Рушійні сили української політики

Специфіка політичного процесу в окремих країнах визначається тим, як організована влада (демократичним або авторитарним, чи навіть тоталітарним чином), і тим, хто і як «рухає» політику, формує систему влади і впливає на неї. Визначення рушійних сил політики необхідно також і для розуміння логіки політичного процесу.

В демократичних країнах визначальну роль відіграє політичний клас (професійні політики і політичні активісти), організовані в політичні партії, які представляють різні ідеологічні напрями або окремі суспільні групи. При цьому політичні партії діють в умовах постійного оновлення влади через конкурентні вибори і на засадах верховенства влади. Безумовно, на політичний процес в умовах демократії впливають різні групи інтересів – від бізнесу до профспілок та окремих громадських рухів, але головним суб’єктом політичного процесу є саме політичні партії.

В авторитарних і тоталітарних політичних системах визначальну роль відіграють правлячі еліти, які мають монополію на владу. Головним політичним суб’єктом в таких політичних системах може бути правляча партія, яка щільно інтегрована з державними структурами, або армійська верхівка, чи правлячий клан, який сформувався навколо диктатора і спирається на репресивні структури. Боротьба за владу в авторитарних і тоталітарних політичних системах також існує, але вона здійснюється через приховану конкуренцію різних угрупувань правлячої еліти.

В країнах, які здійснюють перехід від авторитарних (тоталітарних) систем до демократії, або ще не відбулись як сталі і стабільні демократії, в політичному процесі суперечливо взаємодіють між собою різні рушійні сили. Їх комбінація і визначає конкретно-історичну специфіку політичного процесу в таких країнах. Саме до таких перехідних та/або гібридних політичних систем належить і Україна.

Політична система незалежної України формувалась в умовах розпаду Радянського Союзу і комуністичного порядку організації влади і економіки. І це обумовило її особливості на етапі зародження української державності. Головними рушійними силами самостійної української політики на її початковому етапі стали екс-номенклатура (державний і господарський управлінський апарат) і масовий громадський рух за демократію і суверенітет України.

Провідна і більш активна частина української екс-номенклатури в умовах занепаду СРСР і комуністичної системи прагнула зберегти свій панівний статус і зрозуміла, що може фактично приватизувати Українську Радянську Соціалістичну Республіку, зробивши з неї суверенну українську державу. Ця політична течія в 1990-1991 рр. отримала назву «суверен-комуністи», але після поразки ГКЧП, проголошення незалежності України і заборони Компартії України ці люди зріклися своєї комуністичної ідентичності.

Масовий громадський рух за демократію і суверенітет України був організаційно об’єднаний як «Народний рух України». На той момент це було середовище, в якому одночасно народжувалось громадянське суспільство України і самостійний політичний клас незалежної України.

Ідея незалежності України ситуативно об’єднала українську екс-номенклатуру і українських націонал-демократів і це сприяло мирному і неконфліктному утвердженню незалежної української держави. Екс-номенклатура мала управлінський досвід і ресурси, а націонал-демократичний громадсько-політичний рух був носієм ідеології самостійної української державності і пропонував ідеї реформ, які б закладали підвалини нової політичної і економічної системи.

Варто зазначати, що саме наявність організованого масового громадського руху за демократію і суверенітет України відрізняло молоду українську політику від політичного процесу в Росії і в республіках Центральної Азії, і зближало з політичним процесом в країнах Балтії. Але якщо в країнах Балтії перемогли і прийшли до влади нові демократичні сили, то в Україні до початку 2000-х рр. в політичному процесі домінувала екс-номенклатура, яка, однак, виявилась неоднорідною і не сформувала авторитарного політичного режиму, пристосувавшись до умов конкурентної демократії і намагаючись адаптувати ці умови до своїх інтересів.

В період президентства Леоніда Кучми сформувались і проявили свій вплив основні рушійні сили української політики:

1. Державна бюрократія. В першу чергу це вертикаль виконавчої влади, включаючи місцеві державні адміністрації, і силові структури, а також правоохоронні органи, які напряму або де-факто підпорядковувались Президенту України. Відносно незалежною була судова спільнота, але і вона була щільно пов’язана з державним апаратом, особливо з правоохоронними органами, і знаходилась під впливом державного керівництва країни. Вплив державної бюрократії на політичний процес концептуально був визначений у понятті «адміністративний ресурс».

2. Новий політичний клас. Це група людей, які стали займатись політикою професійно (депутати Верховної Ради, міські голови, ті, хто отримав свій владний статус на виборах, їх політичні команди, а також активісти нових політичних партій). З самого початку виникнення і формування цієї групи, вона була дуже неоднорідною. Суттєві розбіжності в її складі спостерігалися не стільки за партійною ознакою (це була дуже мінлива ознака), скільки за функціональною і статусною роллю. Були представники провладного політичного табору, який теж був неоднорідним і відображав за своєю структурою конкуренцію різних кланів правлячої еліти навколо Президента України. З іншого боку була опозиційна частина політичного класу, яка теж була неоднорідною, але головні лінії розподілу в цьому сегменті були за ідеологічною ознакою. В 1990-ті рр. сформувалися два протилежні ідеологічні табори – посткомуністичні ліві (комуністи і соціалісти) і націонал-демократи. В цьому протистоянні так звані «партії влади» демонстрували центристську позаідеологічність. В 2000-ті рр. виникло ідеолоігічне протистояння проросійських і проєвропейських сил. І провладну і опозиційну частину політичного класу об’єднувало те, що свій владний статус ці люди отримували через конкурентні вибори, і політика була сенсом і способом їх життя. Владний або опозиційний статус міг мінятися внаслідок виборів і внутрішньо елітної політичної боротьби. Головним середовищем формування і подальшого розвитку нового політичного класу були представницькі органи влади, які обиралися на прямих виборах – Верховна Рада України і місцеві ради. Другим за значенням середовищем формування і подальшого розвитку нового політичного класу стали політичні партії, але абсолютна більша їх частина не відігравала самостійної і стабільної ролі, була лише інструментом реалізації інтересів окремих політичних лідерів або бізнес-політичних груп.

3. Великий бізнес. В 1990-ті роки внаслідок великої приватизації в Україні сформувався потужний підприємницький клас. Вже в другій половині 1990-х рр. значна частина його представників масово пішла в політику. Депутатський мандат став і формальною ознакою елітного статусу, і гарантією недоторканості, а також вагомим інструментом просування бізнес-інтересів. Після парламентських виборів 2002 р. більше половини народних депутатів України прямо чи опосередковано представляли український бізнес. В основному це були представники великого бізнесу. Ця тенденція домінувала до 2014 р., хоча і досі значну частину політичної еліти нашої країни складають представники або вихідці з бізнесу. Однак головними інструментами впливу великого бізнесу на політичний процес були великі гроші – через фінансування впливових політичних партій і окремих політиків, а також контроль над найбільш популярними мас-медіа, в першу чергу провідними телеканалами. Це обумовило домінування олігархічних тенденцій в політичному процесі України.

4. Громадянське суспільство. Масовий громадський рух за демократію і суверенітет України заклав підвалини громадянського суспільства незалежної України. Відкритість і демократична модель розвитку України сприяли поступовому становленню і розширенню достатньо впливової громадської спільноти, яка активно освоювала досвід і практики громадської діяльності, притаманні західним демократіям. З початку 2000-х рр. громадянське суспільство України почало відігравати все більш активну роль в політичному житті своєї країни. Найбільш потужно це проявилося під час двох політичних революцій, двох великих «Майданів» - Помаранчевої революції (2004 р.) і Революції Гідності (2013-2014 рр.).

Всі ці рушійні сили української політики діяли не окремо і паралельно, а у взаємодії між собою, в першу чергу з політичним класом, який брав безпосередню участь в політичному процесі. Також здійснювався активний кадровий взаємообмін.

Наприклад, державна бюрократія (адміністративний клас) в часи президентства Л.Кучми неодноразово здійснювала спроби створення різних «партій влади». Але вони не мали успіху, на відміну від Росії, де партія державних чиновників керує країною в інтересах Президента Путіна і своїх власних інтересах вже більше 20 років. Одночасно вихідці з системи державного управління регулярно поповняли новий політичний клас України, в тому числі її опозиційну складову. І навпаки, представники політичного класу постійно рекрутувалися на високі державні посади. Після Помаранчевої революції і, особливо, після Революції Гідності відбувалось помітне зменшення впливу державної бюрократії і так званого адміністративного ресурсу на політичні процеси в Україні.

Український бізнес також активно поповнював не тільки політичний клас, а й вищі ланки системи державного правління. Масова участь підприємницького класу в українській політиці призвела до виникнення специфічної гібридної групи «політиків-бізнесменів», які одночасно займалися і політичною і підприємницькою діяльністю.

Вихідці з громадянського суспільства активно поповнювали і новий політичний клас, і апарат державного управління. Але ще більш потужно громадянське суспільство впливало на процес розробки реформ, на інформаційну складову політичного процесу і на залучення громадськості до конкретних політичних подій.

Велика та повномасштабна війна з російською навалою призвела до фактичного заморожування внутрішньої політики в Україні. Ключову роль у виробленні та реалізації державної політики почала грати державна бюрократія, на рівні центральної влади – Офіс Президента України, окремі міністерства, а на місцевому рівні – військові адміністрації. Різко зріс авторитет військового керівництва країни, яке, однак, зосереджено на своїх прямих функціях в умовах війни і дистанціюється від впливу на політичний процес.

Істотно зменшився вплив політичного класу, особливо його опозиційного сегмента. Це було зумовлено заморожуванням публічної політики, насамперед її дискусійного формату. Однак в умовах воєнного стану збільшився вплив громадянського суспільства, яке стало виступати в ролі конструктивного і прийнятного критика влади, але одночасно є і дієвим партнером держави в організації опору російської агресії. Серед інституцій громадянського суспільства різко посилилися авторитет і вплив волонтерського руху. В умовах війни та заморожування публічної політики дуже помітно знизився вплив олігархічного бізнесу, який, до того ж, серйозно постраждав від військових дій. Водночас, посилилася взаємодія галузевого бізнесу з відповідними державними структурами.

Як може вплинути на рушійні сили української політики завершення повномасштабної війни із Росією?

Після розморожування внутрішньої політики знову неминуче зросте вплив політичного класу. З дуже високою ймовірністю його склад суттєво оновиться за рахунок ветеранів війни та представників громадянського суспільства, особливо його волонтерського сегменту. Вплив громадянського суспільства на повоєнну українську політику може зрости також за допомогою громадської активності ветеранів війни та волонтерського руху. Волонтерський рух та ветерани війни стануть також кадровим резервом у процесі повоєнного оновлення державного бюрократії. Можливо, це призведе до посилення її політичної ролі та більшої самостійності, особливо у відносинах з Офісом Президента України.

Найсуперечливіші процеси відбуватимуться із політичною роллю українського бізнесу. Можливо, збережеться тенденція дистанціювання колишнього олігархічного бізнесу від прямого впливу на політику. Але окремі олігархи можуть спробувати відновити свій політичний вплив. При цьому можлива політична активізація частини великого неолігархічного та середнього бізнесу в союзі з окремими політичними силами та частиною громадянського суспільства для впливу на економічну політику держави.

Багато хто очікує, що після завершення нинішньої великої війни в політичному процесі значно зросте роль армії. Соціологи навіть почали вимірювати популярність потенційної «партії військових». Але єдиної «партії військових» не буде. Ветерани і герої війни будуть у всіх провідних партіях. В умовах демократії і активної європейської інтеграції армія як інститут не буде втручатись в політичний процес. Якщо цього не відбулось під час великої війни, то навряд станеться після її завершення.

Майбутнє повоєнної української політики буде визначатись умовами завершення війни з Росією, внутрішньополітичною і міжнародною ситуацією. Поки достеменно можна прогнозувати лише одне – наявність суспільного запиту на якісне оновлення української політики.