В'ячеслав Володін – архітектор брехні

    • Дмитро Козлов

      Керівник Лабораторії аналізу особистості Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

    • 12 Жовтня, 17:09
    • Розсилка
    В'ячеслав Володін
    В'ячеслав Володін

    Потреба в особі В'ячеслава Володіна виникла у зв'язку з метаморфозами російського парламенту

    Структура управління сучасним російським агітпропом складна і мозаїчна, проте людину, яку можна назвати старшою з обдурення й дезінформації, все ж можна виділити. Владислав Сурков, який завідував пропагандистським цехом до 2011 року, після Болотних протестів звільнив крісло, і донедавна посаду «головного архітектора брехні» обіймав В'ячеслав Володін – перший заступник керівника адміністрації президента Росії.

    Народився В'ячеслав Вікторович 4 лютого 1964 року в селищі Олексіївка Каспійського району Саратовської області. Талант пропагандиста проявив ще в молодості. У 1986 році закінчив Саратовський інститут механізації сільського господарства, де займався активною громадською діяльністю – працював у профкомі, був комісаром студзагону. Протягом чотирьох років Володін очолював студпрофком і в 1985 році вступив у КПРС.

    Закінчивши аспірантуру, Володін до 1990 року працював викладачем, а потім, користуючись можливостями, що відкрилися на хвилі перебудови, кинувся в регіональну політику. У 1990 році був обраний депутатом Саратовської міськради, двома роками пізніше став заступником глави адміністрації Саратова. З 1994 року Володін – заступник голови Саратовської обласної думи.

    Поступово Володін зумів пробитися на вершину обласного політичного олімпу, ставши віце-губернатором, однак через конфлікт з начальством фактично пішов з політики і перебрався до Москви, де зайнявся бізнесом. Незабаром, утім, навички апаратника і організатора знову дали про себе знати – Володін разом з Юрієм Лужковим і екс-прем'єром Євгеном Примаковим створює рух «Отечество». На виборах до Держдуми 1999 року блок вважався фаворитом, проте несподівано програв наспіх збитому навколо фігури Путіна блоку «Единство». Володін став депутатом від ОВР, з часом очоливши фракцію, однак швидко зрозумів, куди «вітер віє», і став поборником злиття з путінським «Единством», яке відбулося в 2001 році. Нова партія отримала назву «Единая Россия».

    В історії з виборами проявилася характерна риса Володіна, яка дозволила йому побудувати швидку й успішну політичну кар'єру, – здатність безпомилково визначати політичних союзників. Залишаючись депутатом Держдуми і поступово просуваючись вгору сходами партійної ієрархії, В'ячеслав Вікторович зрозумів, що російський парламентаризм при Путіні приречений і реальні перспективи є у близьких до президента структур. Чуття допомогло йому вибудувати ефективні зв'язки з Владиславом Сурковим – «сірим кардиналом» і головним кремлівським ідеологом тих років. Згодом, однак, відносини Володіна і Суркова стали конфліктними й вилились у справжню апаратну війну. Сурков, який робив ставку на «м'яку» пропаганду, діалог з опозицією і поступово зближувався з Медведєвим у роки президентства останнього, викликав зростаюче невдоволення у Путіна. Після Болотних протестів «сірий кардинал» остаточно втратив довіру кремлівського самодержця, і Володін, який від самого початку чітко демонстрував безмежну лояльність особисто ВВП, зумів зайняти крісло верховного пропагандиста. На той момент система влади в Росії була інвертована – очолюваний Путіним уряд «важив» набагато більше Медведєва і його апарату. У 2010 році Володін став заступником голови уряду РФ (Путіна) і отримав можливість продемонструвати свої таланти на майбутніх парламентських і президентських виборах.

    Ситуація напередодні виборів була вельми невтішною для влади – «Единая Россия» втрачала популярність, сам Путін, лишаючись найбільш рейтинговим політиком, не міг розраховувати на перемогу в першому турі. Як відповідь на ці виклики Володін створив Загальноросійський народний іронт, концепцію якого було запозичено у різних тоталітарних режимів (наприклад, Національний фронт НДР). Суть полягала у створенні понадпартійної організації, здатної увібрати в себе як ослабілу ЄР, так і безліч інших громадських і політичних структур, замкнувши їх на консолідуючу фігуру Путіна. Ця структура, що ознаменувала перехід Путіна на новий рівень авторитаризму, в поєднанні з іншими факторами дозволила йому повернутися в Кремль без серйозних труднощів.

    Настав зоряний час Володіна, який отримав карт бланш на здійснення своєї пропагандистської програми. Сурков, остаточно витіснений в урядовий табір, перестав бути перешкодою.

    Однак тут, на вершині влади, Володін проявив себе як людина з мисленням регіонального партійного апаратника середньої руки, яка дуже відставала від істинного художника і артиста від політики Суркова. Там, де «сірий кардинал» у релізації пропагандистських сценаріїв сплітав складні візерунки з таємних коаліцій і тіньових домовленостей, Володін, який зберігав вплив на рідній Саратовщині, взявся просто і примітивно насаджувати «своїх» людей – переважно уродженців Саратова і області. Перш за все це стосується «Единой России» і управління внутрішньої політики – «кузні» путінської пропаганди.

    Над Володіним почали згущуватися хмари. Дуболомні методи прямого придушення опозиції викликали невдоволення низки впливових піарників і політтехнологів, які звикли до більш витончених методів Суркова і вважали нову стратегію згубною. Володіна почали переслідувати кадрові невдачі – з посади заступника голови управління внутрішньої політики недруги В'ячеслава Вікторовича «вичавили» Дмитра Бадоєва, найближчого соратника Володіна. Іншою невдачею головного з агітпропу стало створення у структурі президентської адміністрації управління з громадських проектів – альтернативного центру ідеологічної роботи, на чолі якого став Павло Зенькович – критик Володіна і прихильник сурковських методів. Іншим впливовим опонентом Володіна став Дмитро Пєсков – прес-секретар Путіна, який також впливає на ідеологічний сектор. Колишній верхновний пропагандист, як виявилося, теж не опустив руки – після піднесення в уряді Сурков пережив новий крах і був звільнений за публічну полеміку з Путіним з питань роботи уряду, але незабаром знову піднявся в рамках своєї тіньової ролі в агресії проти України і взявся опосередковано впливати на своє старе, очолюване Володіним відомство. Нарешті, пресинг на В'ячеслава Вікторовича здійснював і голова АП Сергій Іванов, який нещодавно пішов у відставку.

    Загалом стиль Володіна, хоч як це дивно, виявився вельми успішним: сьогодні, коли несистемну опозицію розгромлено, а парламентські партії припинили взаємну гризню і зовсім припинили критикувати владу, складно уявити собі щось на зразок Болотних протестів. А медійна розкрутка анексії Криму та операції в Сирії взагалі виявилися вищою будь-яких похвал. Але кар'єрні невдачі Володіна мало пов'язані з його успіхами на пропагандистських теренах. Проблемою Володіна стали нерозумні кар'єрні амбіції. В'ячеслав Вікторович мріяв про крісло Сергія Іванова і не надто приховував це, демонструючи, що його зусилля небезкорисливі. А Путін подібну поведінку не схвалює.

    Зрештою крісло глави АП отримав Антон Вайно, який колись був підпорядкований Володіну, а сам завідувач очолив новообрану Держдуму. Іншою причиною передення Володіна на інший «фронт» була глибока трансформація путінського режиму, яка триває і нині і в рамках якої потреба в «творчому» підході до агітпропу, який сповідували на свій лад як Сурков, так і Володін, остаточно відпала. Створена система, на думку Путіна, більше не потребує істотних змін та перебудов, а керування нею тепер може бути покладено на позбавленого власних політичних амбіцій технократа, яким є новий заступник голови УВП Сергій Кирієнко (докладніше в окремому матеріалі).

    Водночас потреба в особі В'ячеслава Володіна виникла у зв'язку з метаморфозами російського парламенту. Декоративність та відсутність суб'єктності Держдуми, перші паростки яких Володін помітив ще на початку 2000-х, нікуди не поділися й сьогодні. Але ситуація дещо змінилася.

    В роки, що передували агресії Путіна проти України й подальшим грандіозним змінам світового порядку, російський режим набув персоналістського характеру. Політика й економіка аж до найдрібніших питань керувались у «ручному режимі» особисто президентом, політичні інститути, в таких умовах позбавлені можливостей працювати, поступово деградували. В контексті парламенту показовою у цьому сенсі стала фраза екс-спікера Бориса Гризлова: «Дума – не місце для дискусій».

    Але з початком активних й агресивних дій у зовнішній політиці Путін фізично не має можливості концентруватися на внутрішніх питаннях і робити все власноруч. Тому в умовах фактичного абсолютизму в Росії парадоксальним чином відтворилася суб'єктність деяких політичних інститутів – наприклад, ЦВК або Радбезу, який багато в чому підмінив собою декоративний уряд Медведєва.



    Звичайно, це квазівідродження політичного життя не свідчить про якусь лібералізацію режиму – навпаки, Путін вибудовує конструкцію, яка зможе бути життєздатною без його постійної уваги й опіки. Саме в цьому полягають причини активних кадрових перестанов та пошуку молодих управлінців, здатних вирішувати технічні функції, при цьому не демонструючи політичних амбіцій, не маючи значних власних капіталів, та повністю відданих Путіну як гаранту їхнього політичного життя, на відміну від старих друзів президента, з якими його зв'язували багато в чому партнерські відносини.

    Типовим прикладом цих тендецій є призначення Володіна спікером Держдуми. Механічну роль парламенту буде замінено на більш ініціативну і суб'єктну, але під суворим наглядом і контролем одного з ідеологів режиму. Окремо слід виділити той факт, що спікер парламенту – набагато публічніша посада, ніж заступник голови УВП. Це свідчить щонайменше про роздуми Путіна про значне підвищення статусу Володіна в системі влади. Можливо, навіть до ролі наступника.
    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»
    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Віталій Бала
    Віталій Бала

    Політолог

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Станіслав Груздєв
    Станіслав Груздєв

    Фотокореспондент «Главкома»

    Ігор Ляшенко
    Ігор Ляшенко

    Видавець

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ