативного етапу розвитку церкви? Російський вплив чи не бажання реформувати церкву з боку єпископів?

Я бачу, що є реальні проблеми, реальна криза у церкви. Є невідповідність бачення керівництва і бачення простих людей. Все ж таки я більше спілкуюся зараз з простими вірянами, з дуже багатьма людьми і в соцмережах, і особисто. В церкві існує дві тенденції. Одна – це закриватися і почуватися фортецею, довкола якої вороги і які намагаються знищити церкву. І є інша тенденція, до якої належу я. Маю на увазі, тенденцію до відкритого православ’я, відкритого спілкування і діалогу з суспільством, з іншими конфесіями. Тобто людей, які готові робити спільну справу і єднати суспільство, готові знаходити відповіді на запитання, які ставлять сьогодні люди. Якщо це робить частина церкви, яка не має якихось посад, я не бачу в цьому проблеми. Більше того, я вважаю, що майбутнє церкви не тільки у руках священноначалія, воно в руках у людей. Я за те, щоб кожен формулював своє бачення і робив щось для його втілення. Поки мені ніхто не заважає робити те, що я роблю, говорити те, що я говорю. Криза церкви – це час пошуку виходу, я саме займаюся його пошуком, намагаюся сформулювати в тому числі мету і для церкви як інституції, і мету для суспільства, і сенси для себе. Мені здається, що ми втрачаємо дуже важливу річ, ми не змінюємо світогляд. Без зміни світогляду неможливі зміни в суспільстві. А зміни світогляду мають на чомусь базуватися. Для мене базою для зміни світогляду є біблійні цінності. Хтось їх називає європейськими, але для мене поняття європейських цінностей – це поняття цінностей біблійних, тих 10 заповідей, які лежать в основі і віруючих юдеїв, і віруючих мусульман, і віруючих християн, незалежно від конфесій. Ми маємо відшукати ту модель просвіти і міжконфесійного діалогу, щоб у нашому суспільстві такі цінності, як були висловлені в заповідях, були втілені. Не кради, не вбивай, не бреши, не бажай чужого… Щоб вони працювали, а не тільки були написані у храмах на стінах.

Ви говорили про це з митрополитом Онуфрієм?

У мене не було можливості спілкування з ним, тобто я не спілкувався з ним з часу обрання його предстоятелем УПЦ. Так, були дуже короткі аудієнції, але діалогу, який можна було би назвати спілкуванням, не було. Я зрозумів, що цей діалог не потрібен насамперед йому. У мене був певний досвід спілкування з Блаженнішим митрополитом Володимиром, тому мені є з чим порівнювати. Люди, які ведуть діалог, мають бути або цікавими, необхідними одне одному. Я цього не відчув. Я поважаю людину, яка не має потреби в такому діалозі. Це не чемно, напрошуватися до керівництва на діалог. А свій діалог я веду з суспільством на сторінках свого блогу, в ефірах медіа, от з вами зараз.

У вас чи не найбільша з представників УПЦ МП аудиторія читачів в соцмережах. Чи ви відчували, що керівництву не подобається зміст ваших дописів?

Я якраз стараюся не переходити на особистості в тому, що пишу. Я намагаюся сформулювати сенси, поділитися думками, образами, примусити читача замислитися. Так, є ті, хто мене критикують, але часто це дуже неконструктивна критика, це не рівень діалогу. Якщо вважати моє звільнення сигналом незадоволення мною, то можна так сказати. Але це (звільнення, - «Главком») може бути пов’язано і з іншими процесами. Мені ніхто нічого писати і говорити не забороняв. Я продовжую робити свою справу і вдячний за відсутність тиску. Намагаюся писати для тих, кому я цікавий, і писати те, що цікаво мені. Я ж не пишу на замовлення і не отримую за це гроші.

У вас є фото з патріархом УПЦ КП Філаретом, воно публічне. Як на це фото реагував спочилий предстоятель?

У нього теж є фото з Філаретом. А те фото, на якому є я, зроблене у день 200-річчя Тараса Шевченка, це березень 2014-го року. Це фото зроблено за сценою Майдану, сфотографували нас перед нашим виходом на сцену. Після тієї зустрічі я написав, про що була розмова. Патріарх Філарет мені тоді так і сказав, мовляв, отець Георгій, нам потрібно об’єднуватися. Я відповів згодою і додав, що потрібно так об’єднуватися, щоб більше нічого не роз’єднувалося. А він відповів, що це неможливо. От це був приклад діалогу. Мені цікава його позиція. Бо по-справжньому я її зрозумів лише тоді, коли почалася війна. Я сповідую принцип, вважаю, що для вирішення проблем потрібно розмовляти, потрібен діалог. Коли є діалог, важче застосовувати важку зброю, як відбувається сьогодні у нас в країні. Спілкування потрібне для того, аби розв’язати складні питання новим способом. Тобто не обов’язково нам слід об’єднуватися в одну структуру, щоб конфлікт міжцерковний розв’язати. Мені здається, що в єдності багато вимірів. І ми всі маємо знайти той вимір, який буде залишати нашу ідентичність. Хтось католик, хтось греко-католик, хтось православний, у когось одні політичні погляди, у когось інші, у когось одні культурні вподобання, а в когось інші. Ми повинні знаходити такі точки єдності, щоб не втрачати ідентичності. Цього не вистачає сьогодні суспільству. На мій погляд, майбутнє української релігійної спільноти не в тому, щоб усіх об’єднати в одну структуру, а в тому, щоб співпрацювати заради спільного блага для нашого народу, щоби жити разом. Ми ж живемо в суспільстві поліконфесійному, плюралістичному з точки зору і релігійної, і політичної приналежності, і культурних особливостей. Ми маємо навчитися поважати один одного в діалозі, а не розпалювати ворожнечу.

Коли предстоятелем був митрополит Володимир діалог з УПЦ КП відбувався, але після того, як церкву очолив митрополит Онуфрій, контакти припинилися. Це воля нового митрополита?

Вести чи не вести діалог на офіційному рівні – це питання, яке вирішується на рівні керівництва церкви. Якщо діалог не ведеться, значить керівництво у ньому або не зацікавлене, або з якихось інших причин не може його вести. Натомість діалог може вестися в інших вимірах. Я вестиму цей діалог як священик, як людина, як громадянин. Я відкритий до діалогу, я його веду постійно. Навіть коли не відбувалися діалоги на рівнях офіційних комісій, ми ж продовжували вести діалог з тим самим речником УПЦ КП Євстратієм Зорею і формулювали позицію своїх церков. Я формулював позицію як речник від імені УПЦ. Сьогодні я також можу формулювати позицію, але вже не офіційну, а як простий священик, як віруюча людина.

З одного боку усі церкви стояли на Майдані, підтримували людей під час протистоянь у Києві у 2013-2014 роках. Але з початком війни на Сході позиції церков розділилися, аж до того, що УПЦ МП в особі митрополита Онуфрія не визнає Росію агресором. Чому?

Є декілька чинників. Позиція така по Києву була тому, що Майдан був внутрішньою проблемою країни. Тоді церковна спільнота продемонструвала, що вона є певним майданчиком для діалогу, для переговорів. І тоді Всеукраїнська рада церков, головувала у якій на той момент УПЦ, таким майданчиком була. Всеукраїнська рада церков була посередником між владою і опозицією, навіть в переговорах між опозицією і Майданом. Більше того, на Майдані церква мала авторитет як спільнота, яка підтримала людей і намагалася зробити все, щоби загасити насильство, процес перевести в площину діалогу. І це нам вдалося до певної міри.

Що стосується сходу України, то, на жаль, це територія, яка більш постраждала від богоборчого атеїстичного режиму і авторитет церкви там, незалежно від конфесій, не такий, як в Києві, чи далі на Захід. Маю на увазі авторитет реальний, а не номінальний. Пригадую той перший мітинг, який був у Донецьку на підтримку єдності України, який організовувала місцева влада. Там були і прихильники Росії. Пригадую, першому тоді дали слово священику, моєму доброму знайомому, тоді прес-секретарю Донецької єпархії Георгію Гуляєву. Так от я подивився відео з його виступом і був вражений. Люди (у руках уже були російські триколори) його просто засвистали. В той час коли я виходив на сцену Майдану нібито як представник Московського патріархату і мені люди скандували «дякую», а там зовсім інше ставлення. Я йшов Києвом, люди зупинялися, брали благословення, просили молитов. А тут священик отримав свист на свою адресу. Хоча він говорив неполітичні, а речі духовні, закликав до діалогу і порозуміння.

З іншого боку ми розуміємо, що ситуація на Донбасі – це не внутрішній конфлікт в Україні, а це зовнішнє втручання, як і в Криму. І тому Всеукраїнська рада церков і українська релігійна спільнота для учасників конфлікту не є авторитетом. Тобто якщо для команди Януковича, опозиції і Майдану церква була авторитетом, то на Сході чи в Криму, навіть якщо це українська церква в єдності з Московським патріархатом, вона авторитетом не є, її не сприймають як посередника. Церква втратила суб’єктість у цьому процесі, але це не тільки її вина. Буквально кілька днів тому у Донецьку було заарештовано релігієзнавця Ігоря Козловського, людину, яка доглядає паралізованого хворого сина, який потребує масажу тричі на день. Через це пан Козловський живе там і тільки іноді приїжджав на якісь конференції до Києва. Тепер ця людина, яка не змогла виїхати, потрапила за грати. І в цьому випадку церква не є тією інституцією, яка би змогла стати посередником, якоюсь гарантією. Процес, який там відбувається, не тяжіє до діалогу, чи якогось конструктивного вирішення.

В офіційних заявах УПЦ МП підтримує єдність держави Україна. Однак предстоятель церкви, митрополит Онуфрій під час вшанування у Верховній Раді пам’яті загиблих захисників України не піднявся зі свого місця, оскільки не вважає Росію агресором і загарбником. Якою є позиція УПЦ МП насправді, як пояснити вчинок митрополита?

Можна пояснити лише те, що має пояснення. Можу лише сказати, що якби я там був, я би піднявся з місця. У мене немає відповіді на питання, яке ви поставили, бо я не спілкуюся з предстоятелем особисто.

Вас, митрополитів Софронія, Олександра Драбинка інших вважають проукраїнським крилом в УПЦ МП. Наскільки це крило велике?

Я би не ділив на крила. У церкви є різні верстви, які мають різні позиції. Є єпископат, є інший прошарок - духовенство, а є віряни. На мій погляд, проукраїнське духовенство нині в більшості, бо духовенство з людьми. Якщо більшість громадян України мають проукраїнські погляди, то, виходячи з цього можна говорити, що більшість духовенства мають ті самі настрої. Але відсоток (проукраїнськи налаштованих) серед духовенства все ж таки менший, ніж серед віруючих. Для мене важливо, щоб у найвищого прошарку в церкві, у єпископату було розуміння тих настроїв, які є в людей. Посередником між єпископатом і простими вірянами є духовенство. На жаль, сьогодні духовенство не має голосу, не має рупору, не має форм висловлення власної думки. Я намагаюся таку форму зробити, висловлюючи певні думки. Мені здається, що у процесі формування позиції церкви мають брати участь не тільки єпископи, а і духовенство, і народ.

Є в нашій церкві духовенство і віруючі, яких нічого не пов’язує Московським патріархатом, які відчувають і ідентифікують себе виключно як Українська православна церква і за назвою, і за суттю. Я належу до таких, такими нас виховав Блаженніший митрополит Володимир. Якщо у нашій церкві є ті, хто ідентифікує себе як Московський патріархат, і які своє політичне бачення повязують з Москвою, то це також реальність. Кого більшість, ми не знаємо, таких досліджень не проводили. Але церква – це не тільки єпископат, церква – це і духовенство, і вірні. УПЦ зараз переживає певний період ідентифікації і розбудови. Мені це цікаво. Якщо зараз криза, то потрібно думати над майбутнім, над тим, як бути тій частині церкви, яка себе ідентифікує винятково як УПЦ, і як бути тій частині, яка себе ідентифікує винятково як МП. Можливо, новому предстоятелю вдасться продовжити ту лінію, яку проводив Блаженніший митрополит Володимир, бо завдяки якраз його позиції люди з дуже різними поглядами відчували свою єдність у середині церкви. Попри все, в УПЦ великих потрясінь не відбулося, я сподіваюся, що їх і не буде.

В одному зі своїх блогів ви звернули увагу на той факт, що святіший Варфоломій 2008 року запрошував нині спочилого Володимира на зустріч предстоятелів, а у 2016 року митрополит Онуфрій поїхав на зустріч предстоятелів у складі РПЦ. Не боялися так гостро висловлюватися, чи була якась реакція на цей допис від керівництва церкви?

Реакції ніякої не було. Я давно звик говорити те, що думаю. Чи подобається це комусь, чи ні – то питання інше. Але ті хто в середині церкви розуміють, що тоді (у 2008 році) це було пряме запрошення від Константинопольського патріарха. Зараз Блаженнішого митрополита Онуфрія в складі делегації з собою взяв патріарх Кирило. Тоді, у 2008-му запрошення було особистим, тепер – ні. В цьому різниця. Інша різниця полягає в тому, що Блаженніший Володимир діяв на тому зібранні. Він ні з ким не погоджуючи, від себе, кожному з патріархів передав листа з проханням посприяти відновленню єдності українського православ’я. В 2016-му ми бачимо, що про проблеми в Україні, причому в стилі російського телебачення, говорить патріарх Кирило. Можливо, він має інформацію винятково від російських джерел, тому у нього така риторика. Але ми бачимо, що наш митрополит просто мовчить на таку риторику. Тобто якщо митрополит Володимир був суб’єктом дії, то митрополит Онуфрій таким не є. Можливо це пов’язано з тим, що людина (митрополит Онуфрій, - «Главком) вперше потрапила на таке високе зібрання, не знаю. Окрім того, ми напряму бачили від патріарха Кирила не намагання вирішити питання в Україні, а заклик до Вселенської церкви не втручатися. А якщо будете втручатися, ми, мовляв, зірвемо Собор. Це не було прямо сказано, але це малося на увазі. Тобто Україна була об’єктом, а не суб’єктом процесу в перемовинах між Москвою і Константинополем. Я за те, щоб у нас була власна думка і власну долю ми вирішували самі, а не великі гравці. Якщо нам у цьому будуть допомагати, я тільки за.

Участь митрополита Онуфрія у зібранні предстоятелів церков в делегації РПЦ означає, що він і єпископат, який його обрав керівником УПЦ, напряму керуються Москвою?

Про це я також говорю вже дуже багато років. В української церкви є традиції. Одна з традицій – це традиція соборноправності. Соборність – це невід’ємний атрибут церкви. Та церква, яку ми маємо, її структура, це нащадки імперської і радянської церкви. Ця структура була вибудована з викривленою соборною природою. Для того, щоб вирішити цю проблему, про яку ви говорите у питанні, потрібно відродити справжню соборність церкви. Це також тема для обговорення, для широкої дискусії. Не може церква відродитися тільки за указкою зверху, це не буде соборність. А для того щоб була в кінцевому шляху соборність, потрібно вчитися вести діалог, потрібно навчитися чути інших, потрібно навчитися ухвалювати консолідовані рішення. Але до таких рішень поки не готові ані в УПЦ, ані в УПЦ КП, ані в УАПЦ.

Синод УПЦ ухвалив рішення перереєструвати Сімферопольську і Керченську єпархію за російськими законами. Виходить, що УПЦ підтримує агресора?

По-перше, я сам не бачив ці документи про перереєстрацію. По-друге, якби і було таке рішення, у мене не було обов’язку його бачити, знати про нього, бо тоді я вже не був речником УПЦ. Де-факто останні мої коментарі як речника – це похорони Блаженнішого митрополита Володимира і обрання Блаженнішого митрополита Онуфрія. Якісь процеси зі статутами відбувалися, так, це тоді стало публічним, але нюансів я не знаю. Так чи інакше, до сих пір ці статути з того часу ніхто не бачив.

Яка ситуація із власністю, із храмами УПЦ, які розташовані в Криму і на Донбасі? Кому вони належать, підпорядковуються?

Ситуація з храмами в Криму і на окупованій частині Донбасу відрізняється між собою. Якщо брати Донбас, то ця територія продовжує фактично жити в рамках українського законодавства. Особливість українського законодавства полягає в тому, що кожна парафія є окремою юридичною особою. Тобто храм і все майно належить громаді монастиря, парафії. Єпархія – це окрема юридична особа і митрополія – це окрема юридична особа. Храми на Донбасі не належать ані Київській митрополії, ані Донецькій єпархії, вони належать громаді конкретного храму в конкретному місці. Така громада на сьогоднішній день є правовласником храмів.

Ситуація в Криму інакша. Анексований Крим потрапляє в юридичне поле Росії, де церква є юридичною особою. Тобто там Московському патріархату належать храми. От як ця юридична колізія вирішується або була вирішена, я не знаю. На мій погляд, та публічність, яка була тоді (щодо перереєстрації храмів за російським законом) загальмувала ті процеси в ухваленні якихось рішень. Тут питання в тому, як його вирішуватимуть три кримські єпархії, чи прийняли вони для себе модель, яка є загальноросійською, чи ні, мені не відомо. Здається, поки ні. Але в якому напрямку цей процес рухатиметься, я не знаю. Це залежить від окупаційної влади, залежить від бачення митрополита, це залежить від Синоду УПЦ, а також від Московської патріархії. Наскільки я розумію, київський Синод і митрополит Онуфрій беруть участь у цьому процесі.

В одному з інтерв’ю «Главкому» митрополит Черкаський і Канівський Софроній заявив, що в УПЦ авторитет Патріарха Кирила впав. В іншому інтерв’ю нашому виданню отець Віталій Ейсмонт висловив думку, що близько половини духовенства в УПЦ негативно ставляться до Патріарха Кирила. Ви згідні з такими оцінками?

Духовенство зараз без голосу і без механізму навіть вивчення соціології. Не факт, що духовенство у найближчому майбутньому матиме цей голос, буде говорити. Я сподіваюся на краще, на те, що більшість духовенства є духовенством українським, бо ми живемо на цій землі, це наш народ, наша країна. Серед тих священиків, з якими я спілкуюся, абсолютна більшість проукраїнські. Але я ж не спілкуюся з усім духовенством. Є такі, з ким я припинив спілкування. Я для себе обрав стратегію щодо друзів, однокурсників, які зараз живуть в Росії. Вона полягає в тому, що я просто припинив спілкування задля можливості відновлення його в майбутньому. Якщо священик займає антиукраїнську позицію, я з ним просто не спілкуюся.

Якою може бути роль держави у церковному діалозі? Чи можна в Україні вирішити проблему роз’єднання церков в той спосіб, в який її було вирішено, наприклад, у Болгарії?

Держава може бути посередником, сприяти діалогу. Ми живемо в демократичній державі. Неможливо взяти і указом президента вирішити це питання. Щодо Болгарії, то там не тільки держава взяла на себе обов’язок вирішити питання. Там були зібрані представники усіх церков, люди поспілкувалися і тільки після цього держава прийняла рішення. Це і є той варіант, який пропонував Блаженніший митрополит Володимир у 2008-му році. Тоді наша держава теж намагалася щось робити, але той варіант тоді не пройшов. Проте я не дуже вірю, що можна склеїти розбиту чашку. Я скоріше вірю в те, що можна знайти нову форму єдності, в якій би не було місця для міжрелігійної ворожнечі, битв за храми, паплюження одне одного. Якщо у нас відбулася Революція гідності, то ми маємо бути гідними людьми, гідними християнами в тому числі щодо людей, які, можливо, не поділяють нашої точку зору.