Звідки росте пацифізм Папи Римського

Життя підкидає щораз більше нагод замислитися над дивним, на перший погляд, запитанням: чому упродовж століття Апостольська столиця двічі ставала на бік (хай негласно) найреакційніших, найкривавіших режимів. Під час Другої світової війни здебільшого заплющувала очі на воєнні злочини нацистів, а нині, коли фактично розв'язано Третю світову, Ватикан устами Понтифіка виправдовує рашизм?

Гадаю, над відповіддю на таке, – що й казати! – слизьке запитання, доведеться ламати мізки не одному поколінню істориків. Наразі висловлю кілька міркувань, за гарячими слідами подій, які збурили українське суспільство.

Отож, Папа Франциск за останній тиждень відзначився двічі. Уперше – виступаючи перед російською молоддю, спонукав її ретельніше пригледітись до імперської спадщини Петра I та Катерини II, наголосивши на непересічності російської культури. Удруге – перебуваючи з місіонерським візитом у Монголії, нагадав тамтешнім вірним і не тільки про таку ж імперську спадщину Чингісхана. Відтак, зваживши на реакцію, спадкоємець св. Петра спробував виправдатися, мовляв, говорив «не про імперіалізм, а про культуру», бо «бо російська спадщина є дуже доброю та дуже гарною». При цьому Папа не забув згадати свого улюбленого Достоєвського, творчість якого, як на мене, є далекою від християнських чеснот. Франциск, однак, потрапив у пастку власних розумувань, сказавши відтак, що «культуру часто перетворюють в ідеологію», – і випадок путінської Росії та «рашизму» мав би застановити Його Святість. Але ні…

Про Монголію та Чингісхана, орда якого вирізала мільйони християнських душ, ми не почули пояснень.

Учора Понтифік зустрічався з членами Синоду УГКЦ і висловив жаль, що українці сумніваються, «з ким Папа». «Я є з українським народом», – сказав Франциск…

Але докладніших аргументів ми не почули. Загальні фрази про мир, про злочин війни, – це не те, чого очікували в Україні після папських «жартів» з приводу загибелі Дар'ї Дугіної, ініціатив спільної хресної ходи, яка б урівняла ката і жертву торішньої Пасхи та й інших мовних невиразностей.

Окремо слід сказати про уявний пацифізм  Франциска, який, за усієї поваги до Мирослава Мариновича, я не відважився б назвати «добросердним». Попри прагнення до завершення війни, Папа мав би зважати на небачені для XXI століття воєнні злочини Росії, за які й Путін, і вся його кремлівська зграя, мають понести заслужене покарання. Розумію Франциска як очільника Католицької Церкви, якому не випадає критикувати православний клір РПЦ і її первосвященника Кирила (як це зробив, до прикладу, Вселенський Патріарх Варфоломій, назвавши РПЦ «єретичною сектою»), але як моральний авторитет мільйонів Понтифік мав би зробити це. Либонь, люб'язність зустрічей з Гундяєвим на Кубі вадить Франциску кинути криве слово у бік Москви.

»Пацифізм» Папи специфічний за своєю природою і має мало спільного з рухами, про які згадує Мирослав Маринович. Його «миролюбство» проростає з лівацьких, неомарксистських (з домішками маоїзму) теорій, властивих Латинській Америці.

Мені скажуть, що Франциск – людина правих поглядів, оскільки підтримував усі три модифікації аргентинської диктатури. (Про це, до слова, можна почути у діалозі Бенедикта з Бергольйо у фільмі «Два Папи», коли Йозеф Ратцінгер каже кандидатові на Святий престол фразу: «Єдиним аргументом проти вас може стати ваше минуле»). Але до хунти молодий єзуїт був прихильником лівих поглядів. Саме це дозволило йому, за переказами та мемуарами, здавати військовим незгодних з диктатурою священників.

А ще папський «пацифізм» зумовлений геть пікантною обставиною – грошима. Франциск добре знає, що у Банку Ватикану зберігаються астрономічні кошти Путіна. На майже третину трильйона доларів, правда, накладено арешт, коли американські спецслужби розслідували корупцію в УЄФА. Але це не означає, що російський диктатор забув стежечку до дуже надійного сейфа, де можна зберігати заощадження на чорний день. Та й банк, у якому зберігаються такі кошти, може відчувати себе цілком респектабельно.

І на останок ще раз згадаю Папу-емерита Бенедикта XVI: «Господи, Твоя Церква часто схожа на човен, що потопає; човен, що з кожного боку набирає воду. На Твоєму полі ми бачимо більше бур’янів, аніж пшениці; забруднений одяг і обличчя Твоєї Церкви бентежать нас. Але ж це ми самі їх забруднили! Це ми зраджуємо Тебе знову і знову після всіх наших високих слів і широких жестів. Помилуй свою Церкву!».