Чому, на відміну від Росії, у нас ніколи не буде ніякої деспотії

З досвіду. 24 лютого 2022 року, з самого ранку я мав телефонну розмову з багатьма українськими політиками, депутатами.

З іншого боку, я говорив з сватом, який тоді був на Донбасі, терміново збирали Мішу на війну. І він пішов воювати вже ранком наступного дня. Говорив з теробороною, щось терміново купляли, возили, їздили кудись. Хаос, але керований. Досі памʼятаю ті черги до військкоматів.

Так от. Політики були найбільш неспроможні, нездалі й налякані. Казали щось тіпа: мабуть, нам всім ****!

Звичайні, прості люди були цілеспрямовані, організовані, безстрашні, рішучі і круті!

Для мене це досі найбільше Диво в історії України!

Бо я аж по той час не знав і не бачив цього народу. Та, мабуть, і сам народ себе не знав.

Саме тому, на відміну від Росії, у нас ніколи не буде ніякої деспотії.

Не такі тут люди живуть!

Минулого року орки били по енергетичній інфраструктурі, аби народ натиснув на владу.

То – дурна помилка. Хр*н ти на нього натиснеш. Народ у нас твердіший, ніж будь-яка влада.

Тиснути на український народ – то собі на біду!

Бо воно нібито, «несе Галя воду» і «садок вишневий коло хати»… А потім раптом: Ой, на горі, та й женці жнуть!

Ховайтеся всі!

Я так бачу по селам Черкащини, Вінничини, Полтавщини, як на війну першими пішли якісь хронічні неприкаянні. Сільські пассіонарії. Вони стали Героями і Воїнами. Вони самі не знали, що вони Воїни. Нудилися тут сварщиками і трактористами. Треба було чекати історії й нагоди. Іноді – цілими віками…

Бути героєм і воїном – не проста штука. Воно не само по собі. Я бачив, як людей нудило і рвало від власної рішучості. Їм було погано. І страшно. Це – страшно. Це завжди страшно.

Але вони таки йшли. Йшли!