Боротьба з цензурою: фальстарт?

Коли ти щодня з відчуттям жаху і сорому передивляєшся телевізійні новини, виписуєш у стовпчик десятки випадків порушень стандартів, відстежуєш свіжі тенденції у вихвалянні влади і тавруванні (або ігноруванні) «неконструктивної опозиції», бачиш, як новини у прямому розумінні цього слова стрімко зникають, поступаючись місцем пропаганді, і на третьому місяці цієї катавасії дізнаєшся із ЗМІ, що «на одному з каналів запроваджено цензуру» - це навіть трохи смішно. Надто ж із огляду на те, що насправді новини цього каналу видавалися мало не найчистішими у співставленні з найгіршими зразками жанру – «Інтером» та ICTV. Звісно, журналістським колективам «ТСН» та «Вікон» слід віддати належне: вони першими наважились відкрито сказати про те, про що телеглядачі давно могли здогадатись, спостерігаючи, як тональність новин про владу та опозицію міняється просто в них на очах.

Як і шість років тому, на світанні так званої «Журналістської революції», що передувала революції Помаранчевій, розпочалось усе з каналу «1+1». Щоправда, теперішній «1+1» - уже зовсім інший канал. Тоді журналістам удалося вибороти право працювати за стандартами, лише коли власники телеканалів пересвідчились: Майдан не розійдеться і врешті-решт приведе до влади Віктора Ющенка. Нині за вікнами немає Майдану, й навіть колеги-журналісти не поспішають підтримувати бунтівні колективи, закидаючи їм інфантильність і непослідовність. Та й справді, чому вони мовчали, коли їхні випуски новин перед виборами повнились різнобарвною політичною «заказухою»? Коли румунське керівництво «1+1», руйнуючи традиції каналу і звільняючи найпрофесійніші кадри, вимагало робити «новини для барбоса», що задовольнятимуть найпримітивніші потреби аудиторії? Тут важко щось заперечити.

До того ж, позиція влади в цій історії справді непробивна: жодних доказів причетності Президента, уряду чи будь-кого з Партії регіонів та інших коаліційних сил до втручання в редакційну політику телеканалів немає й бути не може. Найімовірніше, ніякого втручання й не було. Ну навіщо, наприклад, Сергію Льовочкіну втручатися в редакційну політику телеканалів Віктора Пінчука, якщо напередодні його шеф уклав доленосну для підприємств групи «Інтерпайп» угоду з Росією про експорт труб? Пінчук і сам здогадається, чого від нього сподіваються, як і Коломойський, Хорошковський і, хоч як це дивно звучить, чи не найбільш незалежний з-поміж них – народний депутат, член фракції Партії регіонів Рінат Ахметов. Цензура, яку встановлюють власники телеканалів за власним бажанням, аби догодити своїм друзям-партнерам на Банковій та Грушевського, виглядає на внутрішню справу комерційних підприємств. Конституційна заборона цензури стосується цілеспрямованих дій держави, але не відносин всередині комерційних ЗМІ. Тому не треба бути геніальним політтехнологом, щоб підказати можновладцям у відповідь на всі звинувачення розводити руками, присягатися у вірності ідеалам демократії, одним із яких є невтручання у внутрішні справи приватних компаній…

Аби зрозуміти, що до чого в цій історії, спробуймо розібрати її у дещо незвичний спосіб: за дійовими особами.

Мирослав Откович. Кореспондент «1+1», який своєю статтею «Темники повернулись» на «Українській правді» запустив відкриту боротьбу з цензурою, як і більшість його колег-підписантів заяви, належить до групи журналістів, перетягнутих у 2006-2008 роках шеф-редакторами Володимиром Карташковим і Наталією Катеринчук із каналу НТН. Цим молодим амбітним хлопцям і дівчатам їхні колеги з «корінної» команди «ТСН» закидали неперебірливість, низький професійний рівень і готовність до компромісів із власним сумлінням заради щастя перебувати в кадрі. Старших колег їм удалося благополучно пережити: у 2008 році вихованців Олександра Роднянського зачистили, і вихідці з НТН автоматично стали елітою «ТСН». Запропонований румунськими кураторами формат новин, що мав небагато спільного з професійними стандартами, не викликáв у нової еліти заперечень.

Сам учинок журналіста заслуговує на повагу, але його не надто вдала реалізація вже від самого початку створила «революціонерам» масу проблем. Мирослава, якому треба було просто розповісти про те, як редактор із посиланням на заборону «згори» заборонив йому робити сюжет про заперечення Януковичем Голодомору як геноциду, «понесло». Спершу він ударився в публіцистику, демонструючи своє, м’яко кажучи, небезстороннє ставлення до теми, потім – у надмірний пафос, а насамкінець для чогось згадав В’ячеслава Піховшека і Дмитра Джангірова, стверджуючи, що вони курують інформаційну політику Президента України. Зрозуміло, що прізвища були вжиті як художній засіб, однак це дало підстави цілком реальним Піховшеку та Ганні Герман звинувачувати Отковича в брехні. А йому, відповідно, вступати в публічну полеміку з цими людьми, навряд чи безпосередньо причетними до піднятої ним проблеми. Зрештою, Мирослав, можна сказати, спрацював у стилі «ТСН».

Слід зазначити, що головна теза Отковича – що тему Голодомору начебто табуйовано – була спростована в найближчу неділю: подію, про яку журналісту не дозволили зробити окремий сюжет, висвітлила у своєму матеріалі його колега Ольга Пахар, причому досить жорстко, хоч і лаконічно. Коментарів експертів із цього приводу в сюжеті не було, але коментарі експертів – це те, на що в нинішніх теленовинах накладене справжнє табу, тож нема чого дивуватись. Аж за тиждень, коли до бунтівників із «ТСН» дійшло, що їхній виступ пов’язують виключно з відмовою редактора робити сюжет про Януковича і Голодомор, колега Отковича Сергій Кудімов здогадався описати конкретні й значно серйозніші випадки втручання в роботу журналістів.

Колеги з «1+1». Заяву підписали дев’ятнадцятеро осіб, серед яких, за іронією долі, опинилась ведуча Юлія Бориско, одна з легендарної сімки журналістів, що 28 жовтня 2004 року звільнилась із «1+1» на знак протесту проти цензури темників. Напевно, саме її прізвище дає плюсівському молодняку моральне право писати: «Ми звертаємося до усіх наших колег. Знаємо, що не ми одні опинилися під тиском цензури. Знаємо, як важко зараз зробити цей перший крок. У 2004-му ми знайшли у собі сили. Перебороли страх. Кожен свій. І сказали цензурі «НІ».

Того разу схема була іншою: спочатку тривалі й безрезультатні переговори з керівництвом, потім – звільнення, після чого - розголос. Тепер розпочали з розголосу, потім були переговори з керівництвом…

Вимоги, що містяться в заяві, цілком виправдані: «Ми не хочемо бути наймитами і пропагандистами. Для нас свобода слова не порожні звуки, а фундамент професії. Саме тому ми заявляємо про категоричну незгоду з тиском на свободу слова. Ми вимагаємо негайно припинити ручне керування Телевізійною Службою Новин. Ми вимагаємо припинити ганебну практику впровадження «директив», «цінних вказівок» і заборони тих чи інших тем. Ми вимагаємо повернути в ТСН базові принципи журналістики: об’єктивність, збалансованість і рівновіддаленість від політичних сил». Але потім – на тобі: «ми просимо міжнародні організації, зокрема ПАРЄ, ОБСЄ звернути увагу на небезпечні трансформації в інформаційному просторі України, та допомогти нам, українським журналістам, зберегти свободу слова, оскільки самотужки протистояти політикам, які нехтують засадами демократичних цінностей надзвичайно важко». По-перше, міжнародним організаціям Янукович і Ганна Герман уже все пояснили: в Україні стабільність і реформи, все йде за планом, свобода слова квітне й пахне, а всі інші думки є інсинуаціями, інспірованими опозицією. По-друге, у такий спосіб журналісти відверто звинувачують політиків, себто владу, у встановленні цензури. Це серйозне звинувачення, воно потребує свідків, фактів і доказів, яких, - на відміну від фактів втручання менеджменту і власників, - нема. Бездоказовість цього звинувачення – потужний козир в руках влади, яку в цій історії уособлює…

Ганна Герман. Нинішній період – не найкращий у політичній біографії «Птахи Свободи». Не спрацювавшись із групою Льовочкіна-Фірташа, Ганна Миколаївна опинилась без доступу до президентського тіла, фактично на межі опали. Зараз їй вкрай необхідно бути обережною, а разом із тим вона потребує позитивного піару, і, зрештою, просто по-людськи хвилюється. Тому, замість проігнорувати статтю Мирослава Отковича, вона спершу звинуватила його у наклепі та виконанні політичного замовлення опозиції, потім – у непрофесіоналізмі, а потім, після публікації групової заяви журналістів «ТСН», напросилась до них у гості, аби винести з зустрічі прогнозований висновок: ніякої цензури, - принаймні, пов’язаної з діями влади, - на «Плюсах» немає.

Хтозна, чи оцінить Залізний Господар старання своєї вірної соратниці, яка пнеться зі шкіри, вигороджуючи владу. Але, захопившись роллю головного спікера АП, пані Герман, здається, перестала здавати собі справу з того, що інколи краще жувати, ніж говорити. Наполегливо втручаючись у конфлікт на чужій приватній території, заступник глави президентської канцелярії не лише перевищує свої повноваження (чим вона, втім, і так займається безперервно), але й втягує в цей конфлікт владу у ролі зацікавленої сторони. Швидка зміна єзуїтських аргументів у прагненні довести неправоту журналістів наводить на думку, що пані Герман виправдовується. А виправдовуватись – це зовсім не в стилі Партії регіонів.

Олександр Ткаченко. Той факт, що він залишається на посаді генерального директора «1+1», попри те, що за весь час його урядування канал стрімко втрачав і продовжує втрачати аудиторію та прибутки, саме по собі є незбагненним феноменом. Єдиним можливим поясненням є примха власника «Плюсів» Ігоря Коломойського, який вважає Ткаченка одним із головних авторитетів у сфері медіа. Але, з огляду на негативну динаміку показників і безрезультатне освоєння інвестицій, Ткаченко справді зацікавлений у тому, щоб його роботодавець був задоволений, принаймні, ідеологічним змістом новин. Тож натяки інвестора на те, що з новою владою треба дружити й бути ніжними, на «1+1» зрозуміли, й приступили до виконання з усією можливою серйозністю.

Загалом дії Ткаченка були розважливими. Він не відреагував на обидві статті Мирослава Отковича, а після публікації заяви журналістів, коли ховати голову в пісок було вже недоцільно, http://glavcom.ua/news/10494.html>відповів сухо, зверхньо і виважено: «К счастью, большинство авторов этого письма вряд ли когда-либо сталкивались с проявлениями цензуры в реальной жизни. Другое дело, что в связи с изменением политической обстановки в стране, многие начинают путать собственные политические симпатии с базовыми принципами журналистики. Но этот вопрос уже не имеет никакого отношения к редакционной политике». Звісно, ця відповідь розрахована на тих, хто не бачив ганебних, підписаних псевдонімами, сюжетів із мочінням опозиції та лизанням владі в «ТСН», бо тоді відразу стає ясно, чиї політичні симпатії на «1+1» плутають із принципами. Молодцем тримався гендиректор і на зустрічі з журналістами: не пішов їм назустріч, почувши пропозицію створити редакційну раду (нормальна, в принципі, практика цивілізованих ЗМІ), наполіг на тому, що заангажовані «редакційні матеріали» мають право на існування, і навіть визнав, що в новинах каналу була джинса. Щоправда, коли його відвертості були переказані «Українській правді», спасував і зрікся своїх слів. Зрештою, він навіть пішов у контратаку, пообіцявши журналістам наступний тиждень керувати ньюзрумом особисто і показати їм, де раки зимують і що таке стандарти.

Ігор Коломойський, якби такі дрібні й малодохідні підприємства, як канал «1+1», цікавили його трохи більше, міг би вирішити проблему елегантно, сумістивши давно назріле звільнення Ткаченка із публічними гарантіями дотримання свободи слова. Йому навіть не знадобилося б, як його попереднику Роднянському в 2004-му, вибачатися перед камерами, адже є кого призначити крайнім. Але навряд чи це станеться: зараз Ігор Валерійович стурбований іншими, значно серйознішими неприємностями, й публічність такого роду йому абсолютно не потрібна. Тож, напевно, журналістам «1+1» доведеться забути про омріяну зустріч із інвестором каналу.

Колеги з СТБ. «Вікнам», як завжди, вдалося людей насмішити, хоча цього разу комічний елемент геть не відповідав пафосу ситуації. Прагнучи підтримати товаришів з «1+1», журналісти інформаційної служби СТБ поскаржились на свого шеф-редактора Олексія Мустафіна, але зробили це в такий спосіб, що їхню заяву неможливо сприймати всерйоз. Чого вартий лишень пункт «Заборонили репортаж про долю кошеняти, подарованого «Вікнами» Президенту Віктору Ющенку, після того, як він здав цей «подарунок Софійки з Христинкою» до ветеринарної клініки». До речі, тепер страшно цікаво – що ж там із котиком сталося?

Те, що Мустафін останнім часом вихолостив політичну частину «Вікон», є незаперечним фактом. Хоча й раніше новини СТБ старались дистанціюватись від чистої політики, водночас будучи рекордсменами з кількості набитих ґуль, потрощених камер і мікрофонів. Фактом також є те, що «Вікна» не потребують жодного переформатування – а саме ним шеф «Вікон» пояснив зміну орієнтирів у висвітленні політичних питань. «Вікна» - блискучий і рейтинговий формат, який не раз визнавали найкращими новинами України. Якими є мотиви Мустафіна, чи справді він вважає за необхідне міняти щось у програмі, чи виконує вказівки все того ж Пінчука, чи йдеться про його власні політичні переконання – невідомо. Сам керівник «Вікон» поводиться дуже впевнено й коментує дії підлеглих поблажливо, навіть трохи зверхньо: мовляв, дитячий садок. Нерозважливий учинок колег роздратував парламентську журналістку СТБ Ольгу Червакову настільки, що вона виступила із публічною критикою «холостого пострілу» передчасних борців із цензурою. Багато в чому з нею доводиться погодитись.

Юлія Тимошенко. Привид опозиції був присутній в цій історії майже від початку, коли Ганна Герман звинуватила Отковича у виконанні замовлення. Спокуса зманіпулювати у звичний спосіб, оголосивши заяву журналістів провокацією, спланованою Тимошенко, виникла в регіоналів відразу, однак далі припущень вони не пішли. Хоча скидати все погане на «неконструктивну опозицію» - чи не головний фокус, до якого вони вдаються останнім часом. На щастя, команда Тимошенко не стала псувати ситуацію занадто активною підтримкою бунтівників, які відразу наголосили на своїй рівновіддаленості від усіх політичних таборів. Інакше бути журналістському протестові переведеним у площину звичної жабомишодраківки між «Ю» і «Я». Ідея не нова – шість років влада теж звинувачувала тогочасну опозицію в тому, що вона «кидає на амбразури молодих журналістів»…

То є цензура чи ні? Є. І боротися з нею журналістам конче потрібно, якщо вони, звісно, хочуть зберегти професію. Але цього разу мусимо визнати, що почалася ця боротьба не зовсім вчасно, не з найвдалішого приводу і не з того кінця. Те, що повстали канали з порівняно чи не найліберальнішою редакційною політикою, дозволяє зробити сумний висновок: подібні виступи на «Інтері» та ICTV, де журналістів «нагинають» на порядок активніше, або Першому Національному, де проголошений курс на прислужництво присмачений русофільськими поглядами нового керівництва, вже неможливі. Ці, а можливо, й більшість інших центральних ЗМІ вже стали пропагандистськими конторами, остаточно втраченими для журналістики.

Якщо на підтримку колег, які почали трохи «не з тієї ноги», організовано не виступлять інші колективи, вогник журналістського протесту просто згасне – попереду чергові вихідні, весь медіапростір буде затоплений інформаційним шумом на тему Дня Перемоги, і тема цензури відійде на задній план. Чи загрожує учасникам протесту звільнення? Дуже ймовірно, що призвідців тихцем скоротять під час чергової «реорганізації», чемно виплативши компенсацію й наголосивши, що тут немає жодного політичного підтексту. Або залишать без завдань, аби пішли самі, потинявшись ньюзрумом пару місяців, як це було свого часу з багатьма «справжніми буйними». Хоча можуть і просто забути. Бо за нинішніх умов і нинішньої влади такими дрібницями довго не переймаються.

Результативний виступ проти цензури повинен бути масовим, добре спланованим і продуманим, вчасним (явно не в кінці тижня перед триденним святковим вікендом), обґрунтованим доказами, бажано очевидними, які легко представити широкій аудиторії. Переглядаючи чергові новини, хочеться вірити, що такі виступи ще будуть, і що вони призведуть до єдиного можливого в теперішній ситуації позитивного результату – добровільної взаємної відмови влади і медіавласників від співпраці в форматі, який у просторіччі називають цензурою.