«М’яка сила» України в Білорусі

Історичні долі України і Білорусі настільки подібні, що виглядало б логічним, якби Київ і Мінськ йшли пліч-о-пліч і в своєму розвиткові. Важливою особливістю відносин країн є те, що їхня історія не обтяжена жодним військовим конфліктом. На відміну від Росії Україна мала б розглядатися Білоруссю як партнер, союзник, а не старший брат. Проте зсередини 1990-х років країни обрали різні моделі власної розбудови: Білорусь націлилася на інтеграцію в структури з російським домінуванням; Україна, лавіруючи між євросоюзівським і російським векторами, все-таки залишала домінантним західний напрямок. Дві альтернативи позначилися і на внутрішній дійсності обох країн: якщо одна намагалася відійти від авторитарних устоїв громадського і політичного життя, інша відтворювала радянську дійсність на своїх теренах. Таким чином ми є свідками фактичної конкуренції двох моделей пострадянського розвитку. Чи є конкурентоздатною у цій боротьбі Україна сьогодні? Однозначна відповідь – ні. Навіть попри те, що Україна за багатьма показниками в світових рейтингах випереджає Білорусь, цей відрив не є настільки однозначним, аби білоруські громадяни відчували більшу симпатію до української моделі. Тим більше, що місцеве керівництво постійно наголошує на виняткових перевагах власного шляху у порівнянні з помилковістю векторів розвитку інших країн пострадянського простору (передовсім ідеться про Україну). Саме тому сьогодні неможливо говорити про те, що Білорусь переймає український досвід чи в реформуванні, чи в дотриманні демократичних цінностей.

Вага Росії для Білорусі в цей час мала більше значення, аніж роль України. Росія у цьому випадку послуговувалася як «м’якою», так і «жорсткою силою». «М’яка сила» – єднання слов’янських народів, створення Союзу Росії і Білорусі, спільна історія. «Жорстка сила» – енергетичний шантаж. Україна не діяла за жодним з цих сценаріїв. Проте щойно Росія відходила від підтримки влади Лукашенка, одразу змінювалося позиціонування Мінська щодо України. У 2002 році після конфлікту між керівниками Росії і Білорусі, а також після скорочення поставок газу Олександр Лукашенко сказав наступне: «Мені потрібно було проводити таку ж політику, як проводив усі ці роки Леонід Кучма і керівництво України, - загравати з Росією і одночасно вступати до ЄС, НАТО і мати ті відносини, які вони мають зі США». У цілому індекс «м’якої сили» України в Білорусі рівний 4,59 балів (максимальний рівень – 10 балів). Детальніша інформація – на Таб. 1.

Таб. 1. Індекс «м’якої сили» України в Білорусі

-- Демократія – подразник чи «М’яка сила»?

«Помаранчева революція», «Крим», «дружня країна», «українська мова», «Київ» - це головні асоціації, які найбільш часто називали білоруські експерти відносно України під час опитування Інституту світової політики. Дослідження не є репрезентативним і не представляє уявлень усіх білорусів щодо України, проте чітко демонструє переконання білоруських опініонмейкерів. Саме через специфіку білоруського інформаційного простору (недопуск до провідних мас-медіа критиків білоруської влади) є очевидним, що ці асоціації не мають великої поширеності серед білоруської громадськості, проте можна припустити існування потенціалу того, аби такі уявлення про Україну стали більш популярними.

{1-}

Варто відзначити, що для проєвропейськи налаштованих експертів Білорусі, для опозиціонерів Україна є взірцем побудови демократичного суспільства – навіть якщо цей процес відбувається не без побічних ефектів. Це означає, що у разі зміни правлячих еліт в Білорусі Україна зможе набути значного впливу на політичне життя сусідньої країни.

Для опозиційного сегменту Білорусі саме демократія є виявом «м’якої сили» України. «Україна може стати новим лідером на пострадянському просторі. Лідером сучасних процесів і прогресу. Такий лідер вкрай потрібен сьогодні», - писав білоруський опозиційний діяч Андрій Санніков в 2005 році.

Погіршення відносин між двома країнами особливо стало помітним одразу після Помаранчевої революції. У Мінську прихід до влади підтримуваного на Заході Віктора Ющенка сприймали як своєрідний виклик, як розширення впливу західних демократій в регіоні Східної Європи. Очевидно, білоруська верхівка боялася, що наступною в процесі зміни правлячих еліт може виявитися саме вона. Страхи Лукашенка були небезпідставними. Представники США, України постійно наголошували, що демократичні метаморфози обов’язково торкнуться Білорусі. Спершу про це заявив впливовий американський сенатор-республіканець Джон Маккейн: «Ми будемо боротися за те, щоб Білорусь звільнилася від тиранії». Згодом керманич революційних змін в Україні Віктор Ющенко підкреслив, що Україна стане «локомотивом, який втягне Росію і Білорусь в Євросоюз».

Останньою краплею для Олександра Лукашенка стала спільна заява Віктора Ющенка та Джорджа Буша у квітні 2005 року. У ній, зокрема, наголошувалося: «Ми також обіцяємо спільно працювати задля підтримки реформ, демократії, толерантності й поваги до всіх спільнот та мирного розв’язання конфліктів у Грузії і Молдові, а також на підтримку поступу свободи у таких країнах, як Куба і Білорусь». Олександр Лукашенко одразу ж виступив з гнівною реакцію: «Демократизувати Білорусь ми будемо самі. І помічники нам тут не треба ані з Києва, ані з Вашингтона, ані з інших міст планети. Ми в стані самі розібратися з власними проблемами».

Болісне сприйняття офіційною Білоруссю більшості заяв України з закликами до поваги прав людини може послаблювати використання Україною демократичних цінностей як своєрідного елементу «м’якої сили». Зокрема, ідеолог концепції про «м’яку силу» Джозеф Най зазначає, що для США Україна цікава саме з погляду свого демократичного розвитку, проте це не означає, що демократична Україна буде цікава іншим державам. Зокрема, під час відеоконференції, організованої Інститутом світової політики, професор Най наголосив: «Коли в Америці Україну порівнюють з Білоруссю, стає очевидним, що Україна поширює ті цінності, які є для американців привабливими, водночас цінності Білорусі відштовхують. У цьому контексті Україна матиме «м’яку силу» в Сполучених Штатах доти, доки вона буде демократичною. Отже, саме в демократії полягає «м’яка сила» України». Водночас, американський дослідник вважає, що «проблема лише в тому, чи може бути один і той же приклад, одна й та ж оповідь ефективною на всіх напрямах?». «Наприклад, певні ваші зрушення у демократичному розвитку можуть бути привабливими в очах поляків, стурбувати Кремль та навіть роздратувати Білорусь», - резюмував професор Най.

Саме тому можна помітити, що подеколи Україна намагається балансувати, уникаючи в окремих випадках заяв, які б містили заклики до демократичних змін у Білорусі. Зокрема, утримався від підписання спільної декларації, в якій засуджувалася політика Олександра Лукашенка, прем’єр- міністр України Микола Азаров (це сталося під час зустрічі лідерів Вишеградської групи в лютому

2011 року). Проте це можна пояснити також і тим, що Україна зайняла обережну позицію, аби і надалі виконувати роль посередника між Мінськом і західними країнами. Інша справа, що в ЄС, розчарувавшись в Олександрі Лукашенкові, навряд чи потребують такого посередництва.

З іншого боку, помилковим було б сприйняття України як прихильника авторитарних підходів білоруської влади. Українське керівництво навіть за президентства Віктора Януковича, якого звинувачують західні правозахисні організації у відступі від демократії, ставиться уважно до дотримання принципів верховенства права в Білорусі. Офіційний Київ оприлюднював гострі заяви з багатьох принципових порушень у сусідній країні – і після розгону демонстрантів в Мінську у грудні 2010 року, і в випадку з затриманими в Білорусі українцями. Не промовчали українські дипломати і тоді, коли за грати потрапив відомий білоруський опозиціонер Андрій Санніков. Більше того, у вересні 2010 року міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко провів зустріч із опозиціонером, який на той час був кандидатом в президенти.

Вочевидь, така політика викликатиме роздратування чинної білоруської влади, проте вона цілковито збігається з тими принципами, яких Україна повинна сама дотримуватися, інтегруючись до ЄС. Якщо зараз Україна не є взірцем для Білорусі, то це не означає, що вона ним не стане в перспективі – особливо, якщо білоруське суспільство збагне хибність шляху власних керівників –

на ізольованість, жорстке підпорядкування і регламентацію усіх сфер життя.

-- Ситуативна дружба. Період українсько-білоруської відлиги

У білоруських мас-медіа тривалий час із України формувався образ заблукалої сусідки-слов’янки, яка необдумано обрала шлях на ринкову економіку і демократію, що в підсумку призвело до політичної анархії, пограбування національних багатств вузькою групкою непорядних ділків і до тотальної корупції. Таке тло мало підкреслювати переваги особливого білоруського вибору. Через політичну дистанцію, а також неоднозначний імідж рівень «м’якої сили» України в Білорусі виглядає незначним. Однак із огляду на загострення економічної кризи в Білорусі всередині 2011 року, падіння авторитету Президента Олександра Лукашенка (при владі перебуває 17 років), а також у разі ефективного впровадження реформ в Україні вага Києва як у регіоні в цілому, так і в Білорусі зокрема могла б зрости.

Між українським і білоруським керівництвом рідко складалися дружні стосунки, білоруська верхівка неодноразово дозволяла собі висловлювання в зневажливому тоні як про Україну, так і про українських лідерів. Поза тим, у період відносної відлиги сторони намагалися підтримувати активний діалог: у проміжку з 1995 року по 2011 рік відбулося 28 зустрічей президентів України і Білорусі. Із них – 9 візитів білоруського лідера до України, 7 візитів українського президента до Білорусі та 12 зустрічей у рамках міжнародних форумів.

Попри клятви керівників України і Білорусі у братній вірності, політичні відносини між Києвом і Мінськом рідко вирізнялися особливою близькістю. На початку 1990-х після розвалу Радянського Союзу співпраця не могла носити якогось системного характеру; обидві країни переживали значні труднощі фінансово-економічного характеру, перед обома державами стояло завдання успішної презентації себе на міжнародній арені – іншими словами, країнам потрібно було довести життєздатність своєї незалежності.

Певної визначеності співпраця між Києвом та Мінськом набула після першої зміни лідерів двох країн – за куліси політичного життя відійшли перші керівники держав, підписанти доленосної Біловезької угоди Станіслав Шушкевич і Леонід Кравчук. До речі, прихід нової влади в двох країнах відбувся символічно одночасно – Олександр Лукашенко і Леонід Кучма стали президентами на виборах, що відбулися 10 липня 1994 року. У цей період відносини між країнами розвивалися без

особливих конфліктів, але і без суттєвих зрушень, які б свідчили про поглиблення співпраці. Кооперація здебільшого формувалася у фарватері співробітництва з Росією. Зокрема, в рамках Співдружності незалежних держав. Найбільш помітним відображенням цього тренду стало створення в 2003 році Єдиного економічного простору за участі Білорусі, України, Казахстану, Росії (щоправда, з приходом до влади Президента Віктора Ющенка цей проект реалізовувався без участі України). Цікаво, що значна частина зустрічей керівників України і Білорусі відбулася саме в рамках міждержавних форумів – передовсім йдеться про СНД.

Подеколи між країнами виникали непублічні непорозуміння – зокрема, через нестримні заяви білоруського керівника. Так, у 2003 році Білорусь виступила проти головування Президента України Леоніда Кучми в Раді глав держав СНД. Білоруський Президент аргументував свою позицію тим, що Україна є неповним членом Співдружності, оскільки не ратифікувала статутних до

кументів організації.Логіка співпраці України і Білорусі складалася таким чином, що вони готові сприймати ідеї одна одної лише у тому випадку, якщо це ситуативно вигідно двом країнам. В обох державах немає сталої визначеної позиції чи тим більше стратегії щодо розвитку двосторонньої співпраці. Як не дивно, найтеплішим періодом у відносинах України і Білорусі був 2009 рік, коли при владі перебував Віктор Ющенко, котрого білоруська верхівка від початку його президентства хронічно не сприймала. Українсько-білоруське потепління було пов’язано з перетинанням спільних підходів у проведенні зовнішньої політики.

Президент Віктор Ющенко керувався наступними мотивами:

• Згрупувати довкола України держави, що проводять політику дистанціювання від РФ;

• Взяти на себе місію посередника в діалозі Білорусі з Європейським Союзом та США;

• Посилити свої внутрішньо- і зовнішньополітичні позиції на тлі численних коментарів про слабкість Президента України, із яким в останній рік перебування при владі не рахуються закордонні партнери.

Інтерес Президента Олександра Лукашенка полягав у наступному:

• Отримати партнера, який би створював умови для комунікації із Європейським Союзом. Для Лукашенка було вкрай важливо заручитися підтримкою західних країн для отримання кредитів у час гострої фінансово-економічної кризи;

• Продемонструвати до певної міри свою перевагу, реваншувати над «помаранчевою верхівкою»:

Віктор Ющенко, гостро критикуючи режим Лукашенка, зрештою змушений був піти на союзництво з авторитарним керівником;

• Зробити вигляд про відданість новому курсу Білорусі – а саме демократизації країни, що було необхідно для отримання кредитів (цей тренд Олександр Лукашенко використовував упритул до президентських виборів 2010 року, коли зрештою були арештовані його опоненти, а ЄС оголосив про запровадження санкцій проти офіційного Мінська).

У час українсько-білоруської відлиги намітилася значна активізація співпраці двох країн. Зокрема, зрушилося з мертвої точки вирішення застарілого прикордонного питання. Мінськ тривалий час відмовлялася від ратифікації Договору про державний кордон між Україною і Білоруссю, який було підписано 12 травня 1997 року і ратифіковано Верховною Радою України 18 липня 1997 року. Палата представників Народних Зборів РБ ратифікувала документ лишень 2 квітня 2010 року. До того Білорусь відтягувала остаточне затвердження договору, ув’язуючи це із боргом, який нібито мала Україна перед сусідньою країною. Питання ратифікації понад десять років залишалося найсерйознішою проблемою у відносинах.

Можна було б, таким чином, стверджувати, що в України та Білорусі є досвід успішного вирішення суперечливих питань. Проте це не зовсім відповідає дійсності: якби між двома сторонами була реальна довіра, високий рівень розуміння, то подібного роду питання не стояло б на порядку денному понад десятиліття. До того ж, невідомо, скільки воно ще перебуватиме в полі зору двох країн, оскільки офіційний Мінськ відмовляється передати ратифікаційні грамоти Україні, використовуючи їх як своєрідний важіль впливу на Київ.

Поворотним моментом у співпраці Білорусі і України стали президентські вибори в сусідній країні наприкінці 2010 року, які були розкритиковані міжнародною спільнотою. Із критичною заявою щодо розгону акції протесту виступило і МЗС України. Це неминуче мало позначитися на діалозі двох країн. Мінськ знову почав намацувати точки дотику для поновлення комунікації з Росією, а Україна на радарах пріоритетів зовнішньої політики відійшла на другий план.

«Вибухнули» відносини двох держав під час подій, присвячених 25-ій річниці аварії на ЧАЕС, що організувала Україна. Президент Білорусі Олександр Лукашенко виступив із досить непротокольними заявами на адресу керівництва України і ЄС. Основна причина такої різкості – білоруського керівника нібито на догоду ЄС не запросили на всі «чорнобильські» заходи. «Поставте це питання Януковичу: чому білоруський президент не присутній на їхніх заходах. Це ви в них запитайте. На жаль, «вошивості» вистачає в нинішнього керівництва України», - заявив Лукашенко.

Реакція офіційного Києва на випади білоруського керівника була миттєвою. МЗС України назвало висловлювання білоруського президента «безпрецедентно некоректними». Білоруські дипломати, утім, в неофіційних бесідах звертають увагу, що Україна не вручала жодних нот протесту послу Республіки Білорусь в Україні – а «прес-реліз не можна вважати серйозною реакцією». «Це означає, що український Президент просто відчуває себе винуватим, не запросивши білоруського колегу», - таким є сприйняття ситуації білоруськими офіційними особами.

Таким чином у відносинах між Україною та Білоруссю почався новий період похолодання, який не сприяв зростанню рівня привабливості української держави серед пересічних білорусів. В очах громадян Білорусі міг скластися образ України як держави, що у всьому підкоряється західним урядам на шкоду собі і розхваленій білоруською пропагандою «слов’янській єдності». У червні 2011 року Олександр Лукашенко вкотре повторив свої уявлення про позиції України на міжнародній арені – мовляв, країну поставив на коліна Захід. Із цими уявленнями, насаджуваними білоруською владою тривалий час, буде доволі складно боротися, тому в цьому випадку Україна мала би довести вигоди від руху в напрямку Заходу на практиці, аби пересічні білоруси (як і українці) змогли самі зробити висновок, який вектор розвитку є більш успішним.

Україна, утім, навіть не намагається спростувати такі уявлення, що лише посилює позиції глашатаїв білоруської пропагандистської машини. Черговий вияв слабкості українська верхівка продемонструвала, відправивши у відставку посла України в Білорусі Романа Безсмертного. Причиною відставки стало фактично те, що дипломат відмовився (разом із послами країн ЄС) відвідати інаугураційну церемонію, влаштовану для Олександра Лукашенка, а також той факт, що посол Безсмертний постійно наголошував на важливості поважати права людини в Білорусі, що не могло не обурювати білоруську владу.

Кульмінацією загострення українсько-білоруських відносин стало вислання українських дипломатів із Мінська. Принаймні, про це з’явилося повідомлення в українській пресі: офіційні представники Білорусі і України, щоправда, так і не підтвердили цю новину.

Вище наведені приклади показують вкрай неоднозначну суть українсько-білоруських відносин: вони переживали небачений підйом із запевненнями в вічній дружбі, а також неймовірний спад із навішуванням часом вульгарних ярликів білоруським керівництвом своїм українським колегам. Відомий журналіст Павло Шеремет так висловився із приводу іміджу України в Білорусі: «Білоруська влада свідомо формувала цілком специфічне сприйняття України в білорусів. Упродовж років білоруська пропаганда використовувала образ злиденної сусідки як приклад того, до чого призводять реформи… Українців прийнято було жаліти, тому що вони нібито живуть ще бідніше, аніж білоруси, але при цьому позбавлені таких благ як порядок, сильна рука і закон. Помаранчева революція додала нових фарб до цього негативного образу. На повну котушку пропаганда використовувала і провал української революції. Важко назвати українського політика, про якого в Білорусі відгукувалися із повагою. Хіба що Янукович донедавна… Але і той у підсумку виявився «вошивим» за висловом Лукашенка».

Аналіз заголовків білоруських мас-медіа, проведений Інститутом світової політики, дозволив скласти рейтинг найбільш уживаних слів у заголовках статей, в яких висвітлюються українські події. Цей перелік виглядає наступним чином:

1. Янукович

2. Тимошенко

3. Росія

4. Азаров

5. Нафта

6. ЄС

7. Луценко

8. ГПУ

9. МЗС

10. Київ/Мінськ

На основі аналізу заголовків також було відтворено наступну «хмарку»:

Таким чином, білоруським медіа притаманна схильність до персоніфікації України в особі президента Віктора Януковича, але особливу зацікавленість викликає той факт, що саме білоруські джерела акцентують найбільше уваги на внутрішній політиці України. На відміну від інших країн, у білоруських ЗМІ неодноразово згадуються українські політики та посадовці («Азаров», «Луценко»,

«Герман», «Литвин», «Кучма», «Яценюк», «Грищенко», «Тігіпко»). Без перебільшення можна сказати, що політичне життя України є об’єктом підвищеної зацікавленості білоруських видань, особливо опозиційних, в яких українські політичні реалії часто протиставляються ситуації в Білорусі. Тим більшого резонансу здобули події, пов’язані з відкриттям справ проти українських політиків («справа», «ГПУ», «СБУ», «МВС», «БЮТ», «Гонгадзе»).

Міжнародні аспекти також присутні у публікаціях («МЗС», «Росія», «НАТО», «ЄС», «СНД», «США»), проте порівняно з медіа-простором, наприклад, Польщі, їхня частка досить мала. Прикметник «венесуельська» використовувався у словосполученні «венесуельська нафта» разом з такими позначеннями як «транзит», «транспортування». Отже, була широко висвітлена роль України у забезпеченні поставок у Білорусь венесуельської нафти під час кризи у російсько-білоруських відносинах. Тема енергоносіїв є традиційно широко репрезентованою, зокрема неодноразово зустрічаються терміни «Одеса-Броди», «нафта», «газ».

«Харків» згадувався у контексті візиту до України президента Лукашенка, який також часто присутній у заголовках матеріалів, пов’язаних із Україною. «Львів» та «Львівська облрада» потрапили на шпальти білоруських видань у зв’язку зі святкуванням Дня Перемоги 2011 року, що призвело й до появи в них таких термінів як «українські націоналісти», «мова».

На відміну від інших країн регіону, які ІСП досліджує в рамках проекту, вперше питомої ваги набуває слово «співробітництво», що, можливо, є показовим для українсько-білоруських відносин:

у 2010 році Білорусь намагається покладатися на Україну у вирішенні своїх суперечностей із Росією

та налагодженні контактів із ЄС. Відзначимо відсутність у рейтингу терміну «Митний союз», що може свідчити або про низьку зацікавленість самої Білорусі у цьому проекті, або про упевненість у малоймовірності залучення до нього України.

-- Білоруське «диво» vs українська демократія

Сприйняття про білоруське «диво», яке набагато краще, ніж українська демократія, може змінитися за умов поліпшення економічної і політичної ситуації в Україні, однак певні тренди на зміну бачення України почастішали на тлі погіршення ситуації в самій Білорусі. Окремі мас-медіа (поки що опозиційного спрямування) звертають увагу, що за деякими показниками Україна випереджає Білорусь – таким чином починає руйнуватися старий міф. Так, у червні 2011 року (у час стрімкої девальвації білоруського рубля) видання «Наша ніва» надрукувало статтю, в якій йшлося про те, що середня зарплатня в Білорусі нижча від української. Із огляду на те, що серед білорусів дуже довго формувався образ убогої України, подібна інформація б’є по усталеним уявленням про білоруське економічне диво. «Білорусь знаходиться на ганебному останньому місці за рівнем середнього заробітку серед сусідів… В Україні, економічну ситуацію в якій рік за роком ганьблять білоруські ЗМІ, середній заробіток становить $318 — на три долари більше, ніж у нашій країні», - пише «Наша ніва».

У білоруське економічне «диво» повірили не лише білоруси. Донедавна чимало українців віддавали перевагу білоруській моделі (фактично Мінськ мав «м’яку силу» в образі своєї економічно-політичної моделі серед українців). Так, для українців, чимало з яких власну країну пов’язують із нестабільністю і бідністю, Білорусь значима якраз стабільністю, розвитком і багатством (15,5%). В останнє таке опитування проводилося в 2006 році – вочевидь, що після різкого падіння рівня життя, посилення ізоляції Білорусі західними урядами, регулярного розвінчування білоруського «дива» рейтинговими російськими телеканалами результати подібного опитування нині відрізнялися б. Слід відзначити, що на офіційному рівні Україна з підкресленим розумінням поставилася до загострення кризи в сусідній країні, пообіцявши підтримати її – і це навіть попри грубі заяви на адресу українського президента. Інша справа, що незначні українські ресурси не дозволяють підтвердити свої декларації справами.

Чия модель врешті-решт переможе – білоруська авторитарна чи українська демократична? Сильна рука Білорусі є виявом «м’якої сили» для певної кількості українців. Українська модель становить інтерес для частини білорусів. Із приходом до влади Віктора Януковича в світовій пресі почастішали статті, в яких висловлювалися грізні прогнози про поступове перетворення України в Білорусь. Цікаво, що серед українців ідея управління «сильною рукою» є доволі популярною, особливо населення пройнялося антипатією до демократичного устрою після провалу Помаранчевої революції.

Згідно з опитуванням Pew Global Attitude Project, яке було проведено на початку листопада 2009 року, падіння популярності демократії за період з 1991 по 2009 рік в Україні з результатом -42% було найбільш різким серед тих пострадянських країн, в яких проводилось дослідження. Водночас 30% населення України, яке підтримувало демократію в 2009 році, було найбільш низьким показ-

ником серед досліджуваних держав. Цими показниками, зокрема, можна пояснити і перемогу Віктора Януковича на виборах 2010 року, який асоціювався в масовій свідомості з «не-демократією»

Перед українською владою фактично стоїть стратегічне завдання, аби в пресі з’являлися зворотні заголовки: «Білорусь перетворюється на Україну» (Звісно, не на Україну в нинішньому стані – для

цього державі потрібно оговтатися від фінансово-економічної кризи, побороти тотальну корупцію,

провести реформування різних сфер суспільного життя, а потім уже зазіхати на право стати регіональним прикладом). І потенціал для цього Україна цілком має, головне мати також і політичну волю.

Із нижче наведеної Таб.2 видно, що Україна і Білорусь доволі подібні за показниками, що стосуються рівня життя пересічних громадян. Суттєва різниця помітна саме в дотриманні демократичних цінностей – у цьому питанні Україна далеко попереду. Особливо відчутною є різниця у питанні свободи слова – Білорусь на одному з останніх місць в рейтингу Freedom House (гірше ситуація лишень на Кубі і в Еритреї). Із іншого боку, Білорусь має кращий показник у питанні легкості ведення бізнесу. Хоча при цьому рівень інвестицій білоруських компаній в українську економіку в десять разів вищий, аніж українських в білоруську. Українські інвестиції в білоруську економіку в 2010 році становили 4,09 млн. дол., а білоруські - 43,74 млн. дол. Сама Білорусь відзначає низький рівень прямих інвестицій в свою економіку – в 2010 році цей показник сягнув 6 млрд. дол. (питому вагу в них становить російський капітал).

Таб. 2 Україна і Білорусь в рейтингах

Українські бізнесмени, які виходять на білоруський ринок, скаржаться на те, що місцеві чиновники створюють значні бар’єри для просування української продукції, яка, до слова, є доволі популярною на тамтешньому ринку. У Білорусі добре знають, зокрема, такі бренди як пиво «Оболонь», мінеральна вода «Моршинська», кондитерські вироби «Roshen», нерафіновані соняшникові олії (зокрема, торгова марка «Хуторок»), горілчані вироби тощо. Колишній посол України в Білорусі Роман Безсмертний розповідає, що про Білорусь склалося хибне враження як про країну, в якій легко вести бізнес: відкрити власну справу там справді легко, проте працювати дуже складно, оскільки відбувається витіснення з ринку з використанням адміністративних важелів – різного роду обмеження, штучне квотування і т.д. Українські продукти у підсумку мають завищені ціни.

Так, приміром, сталося з українським пивом «Оболонь». У 2010 році білоруська влада ініціювала антидемпінгове розслідування, наслідком якого стала фактично заборона продажу українського пива на місцевому ринку. Українська компанія врешті-решт змушена була піти на підняття цін на власну продукцію, на чому наполягала білоруська сторона. Антидемпінгові розслідування білоруська сторона також ініціювала і щодо інших видів української продукції – щодо крохмалепатоки і карамелі. У пресі з’являлося чимало повідомлень про можливі нові заборони щодо українських товарів із боку Митного союзу, до якого входить Білорусь.

Популярність українських брендів серед білоруських споживачів – прояв «м’якої сили» України. І впроваджувані білоруською владою бар’єри свідчать про значну конкурентоздатність української продукції. Українські виробники могли б і надалі посилювати свої позиції на білоруському ринку (паралельно несвідомо зміцнюючи «м’яку силу» України), якби офіційний Мінськ не перешкоджав цьому.

Роман Безсмертний висловився з цього приводу наступним чином: «Загалом ситуацію в Республіці Білорусь можна назвати як відсутність будь-якого конкурентного середовища. Там немає конкуренції, там мають право на існування тільки ті товари, які признає перша особа. Випускається лише та продукція, яка дозволена президентом. Фактично, в країні здійснюється бізнес однією людиною, і реалізується тільки той вид діяльності, на який вона дає дозвіл. Особливістю економіки цієї країни є так звана концепція «білоруського дива». Але це – міф, і криза довела, що такого дива

в принципі не може існувати».

Торговельна співпраця між Україною та Білоруссю в цілому розвивалася доволі нерівномірно. У 1990-х сусіди фактично відмежувалися один від одного: причиною млявого торговельного співробітництва була непроста економічна ситуація і певні проблеми міждержавного характеру: зокрема, перекваліфікована Білоруссю в державний борг України сума в 130-135 млн. дол. Цей борг сформувався в 1992-1994 роках під час переходу країн на національні валюти (Україна його ніколи не визнавала, вважаючи ці гроші боргом господарських суб’єктів). Власне, Білорусь відмовлялася від ратифікації договору про кордон саме через наявність цієї проблеми. До того ж, варто відзначити, що в цей час Росія прагнула до якомога більшої прив’язки білоруської економіки до своєї – цей процес не припинився і досі. У підсумку білоруська влада не розглядала Україну як серйозний ринок збуту. Про це, зокрема, свідчать наступні дані: у 2000-2005 роках частка України у загальному торговельному обігові з країнами СНД скоротилася з 10% до 6,5%. Баланс взаємної торгівлі був близький до нуля. Причому в 2004-2005 роках у структурі білоруського експорту більше 70% займали нафтопродукти. Білоруські нафтопереробні заводи перероблювали відносно дешеву російську нафту і продавали нафтопродукти Україні.

Як не дивно, але після Помаранчевої революції між Україною та Білоруссю пожвавилася торговельна співпраця – показники товарообігу почали стрімко зростати. У 2010 році Білорусь посіла друге місце серед країн СНД (після Росії) та 5 місце серед країн світу (частка Білорусі у загальному товарообігу України з країнами світу становить 3,61%). Загальний експорт товарів і послуг України до Білорусі становив 2,03 млрд. дол., загальний імпорт товарів і послуг з Білорусі в Україну – 2,63 млрд. дол.

У 2010 році символічною складовою співпраці України і Білорусі стала нафтова сфера. Обидві країни у такий спосіб демонстрували можливість протистояти економічному і політичному впливу Росії. Київ та Мінськ домовилися про постачання венесуельської нафти через український нафтопровід «Одеса-Броди» на Мозирський НПЗ. У лютому 2011 року український нафтогін почав системне прокачування азербайджанської нафти в рамках своп-операцій з венесуельською нафтою для Мозиря. Проте згодом виникли проблеми із поставками, через те що на Мозирському НПЗ почався нібито плановий ремонт. Українська сторона була занепокоєна, що Білорусь може відмовитися від своїх зобов’язань з огляду на прагнення Москви витиснути з білоруських нафтопереробних заводів будь-яку нафту альтернативного походження.

Складається враження, що Білорусь скористалася «нафтовим проектом» у рамках пропагандистського протистояння із Росією, використавши при цьому потужності України – коли співпраця з Києвом припинила приносити політичні дивіденди, її було згорнуто. Нафтова співпраця також могла б бути розглянутою в рамках «м’якої сили» України – в скрутну мить дві країни знаходять спроби чинити опір тиску ззовні (зокрема, Росії). При цьому Україна виявила справжню дружелюбність щодо білоруського керівництва, ризикуючи потеплінням у відносинах із Росією.

-- «М’яка сила» з людським обличчям

Неабияке значення в зміцненні «м’якої сили» України в Білорусі може відігравати людський вимір. Попри тривалу політику білоруського керівництва зі створення непривабливого іміджу України в очах пересічних громадян, десятки тисяч білорусів прагнуть відвідати нашу країну. Білоруські експерти в рамках опитування Інституту світової політики «М’яка сила України: ТОП-30 асоціацій з Україною у регіоні» асоціюють Україну з відпочинком, а саме з Кримом. У 2010 році Україну з туристичною метою відвідали майже 131 тис. осіб – із іноземців лише росіяни і поляки перевершують кількість візитерів українського півострова. У червні 2011 року авіакомпанія «Белавіа» навіть відновила регулярний рейс Мінськ-Сімферополь, який не виконувався протягом кількох останніх років. У цілому станом на липень 2011 року із Мінська в Київ регулярно курсують 7

потягів і літають 5 авіарейсів .

Таб. 3 Кількість громадян Білорусі, які відвідали Україну в 2010 році

Із огляду на те, що в самій Білорусі відповідно до останнього перепису (2009 рік), проживає 9,5 млн. громадян, кількість візитерів до України із сусідньої країни доволі суттєва. Це свідчить про високий рівень комунікації на міжлюдському рівні, у свою чергу це позначається і на сприйнятті України білорусами за принципом «краще один раз побачити». Третина громадян Білорусі знають про Україну не з новин, а з власного досвіду, зі спілкування зі своїми друзями, колегами з України. Можна припустити, що уявлення білорусів про Україну багато в чому можуть збігатися з уявленнями самих українців. Невдоволення українців станом економіки власної країни, відірваністю, корупцією – логічно, що саме така картина може вималюватися в середньостатистичного громадянина Білорусі. Усе це в цілому не додає ваги «м’якій силі» в сусідній країні (і навпаки, недавні розповіді білорусів про «білоруське диво» могли викликати справжнє захоплення в середньостатистичного українця). Значна кількість українців також відвідує і Білорусь (у 2009 році – 1,5 млн. громадян), із туристичною метою – лише 2,4 тис. громадян.

Не виключено, що значна кількість українців і білорусів, що перетинають спільний кордон, живуть насправді в прикордонних областях. Саме контакти «прикордонних» жителів відбуваються найактивніше – і не лише в плані приватних візитів, але і торговельної співпраці. Так, дві країни підписали спеціальну міжурядову угоду про виїзну ярмаркову торгівлю – частка торгівлі прикор-

донних областей України і Білорусі торік склала 27% усього товарообігу.

Своєрідний внесок у «м’яку силу» України серед білорусів може робити той факт, що предки чинного президента України Віктора Януковича походять із білоруського села Януки. Дуже часто країна сприймається через її головного представника, лідера – ставлення до українського президента як до земляка могло б створити сприятливе підґрунтя для зміцнення «м’якої сили» України. Віктор Янукович неодноразово відвідував батьківщину своїх пращурів, ці поїздки широко висвітлювалися як в українських, так і в білоруських мас-медіа. Пам’ять президента про землю прадідів додає до певної міри сентименталізму в діалог двох країн, вносить позитив у відносини в позаполітичний спосіб.

Велике значення в поширенні «м’якої сили» в Білорусі могла б відігравати численна українська громада. У Республіці Білорусь нині проживає 140 національних меншин, з них 8,3% - росіяни, 3,1% - поляки, 1,7% (159 тис. чол.) – українці. Щоправда, у цій обнадійливій статистиці є і сумні цифри: згідно з публікацією на сайті посольства України в Білорусі, лише 46 тисяч українців визнавали українську мову рідною, 12 тисяч – білоруську, 97 тисяч - російську. Це до певної міри ставить під сумнів ефективність можливого просування інтересів офіційного Києва українською громадою, яка є переважно дезорієнтованою. Причинами цього є як політично-історичні передумови (тотальна русифікація Білорусі), так і політично-організаційні (відсутність системної підтримки співвітчизників за кордоном українською владою).

За визнаннями активістів української громади в Білорусі, позначається на діяльності білоруських активістів і створення перешкод зі сторони білоруського уряду. Як наслідок деякі з українських товариств в Білорусі були позбавлені реєстрації. Не існує в Білорусі, крім того, жодного класу з викладанням українською мовою – представники білоруського уряду пояснюють це тим, що у цьому винна сама українська громада, яка не виявляє відповідної ініціативності. «На українські класи є запит із боку громади. Проте існує дуже багато бюрократичних перешкод, через які справу не можна зрушити з мертвої точки. Чиновники бояться щось робити, страх проник усюди. Нам часто допомагають українці (і науковці, і бізнесмени), проте просять не афішувати своєї допомоги, бо бояться», - розповіла експертам Інституту світової політики Тетяна Бей із «Ватри», об’єднання українців Білорусі. Існують труднощі із українськими мас-медіа в Білорусі. У 2005 році білоруське Міністерство інформації заборонило трансляцію останнього українського телеканалу «Інтер-плюс».

Найбільш відомим у Білорусі є Громадське об’єднання українців «Ватра. «У Білорусі немає жодної української школи, жодного культурного центру, бібліотеки чи церкви з українською мовою служіння. Все українське життя зосереджене у восьми громадських організаціях та об’єднаннях українців, які діють у різних регіонах Білорусі та входять до Білоруського громадського об’єднання

українців «Ватра». Усі активісти «Ватри» працюють на громадських засадах і, крім моральної, ніякої підтримки від України не мають», - так описує стан української громади в Білорусі газета «День». Тетяна Бей із «Ватри», утім, звертає увагу на допомогу Посольства України в Білорусі. Зокрема, юридичною адресою «Ватри» є адреса української дипломатичної місії (це дозволило громадській організації уникнути конфліктів із білоруською владою).

Білоруські експерти, опитані Інститутом світової політики, відзначали значний запит громадськості своєї країни щодо української культури – і не лише фольклору, класичної літератури, але і сучасного живопису, сучасних українських письменників, сучасних українських виконавців. Проте в цьому контексті Україні ще слід добре попрацювати. Зокрема, перший керівник незалежної Білорусі Станіслав Шушкевич зазначив, що часто буває на культурологічних заходах в Мінську, де обговорюються твори сучасних європейських письменників (зокрема, польських), проте він не пригадує подібних зібрань, присвячених українській літературі.

До «м’якої сили» України можна віднести спортивні досягнення українців. «Спорт - це єдине, де білоруське керівництво не чинить перешкод. Якщо ваші забивають голи і стрибають вище, то про це повідомляють білоруські телеканали, підпорядковані владі», - розповідає Станіслав Шушкевич. Він, зокрема, зазначив, що в Білорусі дуже поважають братів Кличків. До слова, Віталій Кличко пропонував у 2010 році проведення бою з російським боксером Ніколаєм Валуєвим саме в Мінську. «В ідеалі було б добре, якби зустріч на ринзі відбулася в якійсь нейтральній країні, аби обидва боксери почувалися в рівних умовах. Іншими словами, уболівальників одного і іншого боксера має бути порівну. Гадаю, що, приміром, Білорусь відповідала б цим умовам», - розмірковував Кличко.

Проте спорт не лише мирив дві країни. Так, символом спортивної конфліктогенності відносин Києва і Мінська є отримання українського громадянства футболістом Артемом Мілевським, а також його бажання грати за українську збірну. Справа дійшла до написання листів до вищих чинів

футбольної бюрократії (із залученням президента ФІФА). Суперечку вдалося врегулювати: Мілевський залишився грати в «Динамо» (Київ), проте білоруси не змогли йому пробачити втечі. Із іншого боку, це не применшує ролі і привабливості України серед білорусів (особливо її футболу). Один із білоруських коментаторів спробував розібратися в мотивах вчинку Мілевського: «Усі ми не без гріха. А для Мілевського спокуса була особливо великою: кращий клуб із пострадянського простору; можливість грати за збірну України, яка на той момент, будемо відвертими, переважала головну команду нашої країни за всіма параметрами. Запитання: чи багато з тих, хто обзиває Мілевського «зрадником» і «проституткою», встояли б перед такими перспективами?»

Хоча у «спортивних відносинах» двох країн бували і зворотні приклади: українська біатлоністка, трикратна чемпіонка світу Олена Зубрилова отримала білоруське громадянство в 2002 році. Щоправда, це дуже приблизна паралель, оскільки Зубрилова переїжджала до Білорусі на спаді своєї кар’єри. Білоруській владі було важливо показати, що країна здатна сформувати іменитий тренерський склад – зокрема, в біатлоні. Змінила громадянство на білоруське і фристайлістка Алла Цупер. Вона в 1998 році на Олімпіаді в Нагано завоювала п’яте місце, що було розцінено як провал. Змінивши громадянство, Цупер останній десять років виступала за Білорусь, проте її перша Олімпіада, до якої її готував тренер із Миколаєва Віталій Шведов, виявилася найбільш вдалою: в 2002 році в Солт-Лейк-Ситі вона була дев’ятою, а в 2006 в Турині – десятою.

Українська діаспора може похвалитися численними відомими іменами. Вони становлять невід’ємну частину білоруської культурної еліти: Роман Мотульський, директор Національної бібліотеки; Олександр Медвідь, триразовий олімпійський чемпіон із вільної боротьби; Михайло Жилюк, заслужений артист України і Білорусі; Віктор Плоскіна, головний диригент білоруського театру опери і балету; Ігор Забара, художній керівник незалежного Малого театру; режисер Борис

Луценко та багато інших.

Добре знають у Білорусі і українську кухню. Попри те, що на пострадянському просторі українців дуже часто асоціюють з салом, полюбляють цей продукт і білоруси (навіть вважають так само за національну страву). Більше того, опозиційний біло-червоно-білий прапор в народі називають не інакше як «сало» (як пояснюють білоруси, він нагадує сало з м’ясною прожилкою). Добре знають

в Білорусі про «Котлету по-київськи», а також про традиційний борщ. «Як тільки буваю в Україні або в Польщі чи Литві, то одразу намагаюся знайти заклад, де б готували український борщ – це здорово і ситно», - розповідає Станіслав Шушкевич.

Відомими серед білорусів є сучасні українські співаки. Серед них Ані Лорак, Таїсія Повалій (вона, до речі, отримала гран-прі на вітебському фестивалі «Слов’янський базар» в 1993 році), Руслана (представляла Україну на урочистому концерті під час святкування Дня незалежності Білорусі 3 липня 2011 року). Унікальною популярністю серед білорусів користується український гурт «Океан

Ельзи», який у травні 2010 року відіграв у Білорусі шість концертів. Білоруські мас-медіа звертали особливу увагу на переповнені зали. «Любов білорусів до українського гурту «Океан Ельзи» і насправді, в гарному розумінні, екстремальна: відправляється в тур шістьма містами Білорусі і практично скрізь – аншлаги і задовго до дня концерту продані білети в величезні Льодові палаци. Може, це щось ментальне. Адже подібним успіхом у недовірливих слухачів не користуються навіть

фаворити білоруського шоу-бізу група «Ляпис Трубецкой», - розповідало в своєму репортажі про

концерт «Океану Ельзу» Єврорадіо, яке здійснює трансляцію для Білорусі.

Цей приклад є найвиразнішим виявом «м’якої сили». Найчастіше вияви «м’якої сили» є непрогнозованими, такими, які не випишеш жодними державними програмами. Тому чим більше

з’являтиметься такого плану історій успіху, тим вагомішим ставатиме рівень «м’якої сили» України. Формула «м’якої сили», власне, вимірюється історіями успіху в тій чи іншій царині. У випадку з Білоруссю складовими цієї формули можуть бути відстоювання демократичних цінностей, підтримка наближення Білорусі до ЄС зі зміною політичної атмосфери в країні (у цьому випадку Україна могла б відігравати таку ж роль, яку наразі відіграє для України Польща), подальше просування спільних проектів в економічно-торгівельній співпраці (один із вдалих прикладів пов’язаний із транспортування нафти), підтримка на державному рівні культурних акцій, які сприяють кращому розумінню України.

Ця стаття є частиною дослідження «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики», яке було здійснене Інститутом світової політики та представлене 24 вересня 2011 року.

Із рекомендаціями, які надала експертна група Інституту світової політики щодо посилення «мякої сили» України в Білорусі, а також із іншими матеріалами проекту можна ознайомитися тут.

Публікація «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики» підготовлена Інститутом світової політики в рамках проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact Inc.

Також читайте: «М’яка сила» України в Грузії