Згадки про епоху поневолення України

Пам'ятаєте, як у грудні 2013 року в Києві на Бесарабці скинули сраного Лєніна? Тоді дехто не уявляв, у розпуці заламуючи руки, як можна було дійти до такого вандалізму, а тепер і не згадують. Уже на смітнику історії. Уже ніякий не символ. Уже ніякий не «шедевр». Ніхто не заплаче. Просто ще одна ворожа мітка, якої ми нарешті позбулися. Посеред рясної веґетації або інерційного існування інших ворожих міток.

Так і нині. Все, що ми викидаємо сьогодні, уже післязавтра ніхто не згадає. І не тому, зовсім не тому, що українці «шарікови» чи аж так сильно схильні до руйнування. Зовсім ні.

Просто сьогоднішня війна нам не дає іншого вибору. Бувають такі моменти в історії.

Залишати ворожі мітки епохи поневолення України недоторканими, як у музеї, або критично не переосмисленими означає лише одне: давати власноруч дозвіл на все нові й нові жертви у поколіннях своїх дітей і онуків.

Як не було місця пам'ятнику Потьомкіну в сьогоднішньому Херсоні, окупованому росіянами, сьогодні точнісінько так само немає місця пам'ятнику Єкатєрінє ІІ в Одесі.

І це проблема вже не культурної політики, а нашого спільного виживання. І що гучніший «шедевр», то більше буде дискусій у суспільстві. Що ж, дискусії – це добре. Ми ж не згідлива отара, як дехто. Кожен має свою думку.

От тільки не варто свій російськокультурний центропупізм видавати за оригінальну позицію, що заслуговує на повагу. Не заслуговує. Просто тому, що цей центропупізм тут, в Україні, програв. Історично. Культурно. Цивілізаційно. Помер Максим. Ви можете його тримати у своєму серці, на полиці своєї бібліотеки, читати, поклонятися, але тягнути його з собою в наше (підкреслюю) спільне майбутнє не варто.