Ракетний терор. Тактика росіян не змінюється з Афганістану

Хто б міг подумати, що Радянський Союз за 3 роки в Афганістані відстріляв аж до 4,4 тисяч балістичних ракет малої дальності.

Але ж це справді було, і про це варто розповісти, бо багато чого з нашою дійсністю перегукується.

Якщо конкретніше, то під цифрою до 4,4 тисяч балістичних ракет малої дальності маю на увазі орієнтовно до 2,1 тисяч балістичних ракет до ОТРК «Ельбрус», він же «Скад», і до 2,3 тисяч ракет до специфічного ОТРК «Луна-М».

(А специфічним «Луна-М» був через те, що дальність стрільби до 70 км, а балістична ракета – без будь-яких бортових систем наведення, точність влучання на рівні «куди завіти Ілліча вкажуть»).

Орієнтовна хронологія виглядала так: Спочатку в боях січня-лютого 1989 року радянська армія відстріляла 102 ракети до «Скадів», і це в них був «елемент прикриття» виводу військ із Афганістану.

Били переважно по цивільній інфраструктурі, і особливо підлим способом – наводили не на повну дальність стрільби, щоб при влучанні вибухали не тільки 900-кг боєголовки, але й залишки ракетного палива також.

Досвід такої стрільби радянські військові визнали «успішним», після чого вирішили, що масовані поставки ОТРК стануть одним із ефективних елементів підтримки прорадянського режиму в Кабулі.

Але показово, що Москва свої ракети напряму «афганським товаришам» довіряти не стала, а натомість приховано залишила в Афганістані після 14 лютого 1989 року ракетний дивізіон однієї із мотострілецьких дивізій 40-ої армії.

І якщо опиратись саме на російські джерела, то виходить, що один цей скромний ракетний дивізіон і настріляв до 4300 балістичних ракет протягом березня 1989 року до серпня 1991 року.

При цьому з ракетами навіть у випадку з боями в Афганістані у росіян все вийшло за дещо знайомою траєкторією – бити «Скадами» починали з логіки, що мовляв ці ракети все рівно пора утилізувати, так відстріляти буде простіше; а от до серпня 1991 року підійшли із ситуацією, що через безконтрольні відправки до Афганістану та без контролю результатів почали вичерпуватись навіть недоторканні запаси по ОТРК «Ельбрус» та «Луна-М» в округах по всій ще тоді території СРСР (чому ж Україні власне тоді залишилось десь тільки сотня ракет «Скад», і взагалі без «Луна-М»).

А ще по-своєму цікавим є той факт, що десь із листопада 1988 року по лютий 1989 року Радянський Союз систематично використовував Ту-22М3 для килимових бомбардувань Афганістану.

Спочатку для виконання таких задач були залучені 16 бомбардувальників 185-го авіаполку з Полтави, а уже в грудні 1988 року їх замінили на 16 «бортів» з білоруської Орші.

При цьому, що специфічно, вильоти Ту-22М3 для бомбардувань Афганістану відбувались рівно із того ж аеродрому, де Радянський Союз на позір міжнародного співтовариства приймав транспортні літаки із підрозділами, котрі уже починали виводитись «через річку» в рамках мирного процесу, передбаченого домовленостями в Женеві.

Просто бомбардувальники злітали з однієї частини обширного аеродрому, а транспортники сідали в іншій, і всі міжнародні спостерігачі робили вигляд, що ніц не помічають.

Останній виліт на бомбардування Афганістану радянські Ту-22М3 виконали взагалі 13 лютого 1989 року, тобто буквально в останній «офіційний» день війни.

Ці всі приклади я навів не тільки для ілюстрації того, що росіяни мають буквально історичну тяглість воювати так, щоб лупити ракетами «в білий світ як в копієчку», і без особливого контролю витрат і результатів.

Але ще й для ілюстрації того, що у росіян це теж така історична практика – супроводжувати вхід у «мирний процес» новим стрибком насилля та ескалації.

Ми подібне спостерігали на власні очі у березні 2022 року, коли росіяни посилювали ракетні удари на тлі чергового раунду перемовин. А тепер от є й підходящий історичний приклад.

Все вище написане точно знадобиться людям, які мають справу з міжнародною комунікацією, особливо на тлі «жовтуватої» статті від «Більда» про те, що нас там уже збираються нахиляти до перемовин.